Податковий контроль

2) затверджує стандарти аудиту;

3) затверджує програми підготовки  аудиторів та за погодженням  з Національним банком України  програми підготовки аудиторів,  які здійснюватимуть аудит банків;

4) веде Реєстр;

5) здійснює контроль за дотриманням  аудиторськими фірмами та аудиторами  вимог цього Закону, стандартів аудиту, норм професійної етики аудиторів;

6) здійснює заходи із забезпечення  незалежності аудиторів при проведенні  ними аудиторських перевірок  та організації контролю за  якістю аудиторських послуг;

7) регулює взаємовідносини між аудиторами (аудиторськими фірмами) в процесі здійснення аудиторської діяльності та у разі необхідності застосовує до них стягнення;

8) здійснює інші повноваження, передбачені  цим Законом та Статутом Аудиторської  палати України. 

 

Щорічно Аудиторська палата України отримує від аудиторських фірм та аудиторів звіти про виконані ними роботи, здійснює їх аналіз та подає до Кабінету Міністрів України узагальнену інформацію про стан аудиторської діяльності в Україні.

До повноважень АП відноситься  й здійснення зовнішнього контролю якості аудит послуг ( Рішення АП № 149 від 26.05.05 р.). Обєктом такого контролю є - ефективність роботи систем контролю якості суб’єктів аудиторської діяльності. Щоріяно АП затверджує план перевірок систем контролю якості аудит послуг, який містить перелік суб’єктів аудит діяльності, система контролю яких підлягає перевірці в наступному році. Кожен суб’єкт аудит діяльності зобов’язаний проходити перевірку не рідше одного разу на п’ять років. АП Може проводити позапланову тематичну перевірку будь-якого суб’єкта аудит діяльності при отриманні скарги. 

Створення Аудиторської палати України (ст.13)

Аудиторська палата України функціонує як незалежний орган,  є юридичною  особою, веде відповідний облік та звітність,є неприбутковою організацією. Аудиторська палата України набуває повноважень юридичної особи з дня її реєстрації у Міністерстві юстиції України на підставі заяви та Статуту, затвердженого в порядку, передбаченому цим Законом.

Аудиторська палата України формується на паритетних засадах шляхом делегування до її складу аудиторів та представників державних органів. Загальна кількість членів Аудиторської палати України становить двадцять осіб (від державних органів делегують по одному представнику Міністерство фінансів України, Міністерство юстиції України, Міністерство економіки України, Державна податкова адміністрація України, Національний банк України, Державний комітет статистики України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Рахункова палата та Головне контрольно-ревізійне управління України). До складу Аудиторської палати України від аудиторів делегуються в кількості десяти осіб висококваліфіковані аудитори з безперервним стажем аудиторської діяльності не менше п'яти років, представники фахових навчальних закладів та наукових організацій.

Право аудиторів обирати представників  до складу Аудиторської палати України  і бути обраними реалізується через  рішення, які приймаються на з'їзді аудиторів України.

Аудиторська палата України може створювати на території України регіональні  відділення, повноваження яких визначаються Аудиторською палатою України. Для  виконання своїх функцій Аудиторська  палата України може створювати комісії  із числа її членів. До роботи в комісіях можуть залучатись експерти, які не є членами Аудиторської палати України.

Термін повноважень члена Аудиторської палати України становить п'ять  років. Одна і та ж особа не може бути делегована до Аудиторської палати України більше двох термінів підряд.

Члени Аудиторської палати України, за винятком Голови Аудиторської палати України, виконують свої обов'язки на громадських засадах.

Джерелами фінансування діяльності Аудиторської палати України  можуть бути:

плата за проведення сертифікації фізичних осіб на право зайняття аудиторською діяльністю;

плата за включення до Реєстру;

добровільні внески, що надходять  від професійних організацій  аудиторів України;

інші джерела, не заборонені законодавством.

 

 

 

 

 

Тема 4. Бюджетне право.

1. Поняття бюджету.

2. Основні положення  бюджетного права.

3. Бюджетна система  України, структура, принципи. Бюджетний  період.

4. Бюджетна класифікація, її складові.

5. Склад доходів та  видатків Державного та місцевих  бюджетів.

 

 

1. Бюджет є невід'ємним атрибутом будь-якої держави, важливим інструментом реалізації економічної й соціальної політики, адже досягнення стійкого економічного зростання, стабільного соціально-економічного розвитку як регіонів, так і держави загалом неможливе без створення оптимальної системи бюджетних відносин. Термін «бюджет» походить від давньофранцузького bouge, bougette (від кельтського bulga) — шкіряний мішок, сумка.

