Філософські погляди Т.Г.Шевченка

Тарас Шевченко – і вільна, суверенна, ні від кого незалежна, що живе своїм  життям зі «своєю правдою і силою, і волею» Україна – ці два поняття  нерозлучно пов’язані як у душах  нескорених синів і дочок Матері України, так і в гнобителів-супостатів. Переслідування Шевченкової правди в Україні потягнуло за собою численні жертви.

Огортаючи своїм зором минуле, сучасне і  майбутнє України, Шевченко трактує  її в космічному аспекті, пов’язуючи поняття її добра із загальнолюдським добром. І в цьому, загальнолюдському аспекті, нема в нього зупинки на половині дороги.

Правда  між людьми мусить бути:

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Та  із цілої земної кулі найважливішою  була для нього Україна. Вона, одна, найкраща на цілому світі:

Нема  на світі України,

Немає другого Дніпра…[10, с.177 ]                               

Прекрасна земля! Незрівняний краєвид, оспіваний  Шевченком. Але Шевченкова Україна  – це поняття неспівмірно ширше  від самого краєвиду, від географічного поняття території. Україна – це в першу чергу долі людей - «мертвих, живих і ненароджених» Шевченкових «земляків», «в Україні і не Україні» сущих. Це вся історія народу із найдавніших її початків, через сучасність і в невпиннім марші у заховане від людського ока майбутнє.

Бачення майбутнього, яке постало перед  очима віщими, не було відірване  від пережитого ним прегіркого, претяжкого сучасного, ані полум’яної слави  минулого. Але минуле України, хоч  яке воно дорогоцінне для душі Шевченка, не було в його очах покрите німбом святості: він дивився на нього очима справедливого судді, аналізуючи кожну подію, кожну постать «мірилом праведним» свого поняття нації і її добра. Духовна місія Шевченка-поета надзвичайна, бо здійснювалася під чистим небом його сумління, відданості істині і твердого переконання, що він переживав важливу, вирішальну історичну мить, для якої правда була першим принципом життя як у слові, так і в помислах і вчинках. Правда – центральний код його творчості.

 

 

 

 

 

 

 

 

1.1 Інтерпретації Шевченка

 

      У своїй справедливій критиці Шевченко не щадив найбільш заслужених перед історією постатей. У своїх творах Шевченко показав наскільки важливою є особиста мораль державних мужів. Держава, яка має бути чиста перед Богом, яка має надіятись на охорону від зовнішніх ворогів Найвищої сили, мусить мати чистих серцем провідників. Чим вищий пост, тим більші вимоги. Але особиста доброта і чистота державного мужа – це ще не все. Провідник народу – чи то цар, чи князь, чи гетьман – несе відповідальність за долю своєї нації, і його політичні погляди мусять бути такими, щоб уможливили тій нації щасливе існування. Тому найгостріша критика Шевченка стосується постаті, яку він дуже любить, до якої має особливо великий жаль. Це постать великого гетьмана України, визволителя з-під ляцького ярма Богдана Хмельницького.

Хмельницький  був виразником тієї України минулого, якою Шевченко був захоплений. Це був  символ тієї України, якої Шевченко найбільше  прагнув, про яку молив Бога. В  містерії «Великий льох» Хмельницький представлений як справжній батько свого народу (так і називали козаки своїх отаманів, зверталися до них «батьку отамане»). Хмельницький і його дружина, гетьманша, жили як одна родина із співжителями села Суботова:

А з  гетьманом як приїдуть

Із  Чигирина гості,

То  це й шлють було за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман  бере на руки,

Носить  і цілує. [11, с.315 ]                               

У цьому  теплому малюнку Хмельницького  як людини, Шевченко показує свою велику справедливість і неодносторонність. Провина великого гетьмана була не в його особистих хибах і помилках, а виключно в політичному аспекті, який Шевченко дуже суворо засуджує як страшний злочин проти нації, як непростимий гріх. І далі змальований образ гетьмана, такого близького до народу, до «найменшого брата», провідника України в минулому, нічим не заперечує під приводом суспільної справедливості і «праведности закону», який він оберігає – від ідеалу державного мужа ближчих до Шевченка часів, хоч і в далекій, заокеанській країні, Вашингтона:

…Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим  і праведним законом?

А діждемось  таки колись! [11, с.260 ]                               

Це  не говорить про те, що Шевченко шукав  чужі взірці для своєї держави, запозичені здалеку. Ті взірці він мав готові у справедливій, вільній родині Козацької і Гетьманської України. Шевченко наводить приклади взірцевих отаманів, козацьких батьків. Але в його часах у нього вдома вже не було цього праведного закону. Рівність громадян і свобода думки, яка бодай формально вже дозрівала в Америці, була не тільки новою, а й дуже далекою психіці московського народу, який за слушним зауваженням Солженіцина³, не може жити без диктатури⁴.

Типову  як для червоного, так і для  білого царату бюрократичну диктатуру, в якій усі більші б’ють менших, а всі менші смертельно бояться більших,  образно описав Шевченко в поемі «Сон», за яку йому довелося пройти через неймовірні поневіряння. Ця форма державного устрою така далека від батьківсько-синівських відносин козацької держави! Але українська нація опоганилась під впливом чужих поглядів, чужої науки, чужої культури, що було неминучим через чуже панування.

У Шевченковому розумінні держава асоціюється  з образом своєї хати, в якій родина може жити в повній гармонії, пов’язана кровно і звичаєво, підкреслюється психологічна і моральна єдність суспільства, того нового, ідеального суспільства:

І на оновленій  землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі. [10, с.230 ]                               

Отже  – справедлива держава, на оновленій і очищеній від гріхів себелюбства і знущання над слабшими людьми землі – це є родина, в якій існує любов і присвята один одному. Такою бачить Шевченко Україну в минулому. Такою він її хоче бачити в майбутньому. Він звертається до Матері-України, використовуючи символічний образ хати – тепер ще й світлиці, як незалежної держави:

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо  ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синові несучи.

