Філософська герменевтика

Варто відзначити, що Дільтей поділяв увесь комплекс наук на науки про природу та науки  про дух. «Сума духовних явищ, - писав  Дільтей, - що підпадає під визначення науки, зазвичай поділяється на дві  частини; одна позначається назвою наук про природу; для другої, дивним чином, загальновизнаного визначення не існує. Я приєднуюся до слововживання тих мислителів, які цю другу півкулю інтелектуального глобусу йменуть науками про дух»[3, c.114]. Наведені два класи наук є тісно зв'язаними один з одним. Природа є фактором, умовою та моментом діяльності людського духа, жорстко визначаючи життя людини. І в той же час, людина здійснює зворотний влив на природу, змінюючи природний світ та себе як частину цього світу. Невідворотна дія природних, незалежних від людини сил та вільний людський дух зплітаються у єдиний універсум властивостей, зв'язків та відносин, частини яких існують незалежно від цілого й один від одного лиш подумки. «Звідси ясно, - писав Дільтей, - наскільки умовним є відмежування двух класів наук один від одного... Знання того й іншого класу постійно змішуються один з одним у обох прикордонних областях між вивченням природи та вивченням духовних явищ... Знання наук про природу змішуються зі знаннями наук про дух»[3, с.123]

В універсумі природно-історико-соціальних зв'язків власне людське слід розглядати теж як ціле. Дільтей його називав  «психофізіологічною життєвою єдністю». Вона може бути пізнана обома класами  наук. І науки про природу, і  науки про дух знаходять у  ньому свій власний предмет. Але такий предмет в чистому вигляді може виділити лише сила абстракції. Духовне життя людини також не існує поза залежністю від психофізіологічної життєвої єдності. «Система таких життєвих єдностей підсумовується в дійсність, шо являє собою предмет історико-суспільних наук»[3, с.122]. Ясно, що які б духовні сутності не розглядалися, розуміти їх адекватно можна, враховуючи системоутворюючі зв'язки з життєвою єдністю, з «дійсністю» і з усім природним космосом.  Тому спосіб пізнання їх має бути якісно іншим.

Специфіку всіх методологічних прийомів в науках про  дух Дільтей вбачає в переважному  використанні інтерпретаційних методів  дослідження. «Розуміння і тлумачення, - стверджує він, - це метод, використовуваний науками про дух. Всі функції об'єднуються в розумінні. Розуміння і тлумачення містять в собі всі істини наук про дух. Розуміння в кожній точці відкриває певний світ»[4, с.141]. Дільтей був серед тих, хто стверджував, що для наук про природу більш характерні номотетичні прийоми дослідження, а науки про дух не можуть існувати без інтерпретаційних методик. Але слід пам'ятати, що співвідношення між методами наук про природу і наук про дух Дільтей розуміє доволі діалектично. Так, виділяючи три класи висловлювань в науках про дух, які становлять відповідно історичний, теоретичний і практичний компоненти пізнавального процесу в цих науках, Дільтей пише: «І взаємозв'язок між історичним, абстрактно-теоретичним і практичним напрямами думки пронизує науки про дух як загальна їм усім основна риса. Розуміння приватного, індивідуального слугує в них ... кінцевою метою не менш аніж розробка абстрактних закономірностей»[3, с.128]. «Дихотомія» двох областей людського пізнання веде до визнання специфічного співвідношення між їх предметом і методами, але все ж Дільтей ясно бачив, що поділ їх є умовним, виправданим тільки методологічними міркуваннями і може бути здійснений тільки подумки через певну систему абстракцій і ідеалізацій. Реальна наукова практика не дає можливості послідовно провести принцип дихотомії (існують області наукового пізнання, які є прикордонними і не відносяться однозначно ні до однієї з частин дихотомічного поділу. В якості прикладу сам Дільтей називає загальне мовознавство). Для нього важливо не заганяти «науки про дух у тіснину обов'язкових абстрактних закономірностей за аналогією з природознавством»[3, с.129]. Він прагне підтримувати зазначене методологічне протистояння, яке дозволяє, на його думку, дати для наук про дух такі методи, які стали б адекватними для обгрунтування цього класу наук.