Бюджет є складною як економічною, так і правовою категорією.

Бюджет  в економічному розумінні становить сукупність грошових відносин між державою (територіальною громадою) і юридичними й фізичними особами з приводу формування, розподілу, перерозподілу та подальшого використання централізованого фонду коштів, призначеного для забезпечення виконання державою (органом місцевого самоврядування) функцій, спрямованих на задоволення публічних інтересів. Основним джерелом формування бюджету є ВВП.

За  матеріальним змістом бюджет становить централізований фонд коштів держави або територіальної громади. Обсяг бюджету — це річна сума коштів, що проходять через цей фонд. Бюджет —не стала категорія, навпаки, він перебуває у постійному розвитку, оскільки щодня до нього через єдиний казначейський рахунок надходять кошти і здійснюється фінансування видатків. Проте бюджет є набагато ширшим поняттям, ніж просто сума кількісних показників. Завдяки йому фінансуються національні програми, в тому числі пов'язані з соціальним забезпеченням населення. Він є засобом вкладення держави капіталів у своє майбутнє як шляхом матеріального будівництва, скажімо, прокладання автострад, інноваційного виробництва або реалізації національних проектів масштабу Євро-2012, так і шляхом удосконалення якісних характеристик населення (наприклад, фахова підготовка, освіта). Це один із важливих, доступних уряду інструментів регулювання економічної діяльності й стабілізації доходів громадян.

За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому відбивається діяльність держави та місцевих органів. Його можна розглядати як розпис грошових доходів і видатків держави або територіальних громад. У такому розумінні бюджет посідає провідне місце у діяльності держави та органів місцевого самоврядування, оскільки визначає їх можливості та пріоритети, їх роль і форми реалізації закріплених функцій. Фактично бюджет відображає соціально-економічну, міжнародну, управлінську, оборонну та фінансову політику.

Політичне значення бюджету полягає в тому, що законодавчий орган своїм волевиявленням затверджує обсяг видатків та доходів бюджету на планований рік і в такий спосіб бере уряд під свій контроль¹. Бюджет є документом, що обмежує і розподіляє фінансові ресурси, які уряд використовуватиме для надання допомоги і послуг із метою поліпшити добробут народу.

Юридичне  значення бюджету полягає у формі нормативно-правового закріплення бюджетних повноважень суб'єктів бюджетних відносин. Бюджет, затверджений на рівні закону (рішення органу місцевого самоврядування) на поточний бюджетний період, надає фінансовій діяльності органів виконавчої влади обов'язкового характеру, оскільки приписи закону мають конкретно-адресний характер і зобов'язують ці органи їх виконувати. Закон про бюджет покладає на орган виконавчої влади обов'язок зібрати певну суму коштів і дозволяє витратити їх на фінансування видатків, пов'язаних із виконанням закріплених функцій. Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюється Державний бюджет і бюджетна система України. Бюджетні повноваження закріплено в статті 85 Конституції України – Верховної Ради, в статті 106 – Президента України, в статті 116 – Кабінету Міністрів України, в статті 118 – місцевих державних адміністрацій. Статтею 143 закріплено компетенцію органів місцевого самоврядування щодо затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролю за їх виконанням. Треба враховувати, що відповідні конституційні норми – принципи деталізуються у спеціальних законах, перш за все в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР.

Відповідно до п.1 ст. 2 БК України бюджет  – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Бюджетне  право України — це сукупність бюджетно-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв'язку з бюджетною діяльністю, тобто утворенням, розподілом, перерозподілом і використанням коштів державного та місцевих бюджетів.

Коло відносин у сфері бюджетної  діяльності є досить широким, оскільки включає відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, а також питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства ( ст. 1 БК України).

Об’єктом бюджетних  правовідносин є те, на що спрямована поведінка його учасників. В даному випадку це грошові кошти, що акумулюються в Державному бюджеті України та місцевих бюджетах, що обумовлено, в широкому значенні, розподілом сукупного суспільного продукту.

Особливістю змісту бюджетних  правовідносин є специфічне коло суб’єктів, яке вужче, ніж, наприклад, у податкових, інших видів фінансово-правових відносин. Суб’єкти бюджетних правовідносин беруть участь у розподілі доходів і видатків між бюджетами, одержанні бюджетних асигнувань, складанні, розгляді та затвердженні бюджетів. В першу чергу суб’єктами бюджетних правовідносин виступає Україна – суверенна держава (стаття 1 Конституції України), як правило, в особі державних органів. До них відносяться Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної республіки Крим, місцеві органи самоврядування та їх виконавчі органи.

