Вимірювання людського розвитку на макро- і мікрорівнях (визначення системи індикаторів людського розвитку: матеріального добробуту, розв

Число народжених у 2006 р.- 460368, коефіцієнт 9,8‰ (2005-9‰)

Число померлих у 2006 р.–758092, коефіцієнт 16,2‰ (2005-16,6‰)

Найбільш виразними  є прояви неблагополуччя саме у медико-демографічній  сфері: на високому рівні утримується  захворюваність (особливо дітей), поповнюються контингенти хронічних хворих та інвалідів,  і, зокрема, підвищується дитяча інвалідність, є проблеми у царині репродуктивного здоров’я, зберігається складна епідемічна ситуація щодо туберкульозу та ВІЛ/СНІДу, переважно несприятливою є динаміка передчасної смертності і, як результат ― триває скорочення тривалості життя населення  За роки незалежності тривалість життя чоловіків в Україні скоротилась більш ніж на 4 роки, жінок - більш ніж на 1,5 року.  Найбільших втрат від підвищення смертності у цілому за трансформаційний період зазнало населення у квітучому працездатному віці, зросла чоловіча надсмертність, збільшився статевий розрив щодо тривалості життя, що нині є вже абсолютно непристойним (разючим) (в Україні він становить близько 12 років проти 5-6 – у країнах Європейського Союзу). Нині ж ми маємо тривалість життя на рівні 68 років і за тривалістю життя жінок (у 2005 р.- 73,4 р.) ми відстаємо від провідних європейських країн на 8-9 років, за середньою ж тривалістю  життя для чоловіків (61,5 р.) ― на 12-13 років.

Негативні зрушення у смертності населення  України розпочалися ще задовго до початку 1990-х років, неблагополуччя у царині смертності й тривалості життя – вже застаріле лихо, запущена проблема. Соціально-економічна ж криза 1990-х років прискорила і посилила несприятливі тенденції в динаміці і структурі  смертності. Цікаво, що у середині 1960-х, тобто сорок років тому Україна мала вищу тривалість життя, ніж сьогодні і при цьому цілком співставну з тогочасними показниками для провідних європейських країн (За тривалості життя в Україні на рівні 71 року  така ж її тривалість була у Великобританії,  70 років у Франції, 69- у Німеччині, на 1-2 роки вища за Україну – лише у Швеції).

Прорив  у царині подовження тривалості життя потребував  змін у способі життя й самозбережувальній поведінці, переорієнтації діяльності системи охорони здоров’я, підвищення стандартів життєвого рівня, оздоровлення екології, тобто комплексу заходів, що торкнулися б усього укладу суспільного життя.

Найбільш вагомі резерви подовження тривалості життя  стають очевидними, якщо уважно придивитися  до структури причин смерті в Україні: в якій висока передчасна смертність від ендогенних причин поєднується  з вагомою часткою смертей  від тих хвороб і зовнішніх дій (нещасних випадків, отруєнь тощо), яким у прийнятних соціальних та власне санітарно гігієнічних умовах можна запобігти. Так, у працездатного населення віком до 45 років на першому місці серед причин смерті – нещасні випадки, отруєння і травми, рівень передчасної смертності від яких в Україні вчетверо перевищує такий за країнами Європейського Союзу; а чільне місце серед них посідають самогубства, випадкові отруєння алкоголем, убивства, дорожньо-транспортні пригоди (причому загальне число смертей від зовнішніх дій у чоловіків (55131) більш ніж у 3,5 рази перевищує їх кількість щодо жінок (14823)).

Друге місце  у структурі смертності працездатної молоді  в останні роки посідають  інфекційні й паразитарні хвороби  в особі СНІДУ Й ТУБЕРКУЛЬОЗУ, що викликає серйозне занепокоєння. У цілому ж від такої виліковної недуги як туберкульоз в Україні щорічно помирає близько10,5 тисяч осіб  (8-9 тис. ж ідуть з життя через випадкові алкогольні отруєння, 10 тис. – через самогубства)(переважно (по туберкульозу)– чоловіків працездатного віку – близько 8 тисяч) і хоча смертність від туберкульозу останніми роками стабілізувалася, захворюваність продовжує зростати - щорічно діагноз вперше виявленого активного туберкульозу ставлять близько 40 тис. особам, у тому числі 1,5 тис. дітей та підлітків.  Понад 4 тисячі осіб минулого року померло від СНІДу, станом на 1 січня 2007 р. в Україні чисельність офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих становила майже 117 тис. (в т. ч. 16,1 тис. дітей); захворіли на СНІД 21,7 тис. осіб, померло від СНІДу ― 11,9 тис. Водночас за останньою оцінкою вітчизняних фахівців та експертів ЮНЕЙДС загальна кількість ВІЛ-інфікованих в Україні у 2005 р. може становити близько 300 тис. осіб, що становить 1,3% населення віком 15–49 років).   На четверте місце у структурі смертності населення працездатного віку нині вийшли хвороби органів травлення, вагомий внесок яких пов’язаний  як із нераціональною структурою харчування населення, так і незадовільною якістю продуктів харчування і впливом екологічної ситуації.

  Мають місце й інші проблеми та диспропорції, що стосуються якісних характеристик населення країни: попри доволі високий загальноосвітній рівень населення (близько половини зайнятого населення має вищу освіту того чи іншого рівня, при цьому кожен п’ятий – повну вищу освіту),  кожний четвертий зайнятий в Україні є представником так званих „найпростіших професій”, тобто зайнятий некваліфікованою, часто важкою або ручною працею і частка такої низько кваліфікованої й погано оплачуваної робочої сили у структурі зайнятих вже й протягом поточного десятиріччя зростала.  

Протягом 1990-х  років в Україні під впливом  падіння життєвого рівня, загострення  ситуації на ринку праці, соціально-психологічної  адаптації  населення відбувалося  обвальне падіння народжуваності (аж до 2001 року)

  Підвищення рівня народжуваності в Україні в останнє п’ятиріччя після обвального його падіння протягом 12 років має яскраво виражений „компенсаційний характер”- у цей період було реалізовано народження дітей (причому переважно первістків), які були відкладені у найтяжчі роки соціально-економічної кризи. Збільшенню загального числа народжень (на 17 тисяч у середньому за 2002-2004 рр. і на 34,3 тисячі – у 2006 році) почасти сприяла і дія „демографічної хвилі”-вступ у дітородний вік більш численних поколінь жінок народжених на початку-у середині 1980-х років. Нарешті, зрушення у традиційному „календарі народжень” і реалізації запланованих на більш пізній термін народжень у минулому році зумовила й активізація соціально-демографічної політики – зокрема, введення з 1 квітня 2005 року одноразової допомоги при народженні дитини на рівні 8500 грн.(з 1 січня 2007 р. – фіксована сума, раніше 22,6 прожиткових мінім.).

 Водночас  число народжень минулого 2006 року-460368) на сьогодні лишається значно  нижчим (більш ніж на 200тисяч), ніж кількість новонароджених в Україні у докризовий період, на межі 1980-х і 1990х років, а сумарний коефіцієнт народжуваності (за підсумками 2005 р. це 1,2 дитини (2005; місто -1,11, село – 1,47)-1,3 за оцінкою на 2006 рік) лишається одним із найбільш низьких у Європі. Тож говорити про бебі-бум  у традиційному розумінні цього поняття (як підняття народжуваності понад звичний або колишній рівень) не доводиться.

Слід зазначити, що даний захід дав як демографічний (число народжень 2006 р. – 460368), так і соціальний ефект, що виявився у зниженні рівня бідності сімей з дітьми віком до 3 років (з 44,2% у 2004 р. до 36,4% - у 2005-му (за підсумками 9 місяців 2006 року цей показник становив 42,3%). Разом з тим, як показує досвід, марно розраховувати на довгостроковий ефект даного заходу (такі допомоги діють за принципом доза-ефект), а отже очікувати відчутного зростання народжуваності на перспективу. Хоча, очевидно, у вітчизняних умовах можна розраховувати на сприятливий вплив на народжуваність саме поліпшення рівня життя (і, зокрема, на даному етапі не так пільг та допомог, як суттєвого підвищення оплати праці, а також реальних кроків у вирішенні житлової проблеми), однак слід враховувати, що    за роки трансформацій  відбулися зрушення у репродуктивній поведінці у цілому дітолюбного й матримоніально орієнтованого населення України.

Нині воно більш  орієнтоване на західні стандарти  рівня життя і буде намагатися підвищити власний рівень життя  і умови навчання та виховання  дитини (часто єдиної) за рахунок обмеження або відкладання дітонародження. На народжуваність впливатимуть актуалізація цінностей індивідуальної свободи й незалежності, домінування у життєвих планах молоді стратегій досягнення особистого  успіху, її більша зацікавленість у цінностях, пов’язаних с освітою й професійною кар’єрою. Тож розраховувати на вагоме й невпинне підвищення народжуваності і підтримання сумарного показника народжуваності на рівні простого відтворення чи ж просто вищому за 1,5 дитини, навіть за сприятливих соціально-економічних умов ми навряд чи можемо. Інша справа, що нині у нашій країні умови дітородної діяльності  не є сприятливими для задоволення навіть наявної потреби у дітях, яка (як це показують дані опитувань) для багатьох верств населення, відповідає 2, а подекуди (у сільській місцевості, західних регіонах країни) й 3 дітям. Крім того, економіка, ймовірно, здатна створити умови для реалізації вже сформованих репродуктивних установок, а у їх формуванні (ще з юного віку) велику роль відіграють соціально-психологічні чинники та неформальні інститути – сімейні цінності й традиції, ступінь престижу материнства й батьківства, що підтверджує й досвід західних країн. (Частка позашлюбних народжень (2006) -21,1%, сер.вік народження – 25,4 р., сер. За рівнем Євросоюзу – 29,9).

У українського народу зберігаються основні традицій сімейного способу життя й сім’я продовжує виконувати свої основні функції ― забезпечення фізичного (біологічного) та соціокультурного відтворення поколінь.

Згідно  з даними Першого Всеукраїнського перепису населення майже 90% населення країни проживає у  складі сім’ї. Більшість дітей (у 2004 р. ― 79,6%, у 2005 р. ― 78,6%) народжується у батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Україна відноситься до країн Європи з доволі високим рівнем шлюбності (2006 рік -7,6‰ (зростаючий в останні роки), однак і рівень розлучуваності, поряд з Росією, один із найвищих у Європі – 3,8% (стабільно високий). За взірцем західноєвропейських країн в Україні зростає частка незареєстрованих, консенсуальних шлюбів (особливо серед молоді і літніх осіб). Спираючись на досвід країн Європи, можна припустити, що й певна частина позашлюбних народжень ― це народження дітей у батьків, які перебувають в офіційно не зареєстрованому у шлюбі. Разом з тим слід зазначити, що консенсуальні шлюби зазвичай є менш репродуктивно орієнтованими, в них народження дітей відкладається надовше або й віддається перевага бездітності, що також впливає на загальний рівень народжуваності.

Серед проблемних моментів у шлюбно-сімейній сфері я б виділила доволі високу частку неповних сімей в Україні, що формується на тлі власне позашлюбної народжуваності, раннього овдовіння, але більшою мірою – розлучень: : 27,5% сімейних осередків, де є діти у віці до 18 років ― це неповні сім’ї (у тому числі 25,4% ― неповні сім’ї у складі з матері з дітьми;  2,1% ― батька з дітьми). (У ряді східних і південних регіонів країни ця частка перевищує 1/3).

Зростання кількості неповних сімей з дітьми навіть в економічно благополучних  розвинених країнах оцінюється негативно, адже виховна функція  сім’ї в цьому випадку деформована і діти, які зростають в них, більш схильні до асоціальної поведінки, їм важче у майбутньому орієнтуватись у гендерних відносинах соціуму, створити повну життєздатну сім’ю. В умовах сучасної України, коли витрати на утримання дітей не закладені в повному обсязі у заробітну плату і навіть  сім’ям, де працюють і батько, і мати,  важко матеріально забезпечити життєдіяльність і розвиток дітей на рівні сучасних вимог і потреб, неповні сім’ї є особливо вразливими в економічному й соціальному відношенні.

Щорічно близько 130-135 тисяч дітей в Україні  переживають розлучення батьків, частка пар, які при розірванні шлюбу  мають спільних неповнолітніх дітей  нині становить близько 3/5 (або 59% , на початку 1990-х – це було 63%) від загальної кількості розлучень.

Нестабільність  сім’ї в умовах, коли відбувається маргіналізація частини населення внаслідок таких соціальних патологій, як алкоголізм, наркоманія, насильство, породжує такі небезпечні явища, як соціальне сирітство, безпритульність та бездоглядність дітей. В Україні зростає кількість дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав: у 2004 р. їх було 7,8 тисяч, у 2005 р. ― 8,6 тисяч. Нехтування батьками своїми родинними обов’язками призвело до появи особливої маргінальної групи ― «діти вулиці», які займаються бродяжництвом та жебрацтвом.  Поширення дитячої безпритульності й бездоглядності є однією з найгостріших соціальних проблем сучасної України, яка впливає насамперед на майбутню якість населення України. 

Внаслідок зниження народжуваності та постаріння населення протягом трансформаційного  періоду знизилась дітність української сім’ї: якщо за даними перепису населення 1989 р. домогосподарства з дітьми до 18 років становили 56,4% загальної кількості домогосподарств і у майже 48% з них було двоє і більше дітей, то за даними перепису населення 2001 р. неповнолітні діти проживали у 38,1% домогосподарств, причому у 64% з них ― лише одна дитина. Зрештою, загострюються й проблеми самотності людей похилого віку.

 Практично  за будь-яких (принаймні передбачуваних) умов народжуваності й смертності  Україна в осяжній перспективі  житиме в умовах звуженого  відтворення поколінь. Згідно з  найбільш імовірним середнім  варіантом демографічного прогнозу, розробленого фахівцями ІДСД НАНУ,  загальна чисельність населення у нашій країні до 2010 року зменшиться до 45,5 млн. осіб, у 2020 році ― до 42,8 млн., до 2030 ― становитиме 40,7 млн. осіб, а у 2050-му ― близько 36,3 млн. осіб, тобто скоротиться, порівняно з нинішньою його чисельністю, майже на десять з половиною мільйонів або на 22%.

Табл.2.3