Чиї ж  то гріхи несе на своїй душі Україна? Ясно, Богданові.

Ой  Богдане, Богданочку!

Якби  була знала,

У колисці  б задушила,

Під серцем приспала. [11, с.333 ]                               

Цей материнський докір повен і нестерпного болю, і неприхованої любові до сина, що межує із прокльоном, є одним із найсильніших Шевченкових інтерпретацій Переяславського договору⁵. Але коли Шевченко сам говорить з Богданом, то в нього слова куди гостріші:

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби  ти на світ не родивсь

Або в  колисці ще упивсь…

То  не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

Такі  слова він вживає до зрадників  України:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське  сміття – ваші пани…[11, с.308 ]                               

У колишній резиденції Богдана Хмельницького – Суботові Т.Шевченко відчув ганьбу рабської сучасності, національної неволі, національної зради поколінь, літочислення якої починається з  Переяславської угоди. Надії Хмельницького, що «москаль добром і лихом»  поділиться з козаком не здійснилися. Шевченко докоряє Хмельницькому за історичну необачність, що привела Україну в підданство до російського царя: «Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!».

Віддаючи  належне Богдану Хмельницькому, як гетьману України (молився за долю України в церкві в селі Суботові, молився за те, «щоб москаль добром і лихом з козаком ділився»)   Шевченко не міг пробачити йому єдиної помилки – Переяславської угоди. Однак приятелі-москалі не виправдали довір’я, занапастили сироту-Україну, російський царизм зрадив, пригноблював український народ в соціальному й національному плані. І Шевченко зі співчуттям говорить про самого ж зрадженого Богдана: «Мир душі твоїй, Богдане!». І закликає до єдности нації в ім’я державности:

Нарадила  мати,

Як  пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой  пожали, якби були

Одностайне  стали…[11, с.45 ]                               

Але не може національна ідея реалізуватися  без животворящої любови до ближнього, до зневаженої і скривдженої особистости, без виконання Божих заповідей, без спокути гріхів – чужих  і власних.

Національна і політична самостійність України – це головний і незмінний ідеал Шевченка впродовж усієї його творчості. Звідси – ідеалізація гетьманів, ватажків національно-визвольних змагань, які виборювали свободу Україні: Гонти й Залізняка, Дорошенка, Полуботка, Гордієнка, і зневага до тих, хто свідомо чи підсвідомо зраджував Україну, поневолював її; хто заради своїх амбіцій та шкурних інтересів проводив політику розчленування України, хто шляхом приниження, плазування, ціною свободи всього народу здобував гетьманську булаву, дворянські титули, маєтки. Та найбільшими ворогами були всі, без винятку, московські царі. Для них у Шевченка не було виправдання. Він ненавидів офіційну Росію, як демократ, ненавидів централізм, як політичний радикал та республіканець; був ворогом монархії, самодержавства та царів взагалі. Як український патріот, він бачив не тільки в російському уряді, а й у російському громадянстві головних винуватців знищення української національної волі та  культури («А над дітьми козацькими поганці панують», «А над нею орел чорний сторожем літає», «А могили мої милі москаль розриває»).

Шевченко  все своє життя зв’язав із долею  України. Вся його творчість –  навіть у найбільш інтимних, особистих  моментах просякнута думкою лише про  Україну і її добро. Він безнастанно  молився за Україну, навіть коли це загрожувало його життю. Він закликає всіх:

Свою  Україну любіть,

Любіть  її… Во время люте,

В останню  тяжкую минуту

За  неї Господа моліть. [11, с.12 ]                               

Для Шевченка його власна доля є мізерною проти долі України, хоч і в нього, як у кожної людини, є бажання особистого щастя. Але:

Мені  однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

………………………….

Та  неоднаково мені,

Як  Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденою, збудять…

Ох, неоднаково мені. [10, с.192 ]                               

Те, чого Шевченко так боявся, вже сталося, причому кілька разів: Україна була обікрадена, поки прокинулась, бо не увесь  народ був готовий будувати і  боронити свою державу, коли прийшов  той момент. Але Шевченко на цьому не зупиняється. Він вимагає, щоб кожен, хто несе свій «хрест-кайдани», доніс його, «до самого краю». І навіть цього замало. Тому він віддає їй найбільшу жертву: спокій своєї душі.

Я так  її, я так люблю

Мою Україну  убогу,

Що  прокляну святого Бога,

За  неї душу погублю! [11, с.576 ]                               

Але він  не хоче губити своєї душі даром. Він  ставить свою душу коло Найвищого  престола за волю народу. Він не хоче найбільшої радості і спокою своїй душі, доки «не понесе з України у синєє море кров ворожу», доки всі діти України не встануть і не окроплять волі «вражою, злою кров’ю». Тоді прийде прощення і «нерозумному синові України, Богданові. І чужинці більше не глузуватимуть із наших святинь:

Не  смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане  Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ  правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі  діти!.. [11, с.318 ]                               

 Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює  сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього – це екзистенцій ний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням  одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї.

                   Філософське світосприйняття Т. Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила  трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише   про трагічні обставини особистого життя  Т.Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.

                  Зупинюся на деяких найбільш визначальних рисах образу України, що вимальовується в поезії Т.Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього.

                  Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти – це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність – світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села – позачасовий, як світ органічно пов’язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села – це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності: