Шпаргалка по "Философія"

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні  об»єктивних умов виникнення  та функціонування об»активних  проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід  – передбачає вивчення конкретної  особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація –  передбачає розкриття своєрідності  кожної особистості,притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми  наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, та і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, що відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. В ідеї органічно поєднані істинне знання про дійсність і суб’єктивна мета її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, головними з яких є:

• Підведення підсумку досвіду попереднього розвитку знання
• Синтезування знання в цілісну систему
• Евристичне пояснювання явищ
• Пошук нових шляхів розв’язання проблем

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної дійсності, усвідомлення мети та проектування подальшого розвитку пізнання й практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.

Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання, вона відображає дійсність тут і тепер існуючою, а також пропонує її розвиток у перспективі. Отож, ідея фіксує не лише суще, але й належне.

Ідея спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно з змістом наявного знання. Але знання – проблематичні.

Проблема – це форма знання і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістових елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням певної ситуації, що об’єктивно виникає у процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних і теоретичних діях та незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Розвиток пізнання – своєрідний ланцюжковий перехід від постановки проблем до їх розв’язання. Згодом виникають нові проблеми, які потребують розв’язання.

Необхідною передумовою наукового відкриття є побудова та перевірка гіпотези.

Гіпотеза – це науково обґрунтоване ймовірне знання, істинність якого ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу він невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для розв’язання якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей теорії з негативними даними експериментів. Гіпотеза – знання ймовірне, тому потребує перевірки, доведення, внаслідок чого вона перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою у процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередню залишили непізнаною на певному етапі: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому попередня гіпотеза, зрештою, постає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, в якому формулюється один з можливих варіантів розв’язання проблеми. Вона існує в діалектичній єдності з науковою концепцією, що обґрунтовує головну ідею теорії.

Щоб побудувати теорію, потрібно мати концепцію.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, який є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії.

Концепція – це науково обґрунтований і загалом доведений вираз головного змісту теорії, який ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія – це най адекватніша форма наукового пізнання; система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотез є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.

Теорія дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, що уможливлює розуміння її загальних, необхідних, суттєвих, внутрішніх, закономірних властивостей та зв’язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Вона є знанням достовірним. Від інших видів достовірного знання теорію відрізняють точно логічна організація та об’єктивний зміст, а отже, і пізнавальні функції. Теорія сприяє розумінню об’єкта пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, тобто як системи.

Так теорія пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Найважливішими функціями теорії є: опис об’єкта, пояснення, доведення, передбачення.

Усі форми теоретичного знання та методи наукового пізнання (поняття, судження, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) є діалектично взаємопов’язаними, взаємообумовленими і взаємопроникними.

60. Мова як засіб  комунікації та пізнаня. 1.Поняття про мову. 
-Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та  звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють: А) словниковий запас; 
Б) граматичну будову. 
А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. 
Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни  слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування  та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі  праці. Мова є продуктом діяльності  людей. Виникнення мови може бути  пов’язане лише з потребою  людей у спілкуванні в процесі  праці. Спочатку виникли жести, як  форма спілкування. Разом з тим  основна функція в спілкуванні  переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство  передає набутий досвід наступним  поколінням 

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина  оволодіває знаннями (а це важлива  складова формування свідомості).Мовлення  відіграє важливу роль в процесі  навчання та виховання особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування  між людьми, спряє соціалізації  особистіості (сприяє перетворенню  індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує  функціонування усіх психічних  процесів. (сприймання,пам»ті, мисленні  та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості  важливу роль відіграє внутрішнє  мовлення, яке обмірковування є  внутрішньою дією, потреба в якій  завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної  тощо.

61. Функції мови

• Комунікативна – мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються – мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає.
• Експресивна – мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне, на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість.
• Ідентифікаційна – мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших – засобом роз’єднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти.
• Гносеологічна – мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки.
• Мислетворення – мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.
• Естетична – мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів.
• Культурна – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови.

62.Поліструктурність  мови. Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологічну, морфологічну, словотвірну, синтаксичну, лексичну, семантичну систему даної мови або (більш вузько) про системи (підсистеми) слововживання, дієслова та іменника, виду і часу, роду і відмінка і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63.Поняття соціокультурної  комунікації. Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах: