Поняття і сутність індикативного планування

Поняття і сутність індикативного планування. Поява індикативного планування в ряді країн Європи після Другої світової війни. Цілі й завдання індикативного  планування, його відмінність від  директивного планування.

Індикативне планування у Франції. Створення структур, що займаються питаннями загальнонаціонального планування. Прийняття планів розвитку Франції, що розрізняються за своїми цілями. Поширення планування в інших країнах Європи (Нідерланди, Італія). П'ятирічні плани розвитку економіки Японії.

Планування функціонування державного сектора економіки як складова частина індикативного планування. Необхідність використання досвіду індикативного планування індустріальних країн у управлінні економікою України.

 

Важливе місце  у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування.

Індикативне планування – одна з форм державного регулювання ринкової економіки. Започатковане урядами зарубіжних країн після Другої світової війни.

Індикативне планування принципово відрізняється  від директивного планування способами  досягнення цілей, поставлених у  плані. Його показники не мають для  окремих господарських суб'єктів  статусу обов'язкових завдань, а  мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої сили для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані.

Індикативні плани включають розділи, які  охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням. Кількість і характер економічних програм залежить від конкретних цілей та умов розвитку національної економіки. Так, у повоєнний період у багатьох країнах до таких завдань належали: модернізація виробництва, зміна структури економіки, скорочення безробіття, стримання інфляції, соціальний захист населення, конверсія військової промисловості.

 

Індикативне планування відноситься до непрямих методів. В індикативній частині планування державні господарські органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових пропорцій, зміни кон’юнктури зовнішнього і внутрішнього ринків, рівня співвідношення цін та інше.

 

Індикативне (рекомендаційне) планування - це пасивна  форма управління життєдіяльністю регіонів та територіальним розвитком держави в цілому. До індикативного планування входить: аналітичні роботи, що розкривають тенденції територіального розвитку, прогнози таких тенденцій, у тому числі міжрегіональних пропорцій, регіональних балансів трудових ресурсів, робочих місць, водних, паливно-енергетичних, мінерально-сировинних ресурсів, кормів, продовольства, грошових доходів та видатків населення тощо.

 

Індикативне планування в даному разі включає  і рекомендації підприємцям, муніципальним  органам та урядові, що базується на вивченні та оцінці ситуації, яка складається в тому чи іншому регіоні (соціальної, екологічної, ресурсної забезпеченості, ступеня господарської освоєності території), маркетинг (вивчення внутрішнього та зовнішнього ринку), створення постійних консультаційних центрів з проблем регіональної економіки та територіального розвитку в цілому.

 

Зарубіжна практика свідчить про ефективність діяльності наукових комісій при  місцевих органах влади, в завдання яких входять: підготовка аналітичних і проблемних доповідей, оцінка можливих тенденцій у разі прийняття тих або інших рішень, обґрунтування доцільних напрямків регіональної політики тощо.

 

У будь-якому  разі суспільство, уряд, місцеві органи повинні спиратись на науково  обґрунтовану географічну регіонально-цілісну концепцію, що пов’язувала б у єдине ціле інтереси розвитку всіх складових регіонального комплексу, населення, природного середовища, економічних і технологічних структур.

 

Втім держава  володіє ще одним, мабуть, самим дієвим засобом регулювання процесів територіального розвитку - програмно-цільовим підходом, що полягає у розробці і втіленні в життя регіональних програм різного масштабу і типу.

 

Регіональні програми соціально-економічного розвитку являють собою комплекс взаємоузгоджених заходів з метою вироблення необхідних правових, економічних та організаційних умов щодо стабілізації та покращання соціально-економічного становища в регіоні на основі ефективного використання наявного потенціалу (природно-ресурсного, науково-технічного, інтелектуального тощо).

 

Цільове призначення  державного механізму регулювання  регіональними програмами повинно  бути зорієнтоване на:

 

• активізацію  господарської діяльності у регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин та поліпшення використання природно-ресурсного й економічного потенціалу;

 

• створення  умов для вдосконалення спеціалізації  регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства, залучення  капіталу в регіони, що мають для  нього найбільш сприятливі передумови;

 

• ліквідацію локальних екологічних криз в  окремих регіонах.

 

Регіональні програми соціально-економічного розвитку включають такі основні структурні блоки:

 

1) мета  і основні завдання програми;

 

2) обґрунтування  пріоритетів, основними критеріями  яких є: гострота проблеми, соціальна значущість, можливість реального фінансування й забезпечення ресурсами, + конвенцій;

 

3) структура  і зміст програми з виділенням  підпрограм;

 

4) перелік  учасників програми;

 

5) фінансове  забезпечення;

 

6) етапи  реалізації програми як окреслені в часі певні періоди (5-6 років) з переліком проміжних цілей й конкретних результатів окремих підпрограм;

 

7) організація  управління програмою, що передбачає  створення необхідних організаційних  структур і нормативно-правову  легітимацію їхніх прав та повноважень;

 

8) очікувані  результати реалізації програми.