Ще одним  важливим питанням, що поставив Дільтей, був пошук інтерпретаційної діяльності у гуманітарних науках. Вирішуючи  це питання, Дільтей був змушений звернутися до логічної проблематики, тому що форми розуміння, класифікацію яких намагався дати Дільтей, за його задумом, повинні мати особливі логічні форми вираження, тобто особливі подання форм розуміючої діяльності в логічних процесах міркування. Але якби процес розуміння цим обмежився, то пізнавальний процес в гуманітарних науках був би не адекватний своєму предмету, відбивав би його односторонньо. Справа в тому, що в гуманітарних явищах об'єктивно закладені фактори, які можна осягнути за допомогою раціонального розуміння, і, в той же час, є елементи, пов'язані з несвідомою діяльністю авторів гуманітарних реалій. Природно, що раціональне розуміння, співвіднесені з особливими логічними прийомами, тут вже не може служити методом пізнання.

Таким чином, Дільтей  ставить дві проблеми: проблему герменевтичної логіки і проблему несвідомого в  гуманітарному пізнанні. Причому, якщо перша є принципово новою, то друга явним чином вже була поставлена ​​Ф. Шлейермахером в його вченні про «краще розуміння». Варто розглянути кожну з них послідовно.

Концепцію логічних форм інтерпретації Дільтей передує  дослідженням «проявів життя» і форм розуміння. «Під проявом життя тут я розумію не тільки вираження, які щось означають, але й вирази, що дозволяють нам зрозуміти духовне, не претендуючи на те, щоб щось означати або бути певною думкою. Спосіб і результати розуміння різняться в залежності від типу проявів життя»[4, с.141]. Дільтей розрізняє три типи проявів життя. До першого відносяться поняття, судження і умовиводи. «Будучи складовими частинами науки, - пише він, - вони вивільнені зі переживання, в якому виникають, відповідно до властивої їм логічної норми загальності»[4, с.141]. Вони розуміються завжди однаково, не пов'язані з прихованими моментами душевного життя, у всіх контекстах і при будь-яких умовах підкоряються закону тотожності. До другого типу проявів життя Дільтей відносить вчинки. Вони є зовнішніми формами прояву життя, так як, будучи здійснений, «вчинок також вивільняється з підоснови життєвої зв'язку. І без пояснення того, як в ньому поєднані обставини, мета, засоби і життєвий зв'язок, вчинок не дозволяє дати всебічне визначення внутрішнього життя, з якої він виник» [4, с.142]. І нарешті, третім типом проявів життя є переживання. Воно безпосередньо пов'язане з глибинами душевного життя. На художньому вираженні засновані література, живопис та інші види мистецтва. Судження, яке описує вираз переживання, не може бути істинним або хибним. Його слід оцінювати в категоріях правди чи неправди, категорія істини як відповідності знання свого предмета тут не може бути використана. «Таким чином, на кордонах між знанням і дією виникає область, в якій відкриваються глибини життя, недоступні спостереженню, рефлексії та теорії»[4, с.142] По відношенню до цієї галузі потрібні особливі види розуміння.

Що стосується форм розуміння, то Дільтей виділяє  елементарні і вищі форми розуміння. До елементарних відноситься «тлумачення одного окремого прояву життя». Логічною формою його вираження є аналогія. До вищих форм розуміння відносяться розуміння «цілісної зв'язності життя» і «внутрішнього світу людей». Логічною формою їх вираження є «індуктивний висновок від окремих проявів життя до зв'язності життя як цілого. Передумова виведення - знання про душевне життя і її відносинах до середовища і обставинам»[4, с.144]. Так як безліч проявів життя з принципових міркувань не може уявити всю повноту цілого, то висновок завжди буде носити імовірнісний характер.

