Роль імпорту галузей легкої промисловості та харчової продукції. Продовольча безпека

Розділ 1.Характеристика галузей легкої промисловості та харчової промисловості в Україні

1.1.Характеристика легкої промисловості України

Легка промисловість включає галузі, які виробляють товари народного споживання — тканини, одяг, взуття, предмети галантереї та парфумерії тощо. Серед них — текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, шкіргалантерейна, хутрова та інші галузі. Вони розвиваються на основі переробки як власної (льон, шкіра, хутро, хімічні волокна, вовна), так і довізної (вовна, бавовна, текстиль) сировини.

Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси і джерела сировини, тому вони поширені, загалом, на території всієї України. Однак легка промисловість у країні завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась за період 1990 — 2000 рр. з 11% до 1,5%.

Найважливіша галузь легкої промисловості — текстильна. Включає бавовняні, вовняні і лляні підприємства, що виготовляють тканини, нитки, пряжу та ін. Вона використовує натуральні (бавовняні, вовняні, лляні і шовкові) і штучні та синтетичні (віскоза, капрон, нейлон та ін.) волокна [2, с.125].

Текстильна промисловість України почала розвиватись ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств були невеликими. Деяке пожвавлення її розвитку почалося у радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові у Киві, Полтаві, Одесі, Житомирі, а згодом великі бавовняні комбінати у Херсоні і Тернополі, камвольно–сумвольний – у Чернігові, Дарницький ( Київ ) шовковий комбінат, Житомирський і Рівневський льонокомбінати, бавовонопрядильні фабрики у Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності чернігівського текстильного комбінату, Донецької і Богуславської ( Київська обл. ) сукнових фабрик.

Бавовоняна промисловість для виробництва тканини є першрю серед галузей текстильної промисловості. На неї припадає 50,1% всіх тканин, що виробляються. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. Бавовняна промисловімть у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно – ниткове і фарбувальне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішками синтетичних і штучних волокон. Основні бавовняні підприємсива розміщені у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнопрядильний комбінат), Нововолинську  (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фобрика), Києві (ватноткацька), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї,  Коростишеві та Родомишлі (ткацькі фабрики ), Нікополі (ниткова фобрика).

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловасть. Вона виробляє 7% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях ( Хмельницька обл.), Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах, у Луганську – тонкосуконні фабрики, Чернігові – камвольно-суконний комбінат і Кривому Розі – вовнопрядильна фабрика. У Києві, Богуславі, Черкасах і ряді міст Чернівецької і Закарпатської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон [15, с.86].

Шовкова промисловість пов'язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природній шовк-сирець. Вона виробляє 20,5% усіх тканин України. Шовкова промисловість зосереджена у Києві, де виробляють карпадишен і крепжоржет з натурального шовку; у Києві і Черкасах випускають тканини зі штучного і синтетичного волокон, у Луганську – маланжеві шовкові тканини. Спеціалізовані фабрики Києва і Лисичанська виготовляють шовкові тканини технічного призначення.

Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський період. Вона забезпечує частину споживачів тканинами побутового та технічного призначення, що вирізняються високою міцністю. Це, перш за все, брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини застосовуються як технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування. Окрім того, лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, білизни тощо. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льонозаводів. Лляні тканини виробляють у Житомирі, Рівному – на великих комбінатах, а також на Коростенській та Марчихіно-Будській фабриках.

Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джуту і власної сировини ( волокна конопель ) , використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію цієї галузі випускають Одеська джутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України. Частину продукції експортують.

Трикотажною промисловістю України вироблено в 1995 р. 27 млн шт. трикотажних виробів. За 1990 – 2000 рр. виробництво зменшилось в 12 разів. Вона має значну власну сировинну базу. Найбільші трикотажні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках ( Чернігівська обл ). У Харкові, Житомирі, Чернівцях, Львові, Червонограді ( Львівська обл) прицюють панчішні фабрики.