 

Як показала практика, регулюючі функції держави  в умовах ринкової трансформації  не можуть бути ефективними за відсутності  надійної системи стратегічного  прогнозування та індикативного планування. Свого часу адміністративною економікою був накопичений відповідний досвід, який досить ефективно використаний у країнах ринкової економіки (Франції, Японії тощо). Особливо потрібне стратегічне прогнозування та індикативне планування для країн із перехідною економікою. Відсутність фахових прогнозних оцінок основних показників макроекономічного розвитку спричиняє до витрат, що вимірюються навіть не у відсотках, а кратно. Це позбавляє економіку перспективи, дезорганізує поточну діяльність, адже йдеться про прогнозування таких ключових параметрів, як витрати бюджету, платіжний баланс, грошова емісія та ін.

Під методологією індикативного планування розуміють  систему вимог до його побудови. Методологія індикативного планування визначає основні принципи, методи розробки планів і логіку їх побудови для різних часових періодів, ланок та рівнів національної економіки.

 

Принципи  індикативного планування виражають  головні вимоги до побудови індикативних планів. До них належать: поєднання  інтересів усіх суб'єктів ринкових відносин - держави, регіонів, підприємств і окремих підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка передбачає системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних, екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку; розробку способів їх досягнення на базі глибокого аналізу об'єктивного стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і ринкового регулювання розвитку еконо­міки; безперервність, яка передбачає безперервний процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення соціальних завдань розвитку суспільства.

 

Складовою частиною методології є методика індикативного планування, тобто  сукупність способів і принципів розробки індикативних планів та забезпечення їх реалізації.

 

До основних методів розробки індикативних планів належать:

 

програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економіко-математичний, техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний.

 

Головними способами реалізації індикативних планів треба вважати такі: застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тари­фи, інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормативи, амортизаційні відрахування, бюджет, субсидії, програми); застосування адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції, ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо).

 

Важливою  умовою розробки індикативних планів є визначення об'єктів регулювання. Об'єктами регулювання є соціально-еконо-мічні структури, системи зв'язків між їхніми частинами, виявлені на підставі вивчення внутрішніх закономірностей їх функціонування. Вони є об'єктами економічного і правового впливу держави у сфері виробництва, обігу і споживання. Найважливіші соціально-економічні структури і фактори є такі: великі природно-економічні райони, підприємства всіх форм власності; регіональна і галузева структури економіки; бюджети регіонів; основні економічні пропорції у розвитку промисловості та сільського господарства; ринкові відносини.

 

Індикативний  план передбачає три типи показників: прогнозні, директивні та розрахункові. Прогнозні показники визначають можливі орієнтири розвитку економіки, окремих сфер і елементів ринку. Директивні показники виробничої діяльності підприємств затверджені у Державному плані й обов'язкові до виконання без огляду на економічну доцільність. Ці показники характерні переважно для адмі­ністративно-командної економіки.

 

У процесі  розробки Державної програми економічного і соціального розвитку визначають прогнозні та розрахункові показники, зокрема, такі:

 

обсяги  виробництва найважливіших видів  продукції;

 

обсяги  державного замовлення (контракту);

 

обсяги  експорту й імпорту продукції  та послуг;

 

міжрегіональні  поставки продукції;

 

участь  у виконанні державних цільових комплексних програм;

 

виробництво валового внутрішнього продукту (чистої продукції);

 

завдання  щодо використання трудових ресурсів та зайнятості населення;

 

грошові доходи населення;

 

введення у дію  виробничих потужностей за рахунок державних капіталовкладень;

 

введення в дію  об'єктів соціальної сфери;

 

обсяги відрахувань  за користування державним майном;

 

завдання щодо демонополізації  виробництва;

 

завдання з приватизації державного майна;

 

ціни на продукцію  державних підприємств, які підлягають державному регулюванню;

 

завдання з охорони  навколишнього середовища.

 

Розрахункові показники, які розробляють у державній  програмі, відображають її аналітичні та фінансові аспекти.

 

До показників, які  контролює державна влада, належать: державний контракт та державне замовлення, ціни і тарифи на окремі види продукції та послуги, які регулює держава.

 

Державними важелями впливу на виконання державних програм  є:

 

соціально-економічні нормативи (мінімальна заробітна плата, норми амортизації тощо);

 

податки і  податкові пільги:

 

державні  інвестиційні ресурси;

 

державні  кредитні ресурси і кредитна політика;

 

регламентація ціноутворення;

 

державні  замовлення (контракти);

 

мито і  митні збори;

 

бюджетні  асигнування і дотації;

 

розміри пенсій, стипендій, допомоги;

 

регулювання оплати праці;

 

заборони, ліцензії, квоти. Структура індикативного  плану може

 

виглядати так:

 

Розділ 1. Соціально-економічна й екологічна ситуація. Розділ 11. Головні напрями, цілі та пріоритети, структура і  пропорції соціально-економічного розвитку.