Що стосується юридичних осіб, то серед учасників бюджетних відносин переважають юридичні особи публічного права. Причому вони можуть бути наділені як суб'єктивними правами (зокрема, органи законодавчої або виконавчої влади), так і юридичними обов'язками (наприклад, бюджетні установи, що є розпорядниками бюджетних коштів). Юридичні особи приватного права є зазвичай отримувачами (а не розпорядниками) бюджетних коштів. Як одержувачі бюджетних коштів юридичні особи приватного права володіють бюджетно-правовою правосуб'єктністю, що має особливості: вона є вужчою порівняно із правосуб'єктністю інших суб'єктів бюджетних правовідносин; не має владно-імперативного характеру; юридичні особи приватного права не наділені компетенцією як особи публічного права в бюджетній сфері, а мають лише права та обов'язки (крім такого повноваження в бюджетному процесі, як бюджетне асигнування); вона є похідною від цивільно-правової, а не публічно-правової, як у інших суб'єктів бюджетного права; юридичні особи приватного права стають учасниками бюджетних правовідносин на добровільних засадах, що загалом не властиво юридичним особам публічного права; обсяг прав і обов'язків юридичних осіб приватного права змінюється залежно від їх ролі в даному правовідношенні та виду за класифікацією бюджетних відносин.

Учасниками бюджетних відносин не можуть бути фізичні особи, оскільки вони, згідно з чинним законодавством, не мають права безпосередньо отримувати кошти з бюджетів будь-якого рівня на власне фінансування. Фізичних осіб можуть лише опосередковано залучати до бюджетних відносин як отримувачів бюджетних коштів, шляхом продажу товарів, послуг.

Таким чином, можна сказати, що суб’єкту бюджетних правовідносин властиві дві ознаки: він бере участь у розподілі доходів і видатків між різними ланками бюджетної системи; є учасником бюджетного процесу та одержує з бюджету кошти у формі бюджетного фінансування (асигнування, кредитування, інвестування). Суб'єкти бюджетних правовідносин мають або одну з цих ознак, або кілька одночасно. Саме тому слід виокремлювати учасників бюджетного процесу та бюджетних розпорядників, як це і відображено в БК (ст.19, 22).

Так, ч.3 ст. 19 БК встановлює, що учасниками бюджетного процесу є органи, установи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями (правами та обов’язками з управління бюджетними коштами), тобто ті, які здійснюють управління бюджетними коштами.

Під управлінням бюджетними коштами в пункті 49 частини 1 статті 2 Кодексу розуміється сукупність дій учасника бюджетного процесу відповідно до його повноважень, пов'язаних з формуванням та використанням бюджетних коштів, здійсненням контролю за дотриманням бюджетного законодавства, які спрямовані на досягнення цілей, завдань і конкретних результатів своєї діяльності та забезпечення ефективного, результативного і цільового використання бюджетних коштів. До таких суб’єктів належать як органи й установи, так і окремі посадові особи. Учасниками бюджетного процесу є органи як держави, так і Автономної республіки Крим та місцевого самоврядування. Вони можуть виступати як органами, що здійснюють загальну організацію бюджетного процесу, управління виконанням бюджету та координацію діяльності інших учасників бюджетного процесу в межах їх бюджетних повноважень.

В контексті Кодексу термін «установи» застосовується до тих організацій, що не мають статусу органу, тобто до відповідних розпорядників бюджетних коштів, якими в бюджетному процесі виступають бюджетні установи. При цьому термін «установа» в контексті частини 3 статті 87 Цивільного кодексу України може бути застосований як до органів держави, АР Крим та місцевого самоврядування, так і до інших бюджетних установ, оскільки всі вони характеризуються як такі, що створені розпорядчим способом в організаційно-правовій формі установи.

Посадові особи визнаються учасниками бюджетного процесу якщо згідно з Кодексом: 1)повноваження закріплюються Кодексом саме за ними, як визначеними посадовими особами, які займають визначену посаду, а не закріплюються загалом за органом, який вони очолюють (частина 1 статті 17, частина 1 статті 36, частина 1 статті 44, частина 1 статті 54, частина 1 статті 57, стаття 122 Кодексу); 2) повноваження закріплені саме за органом, посадовою особою якого вони є. Якщо повноваження закріплені в Кодексі саме за визначеною посадовою особою при розподілі повноважень між керівниками органу, вказані вище повноваження мають бути покладені на безпосереднього керівника органу і не можуть бути закріплені за іншою його посадовою особою з числа керівників, якщо інше не встановлено в Кодексі (наприклад, в частині 1 статті 16 Кодексу).