Трикотажна промисловість тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництво зорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в’язані вироби з різних пряж: бавовняної, вовняної, хімічного волокна та змішаних волокон. В Україні діє понад 60 підприємств трикотажної промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.

Швейна промисловість розміщена у районах споживання, здебільшого у великих населених пунктах, оскільки перевезти тканини і нитки для неї економічніше, ніж готові вироби. У швейній промисловості створено виробничі об'єднання і фірми, серед них такі відомі, як київське виробниче об'єднання швейної промисловості “Україна”, львівська фірма “Маяк”, Харківська швейна фабрика ім. Ю. Д. Синякова та ін. Швейна промисловість до недавна на 90% задовольняла попит населення України на готовий одяг, білизну та іншу продукцію.

Швейна промисловість випускає понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості. Вона устаткована вельми складним технологічним обладнанням, і тому їй потрібні кадри високого рівня. В галузі ведуться розробки та впровадження нових поколінь машин, високопродуктивних методів виготовлення одягу, здатних підвищити продуктивність швейного конвейєра, постійно впроваджуються нові зразки модного одягу.

На відміну від трикотажної промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейної галузі виробництво сконцентроване на великих підприємствах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці, Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з’явилося чимало приватних дрібних підприємств, але їхня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки що невелика. Україна є імпортером швейних виробів.

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї – природня шкіра свійських, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів ( штучної шкіри, гуми ), парусини, вовни ( для валяного взуття ), тканини суттєво збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри виготовляють одяг, шорно–сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин. На розміщення шкіряного виробництва впливають центри м'ясної промисловості, а також  традційні способи й види вичинки шкіри.

У шкіряно-взуттєвому виробництві, зайнята п’ята частина працівників легкої промисловості. На її підприємствах переробляють та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництво штучних шкір та хутра. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса, Бердичів, Запоріжжя, Вознесенськ.

На базі шкіряної сировини (натуральної та штучної) виникла взуттєва промисловість. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Кременчуці, Івано-Франківську, Сімферополі та інших містах.

У взуттєвому виробництві велику роль відіграють процеси механізації та машинобудування для шкіряно–взуттєвого виробництва.Підприєвства шкіряно–взуттєвої промисловості виробляють жорсткі і м'які шкіряні товари, взуття з натуральної і штучної шкіри.

Шкіряна промисловість – стара галузь виробництва в Україні. Шкіряні підприємства розміщені у Харкові, Києві, Львові, Василькові ( Київська обл. ), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірозамінники в Одесі.

Сучасна взуттєва промисловість України перетворена на велику механізовану галузь. Старі взуттєві фабрики у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Бухматі, Херсоні реконструйовано; у Луганську, Києві, Львові, Одесі, Василькові, Запоріжжі й Мукачеві збудовано нові великі підприємства. Всього в Україні діє 16 шкіряних і 33 взуттєвих виробничих обєднання і підприємства. Найбільші шкіряні виробничі обєднання – у Бердичеві ( “Світанок” ), Івано-Франківську, Києві; взуттєві виробничі обєднання – у Луганську, Львові                ( “ Прогрес” ), Харкові, Кривому Розі, Хмельницьку.

Для шкіряно-взуттєвої промисловості важливо удосконалювати діючу і створювати нову, високоефективну технологію шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва; освоювати матеріали з поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостям; механізувати та автоматизувати виробничі процеси.

Хутрова підгалузь переробляє хутрову, овечу сировину й штучне хутро і виготовляє з них хутрові та шубні вироби. Також хутряне виробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. В минулому вона мала здебільшого кустарний і сезонний характер. Тепер в Україні збудовані і працюють хутрові підприємства у Харкові, Балті ( Одеська область), Краснограді ( Харківська обл.), Тисмениці (Івано-Франківська обл.), Львові, Одесі, Жмеринці.

В Україні основний хутровий промисловий звір – лисиця, яка поширена на всій території. Особливо цінне хутро куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри ховрахів, хом'яків і водяних щурів, що є шкідниками сільського господарства. Крім того хутрові підприємства переробляють шкіри сріблясто-чорної лисиці, кролика.