На початку  своєї наукової діяльності Дільтей  робить спробу підвести під науки  про дух психологічний фундамент. Існують, згідно Дільтею, два види психології: "описова" і "пояснююча". Вони мають різні предмети. Пояснююча психологія вивчає внутрішній світ людини, спираючись на зовнішній досвід і на висунення абстрактних гіпотетичних схем, не здатних давати достовірне знання. Головною методологічною вадою пояснюючої психології є вивчення психологічних властивостей індивіда у відриві від його суспільного життя і від матеріальних передумов, що її формують. Описова психологія спирається на внутрішній світ людини. На її основі виникає комплекс наук про дух. Внутрішнє життя людини представлене ​​йому безпосередньо. Дільтей пропонує тут в якості основного методу дослідження самоспостереження. Внутрішнє життя ми розуміємо, а не пояснюємо. Методи пояснюючої психології тут не можуть бути використані.

Суспільство, на думку Дільтея, розуміється, виходячи з осягнення власного духовного світу, так як члени суспільства аналогічні один одному. Основа аналогії- спорідненість людських душ.

У подальших  працях Дільтей переглядає своє ставлення  до інтроспекції. Він вважає її неадекватним методом дослідження. Дільтей збільшує можливості застосування герменевтики за рахунок розширення області її застосування: вона тепер використовується для осягнення будь-яких «життєвих проявів», а не тільки для вивчення культури минулого. Розширення області дії герменевтики намічали своєрідний підхід до побудови методології гуманітарних наук.

За основу нової  методології, здатної, як здавалося  Дільтею, подолати вузькість і недоліки психологічного обгрунтування наук про дух, він бере герменевтику, яку  можна розуміти з двох боків: і як мистецтво інтерпретації, і як теорію такого мистецтва. Герменевтика давала можливість подолати недоліки психологічного підходу, намічався своєрідний вихід герменевтики в філософські сфери.

Слід відзначити ще два моменти, в яких простежується  лінія спадкоємства герменевтичної проблематики Дільтея від Шлейермахера. Перший момент пов'язаний з проблематикою герменевтичного кола, який через Дільтея дійшов до сучасної герменевтики і став невід'ємним поняттям герменевтичного інструментарію. Тут варто згадати, що Шлейермахер коло, що виникає при розумінні літературних текстів, називав «уявним». Реально ніякого кола не було. Насправді існує процес збагнення цілого за допомогою весь час уточнюється тлумачення цілого. Причому при інтерпретації текстів є два типи відносин «частина - ціле». Перший являє собою відношення частини твору до всього твору як до цілого, в другому розкривається ставлення твору як частини до всієї сукупності зовнішніх і внутрішніх умов життя автора твору як цілого. Дільтей, наслідуючи проблематику герменевтичного кола від Шлейермахера, угледів в цьому можливість конструювання унікальності «одиничного прояву життя» зі складових його частин. Різниця між двома типами розуміння аналогічно відмінності між дедукцією і індукцією, а також між аналізом і синтезом. Перший вид розуміння є тлумачення сенсу частині на підставі знання про сенс цілого, зі знання про ціле дедуктивно виводиться знання про частини («про одиничному життєвому прояві»). Така операція аналогічна аналізу. Мета її - виділити елементарне розуміння. Другий вид розуміння є інтерпретацією «єдності життєвих проявів». Тут перший вид розуміння служить основою для специфічного герменевтического синтезу, осуществляющегося шляхом особливої ​​індукції, спрямованої від штучно вибраних приватних випадків до цілого, який представляє собою єдиний внутрішній світ інших людей. Основою для «стрибка» від частини до цілого служить Дильтею аналогія, істотна подібність внутрішнього життя індивідів.

Другий момент, який варто підкреслити, відноситься  до вбачення несвідомого елемента у творчості художника і в постулюванні необхідності явного його виділення інтерпретатором.

