Шпаргалка по "Философія"

точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття"об'єкт" та"об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

52. Гносеологія  та епістемологія. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання— матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання— чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає:

оптимізм— світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм— світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм— ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Епістемологія —філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософіїXX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції«суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція«об'єкт— знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони«життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків(номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання(ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань(реальність).

53. Можливості  та межі пізнавального процесу. Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії"суб'єкт" та"об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ(матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний)образ,суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54. Проблема істини  в теорії пізнання. Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття«істина» людство поєднало з моральними поняттями«правда» і«щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт),отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття«ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень«квант— одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація— спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах— як комбінації(комплекси) відчуттів; Гегель— як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях,судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бутифактичним(за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття(споглядання) якості та відношення(«червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів(«спін», «валентність» тощо). У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову(мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття.

55. Абсолютність  і відносність як властивості  істини. Діамат сполучає воєдино такі сторони знань, як істинність і мінливість. Цей синтез знаходить своє втілення в понятті відносної істини. Відносна істина- це знання, яке приблизно і неповно відтворює об'єктивний світ. Наближеність і неповнота- специфічні властивості відносної істини. Якщо світ представляє систему взаємозв'язаних елементів, то звідси витікає, що будь-яке знання про світ, що абстрагується від деяких його сторін, буде свідомо неточним і огрубленим. Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Як показав Ф. Енгельс в"Анті-дюрінге", статус вічної істини можна приписати лише дуже невеликому числу, як правило, банальних тверджень. Проте спроби вживання поняття абсолютної істини до істотніших положень науки, наприклад до законів, виявляється безуспішними. Таким чином, виникає своєрідна дилема: якщо абсолютна істина розглядається як абсолютно повне і точне знання, то вона лежить поза межами реального наукового пізнання; якщо вона розглядається як сукупність вічних істин, то поняття абсолютної істини непріменімо до найбільш фундаментальних видів наукового знання. Дилема ця- результат однобічного підходу до проблеми, що виражається в тому, що абсолютна істина ототожнюється з виглядом знання, відособленого від відносної істини. Референт поняття"абсолютна істина" розкривається лише в процесі розвитку наукового знання. Він полягає в тому, що під час переходу наукового знання від рівня до рівня, наприклад від однієї теорії до іншої, старе знання не відкидається повністю, а в тій або іншій формі включається в систему нового знання. Саме це включення, спадкоємність, що характеризує істину як процес, і складає вміст поняття абсолютної істини. Абсолютна істина- це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість об'ектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання.

56. Проблема критеріїв  істини. Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис об'єктивного світу, то ми можемо дізнатися про її відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ета геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в його"Тезах про Фейєрбаха". К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу п'ятого постулату Евкліда, встановлену Лобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системи(теорема Геделя) і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з об'єктом є практика- матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є об'єктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ета двоєдина(дуальна) природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу. Тут слід виділити два моменти: 1. Аби встановити відповідність знань об'єктивному світу, необхідно зіставити знання з самим об'єктивним світом. Як це зробити? У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю об'єкту, що вивчається. Аби зіставити думку з об'єктом, необхідно зробити їх однопорядковимі. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення- не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матерії(як, наприклад, швидкість– властивість літака, що швидко летить), що має матеріальні форми свого вираження. Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальна кода ідеального вмісту- уявних об'єктів, які репрезентують об'єкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці. Тут матеріальне виступає вже не як кода, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання. 2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з об'єктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії. Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою- частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як об'єктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам об'єктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони об'єктивного світу зроблять практику нееффектівной- нееффектівной в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, – літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань.

57. Істина і  правда. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

· Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом .Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом відносної істини є правда(!)

·Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1. Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне сприйняття істини.

2. Правда- синонім терміну  справедливість(у різних його  значеннях). У стихійній свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда- рідко використовуваний  синонім терміну правдивість. Правда  артикулює власний божествений  початок, на відміну від істини  як дійсності, як початок людського.

Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає". 58. Поняття методу та методології -Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.