Філософські погляди Т.Г.Шевченка

«Село! І серце одпочине.

Село  на нашій Україні –

Неначе писанка  село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють  хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А  кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром,

Сам Бог витає  над селом». [11, с.25 ]                               

Це іконічне зображення для Шевченка є узагальненим образом  ідеального світу людини в цілому.

                   Основою суперечливого світорозуміння для Т.Шевченка є Україна – світ дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість нормального існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають». Не менш трагічне й минуле її: «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострим болем за минуле краю рідного сповнена поезія Т.Шевченка: «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякать саме б пекло можна».

                   Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина – чільний період козацтва – постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» про неї говориться як про «Божий рай». Чигирин – стара козацька столиця – це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку. Для Шевченка в українській історії не могло бути  «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, а є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших, тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, - одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого – фальшивих і злих синів власної країни. Поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині – воно у втраті національної пам’яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:

«А  історія!… поема

Вольного  народа!

Що  ті римляни убогі!,

Чортзна-що – не Брути!,

У нас  Брути! І Коклеси!

Славні, незабуті!» [11, с.349 ]                               

Цій фальшивій  позиції поет протиставляє гірку  реальність минулого й сучасного України:

«…  ось що

Ваші  славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське  сміття – ваші пани,

Ясновельможнії  гетьмани.

Чого  ж ви чванитеся, ви!

Сини  сердешної України!

Що  добре ходите в ярмі,

Ще  лучче, як батьки ходили». [11, с.350 ]                               

Отже, і в минулому, і в сучасному  України поет не бачить «золотого  віку». В самому серці своєму історія  України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття  над її долею. Але образ «золотого  віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення мислителя. Він переноситься в жадане майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого порятунку як проект українського майбутнього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Україна – екзистенційний стан буття

 

          Україна для Тараса Шевченка була смислом усього його життя, що за її     щастя, волю, незалежність він карався, мучився, але не каявся.

Україна для Шевченка – це екзистенційний стан буття, де лише й можливо досягти форми ідеального існування, «щоб укупі жити, з братом добрим добро познать, не ділити». Україна для Шевченка – джерело народної культури, що живить творчість його мотивами, розробка яких і дає змогу виразити власну філософію життя. Саме в цій функції поета-пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.

Світ  ідеальної спільноти, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це – світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його – звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності.

              Це передусім мотив долі, доброї й злої, правди, слави, теми сирітства,  самотності, тема чужини й пов’язані з нею мотиви ностальгії й туги за рідним краєм і передчуття смерті далеко від нього.

Боротьба протилежностей цього світу досить яскраво намітилась ще в ранніх поетичних творах Шевченка. Основою саме такого суперечливого світорозуміння для Шевченка є Україна – світ дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість нормального існування людини в сучасному поетові стані, «де латану свитину з каліки знімають,  з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», «де кайданами міняються,  правдою торгують і Господа зневажають». «Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано…». Реакція на соціальні кривди народжувала твори, у яких сконцентрувався духовно-моральний світ національно-історичних, християнсько-етичних цінностей українського народу, авторський інтуїтивізм у безпомилковому сприйнятті вітчизняної історії, в передчутті на  цілі століття грядущих бід і катастроф.  Принцип змістового і смислового контрасту є домінуючим для переважної більшості Шевченкових поетичних творів. У пошуках світової гармонії не був ортодоксально тотожним, а часом і суперечливим, бо суперечливою є сама душа. Шевченко ж був смертною людиною, і ніщо людське не було йому чуже ( в тім числі й неминучі життєві помилки, гріховність). Так, Шевченко неоднозначний і суперечливий у своїх оцінках, однак добро і зло в історичних процесах, у певній соціальній, моральній, побутовій конкретиці відчував безпомилково.

Звідси  й намагання часом оскаржити самого Творця, і звернення до нього як до найвищої справедливости з вимогою висловитися, покарати зло і кривду. Такий «дуалістичний підхід» при відображенні дійсності гармонує з духовними пориваннями Т. Шевченка. У той же час він ніколи не проповідував непротивлення злу, пасивне його споглядання Він глибоко вірив у те, що мистецтво уморальнює людські душі, має на них незбагненний доброчинний вплив.

Відомо, що Україна для Тараса Шевченка була смислом усього його життя, що за її щастя, волю, незалежність він карався, мучився, але не каявся. у його творах слово «Україна» набуває значення, властивого перифразі «рідний край», і протиставляється антоніму «чужина». У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» поет леліє нездійсненну мрію: «Прилинь до мене на одне слово Та про Україну мені заспівай. Нехай усміхнеться серце на чужині». А з поезії «Не гріє сонце на чужині» довідуємося, що поетове серце постійно перебуває в тузі за рідною Україною, він мріє про те, щоб «святі вітри» принесли йому в далеку Орську фортецю «хоч крихту землі із-за Дніпра … святого».