Герменевтика  призначалася Дільтеєм для зняття докорів, які неминуче слідували при орієнтації на психологічне обгрунтування наук про дух, для побудови, як йому здавалося, адекватної методології гуманітарних наук. Дільтей вважав герменевтику теорією герменевтичного методу в широкому сенсі і у вузькому сенсі технікою інтерпретації, що представляє засоби практичного мистецтва витлумачення. У герменевтиці, вважав Дільтей, він подолав суб'єктивізм і релятивізм, пов'язані з психологічним пізнанням. Як філософська наука, герменевтика стала у нього теорією пізнання суспільно-історичної дійсності, а як дослідження процедури розуміння вона стала логікою наук, які досліджують історію та культуру. Таке трактування її перебувала в повній відповідності з завданням, поставленим Дільтея ще у «Введенні в науки про дух»: «Допомогти виявитися істинній природі наук про дух і тим сприяти розбивання оков, в яких тримають молодих «сестер» « сестри» старші і сильніші з тих пір, як Декарт, Спіноза і Гоббс перенесли на ці відстаючі науки свої методи, розвинуті на основі математики і природознавства ». [6, с.37]

Розуміння духовного  життя суспільства є дійсним  завданням, актуальність якої відчувалася ще сучасниками Дільтея. Гострота постановки цієї проблеми не знімається і в даний час. Завдання Дільтея було поставлене ​​правильно. Визначити підстави гуманітарних наук, виявити їх специфіку, відповісти на запитання про їх природу - проблеми, які не втратили свого значення і для сучасних дослідників.

Але Дільтей  принципово не міг пояснити діалектику духовного життя суспільства  і матеріальних умов, що її творять  і що є її життєвим тлом. Неадекватність методологічної установки Дільтея ясно усвідомлювалася багатьма представниками герменевтичної філософії. Так, зокрема, один із «духовних батьків» сучасної герменевтики Г.-Г. Гадамер писав: «... Дільтей ... не міг подолати боязкості до традиційної теорії пізнання. Його вихідний пункт - внутрішнє буття «переживання» -  не міг пробити міст до історичної реальності, тому що велика історична дійсність, суспільство і держава є визначальними для кожного «переживання». Мемуари та автобіографії - вихідні пункти Дільтея - не є передумовами і недостатні в якості базису для герменевтичною проблеми ... В дійсності не історія відноситься до нас, а ми ставимося до неї. Ми розуміємо самих себе насамперед у спогаді, ми розуміємо себе в родині, суспільстві, державі, в яких ми живемо»[1, с.260-261]. Але звідси не випливає, що герменевтична діяльність Дільтея була марним заняттям. Його невдачі і слабкості були невдачами і слабкостями тих теорій пізнання, на які він спирався. Психологізм не міг бути адекватним принципом методології гуманітарних наук. Але все ж ми повинні підкреслити, що Дільтей уперше вивів герменевтику на філософський рівень. Як писав Гадамер, «Дільтей розширив герменевтику до органона наук про дух»[1, с.250]. Саме в цьому полягає позитивне значення дільтеевского обгрунтування наук про дух.

Отже, історія  герменевтики починається у ранньому Середньовіччі, де вона виступала методом  тлумачення святих текстів. У епоху  Реформації герменевтичний метод застосовувався для спростування постулатів католицизму. Початок обгрунтування герменевтики як філософського напряму був започаткован Ф. Шлейермахером та продовжений В. Дільтеєм.

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК  ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – У ХХ СТ.

2.1. Герменевтична  концепція Г.Г. Шпета

Надалі робиться ще один крок у бік "філософізаціі" герменевтики: відбувається онтологізація її проблематики. Зокрема, розуміння вже розглядається як властивість людського буття, як властивість людського «життєвого світу», як говорив Гуссерль. Хайдеггер теж онтологізує герменевтичну проблематику і поступово можна спостерігати становлення герменевтики як вчення про буття, про його принципи, тобто вона стає філософським напрямком.