 

 

 

Розділ ІІ. Ставлення до мови

 

Мова  – душа народу (нації). Мова – сутність загальнонародна. Вона не партійна, не конфесійна, не регіональна. Вона –  голос і душа спільноти, інтегративне начало якої – не етнічне походження, а громадянство.

Кожна мова – це шлях матері-батька до сина, від них – до роду й нації. І навіть більше: за Геддером, через мову «природа зєднала ще одну ланку: народ передає свій народний набуток іншому народові». Мова, наголошував Йоган Фіхте,- головне джерело виховання любові до народу. А любов – категорія всеохопна. Лише усвідомлення взаємопричетності людини й народу робить їх справжніми, формує й виявляє характер, без якого народ, нація – це безликі маси, аморфне населення.

Про Шевченка кажуть, що він є основоположником нової української літературної мови. Це розкривається у визначеннях  і описах основних ознак його поетичної мови, які різко вивищують його за рівнем літературності навіть над такими великими попередниками, як Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основяненко, яких Шевченко надзвичайно цінував. У мові попередників читач відзначить наліт архаїки, діалектності й віддаленості, у мові Шевченка – сучасності й зрозумілості.

Тут доречно  послатися на думку Юрія Шевельова про те, що «Шевченко увіходив до літератури з високою свідомістю місії й переємности. Він не просто писав поезії, він хотів усвідомити своє місце в літературі через візію майбутности своєї країни і, не меншою мірою, через визначення свого місця супроти попередників, яких він цінив, але з традиціями яких він «поривав».

Цей розрив виявився особливо помітним у мові, бо «в питаннях вибору стовпового шляху для розвитку української мови Шевченко ніколи не вагався і ніколи не припускав компромісів із суржиком. І тут між Котляревським і ним пролягла безодня, через яку не могло бути мостів». [12, с.11, 14 ]                                 

     Безсмертний  «Кобзар» книжечкою у 115 сторінок, що вийшов у світ у квітні 1840 року, провістив українцям у задушливій російській імперії еру українства. Сам українства, а не малоросійства! Бо досі й ті достойні українці, в душах яких горів жертовний вогонь свободи для свого народу, під самодержавним тиском «мовчки чухали чуби» і здавалися під малоросійство з думкою: а може, хоч так вдасться чимось зарадати своєму людові.

Тарас Шевченко не те що відкинув малоросійство, він його не мав на генному рівні, з народження, не мав з дитинства, не прийняв змалечку і довіку, бо в нього була Україна і він  був її сином. Хоч і дорікав за прислужництво «дядькам отечества чужого», «рабам», але ніби й не помічав нав’язливого, офіційного, що лізло в очі – Малоросія, малоруське наріччя. У поетичній творчості Шевченка немає таких слів. Він утверджував Україну й Українство усім своїм творчим життям:

В Україну  ідіть, діти!

В нашу Україну…

Привітай  же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх  діток нерозумних,

Як  свою дитину.

«Думи мої, думи мої…»

Свою  Україну любіть,

Любіть  її… во время люте,

В останню  тяжкую минуту

За  неї Господа моліть. [10, с.37 ]                               

Якщо  деякі українці з маєтних старшинських, дворянських, поміщицьких родин  та аристократичних салонів, спонукані  інтелектом, добрим серцем чи модою  на демократизм, шукали свій народ, ходили, рядилися в українців, поверталися до нього (і за це їм велика подяка), то Шевченко ніколи зі свого народу й не виходив, не відривався ні в Петербурзі, ні навіть у засланні.

     Він цінував гарне українське слово (згадаймо поезію «Ну що б, здавалося, слова…» і дуже відповідально ставився до мови. Це ж неймовірно, щоб у контексті такої слабкої тоді лінгвістичної концептосфери української мови, коли в епоху її заборон росточки мовної науки пробивалися тільки у фольклористиці й етнографії, Тарас Шевченко так високо піднявся до розуміння людино творчої, націє творчої суті мови, виразив її у «животворящому слові», у словах правди й істини. Поетичній мові Шевченка притаманне вживання лексеми слово саме в її узагальнених значеннях як людської мови взагалі, як української мови, як високої мови, правдивої, благородної – сакральної. Наприклад:

Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу –

Людськеє  серце пробивать,

Людськії  сльози проливать,

Щоб милість  душу осінила,

Щоб спала  тихая печаль

На  очі їх, щоб стало жаль

Моїх  дівчаток, щоб навчились

Путями  добрими ходить. [11, с.102 ]                               

У поезії Тараса Шевченка слово має розгалужену  систему означень – епітетів: воно незле, тихе, тихо-сумне, тихесеньке, великеє, щире, розумне, ласкаве, дівоче, добре, нове, живе, мудре, благе, кротке, пророче, Боже(є), святеє, найкращеє, - і нарешті – огненне, слово правди, слово істини. Широка понятійна сфера  (слово і мова, слово і розмова, слово і серце, слово і душа, слово і сльози, слово і правда, слово й істина, слово і вчення, наука) конкретизуються у різноманітних текстах:

Блукав  і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. [11, с.282 ]                               

«Марку  Вовчку»

 

І тихим, добрим, кротким словом