У підгалузях освоєно технологію облагодження овечих шкір, внаслідок чого поліпшились якість і зовнішній вигляд виробів та їх асортимент. У хутровій підгалузі суттєве значення має також трикотажне штучне хутро, що імітує татуральне хутро норки, куниці, єнота, ондатри, ягнят каракульської породи, овець тощо. В Україні штучне хутро виготовляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об'єднання, фабрики у Жовтих Водах  ( Дніпропетровська обл. ) і Ясні ( Закарпатська обл. ). Нині підприємства підгалузі випускають вироби масового вжитку, удосконалюються технології обробки хутрової сировини із нових стійких баранців, впроваджуються автоматизовані системи управління виробництвом.

Виробництво галантерейних виробів зосетеджено у Києві, Харкові, Львові, майже у всіх обласних центрів та інших містах України. Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. Їх продукція дуже розмаїта – господарські сумки, портфелі, валізи, косинки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо. Останніми роками мережа малих підприємств, що виробляють галантерейні вироби, значно розширилась.

1.2.Розміщення харчової промисловості в Україні

Харчова промисловість – одна з найбільших та найважливіших галузей промисловості України. Від рівня її розвитку, стабільності функціонування залежить стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, рівень життя населення.

У даний час до складу харчової промисловості входять 22 підгалузі, що об'єднують понад 6,2 тис. підприємств. Їх кількість значно збільшилася - переважно шляхом поділу великих спеціалізованих підприємств на дрібні АТ і за рахунок створення нових підприємств.

Харчова промисловість включає сукупність взаємопов'язаних підприємств з виробництва продовольчої сировини, її заготівлі, переробки, зберігання і реалізації через торговельно – розподільчу мережу і ринок.

Підгалузі харчової промисловості є важливою ланкою АПК України, поєднуючих виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів рослинного походження з реалізацією готової продукції і основні обслуговуючі ланки комплексу підприємства і організації. Рослинні сільськогосподарські ресурси можна поділити на дві групи. Перша об’єднує виробництва, що займаються вирощуванням сировини для харчової промисловості, інша — для легкої [13, с.54].

Найбільш характерні такі спеціалізовані рослинно-промислові комплекси: зерно-промисловий, бурякоцукровий, плодоовочеконcервний, картоплепродуктовий, маслобойно-жировий, виноградарсько-виноробний, ефірномаслинний, бджолопродуктовий.

Ведуче місце в складі АПК України займає зерно-промисловий комплекс. Він об’єднує галузі, що займаються виробництвом зернових, їхньою заготівлею, переробкою, обслуговуванням сільськогосподарського комплексу. Сільськогосподарська ланка уявлена вирощуванням зернових культур. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю і зберігання зерна. В склад ланки , що переробляє, входять мукомольно-круп’яні, комбікормові виробництва та хлібопекарні.

Основу комплексу складає зернове господарство. Зерновим культурам належить важлива роль в усіх областях України, особливо в областях Степової і Лісостепової зон. Навіть в Закарпатській і Івано-франківській областях, де частка зернових культур є самою низькою в Україні, вони займають біля 40% посівних площ.

Головна зернова культура в Україні — озима пшениця. Найбільш сприятливі грунтово-кліматичні умови для її вирощування склалися в областях Степової і Лісостепової зон, де ця культура займає половину площ, відведених під зернові. В областях Поліської зони питома вага посівів озимої пшениці значно нижча.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Ця культура займає друге місце (після пшениці) за розмірами посівних площ під озимі. Основні райони вирощування озимого жита знаходяться на Поліссі і в західних областях Лісостепової зони.

Велике продовольче значення мають гречиха, просо і рис, хоча в структурі посівних площ зернових культур вони займають лише біля 5%.

Гречиха є однією з найціннійших круп’яних культур. На її розміщення впливає підвищена потреба цієї рослини в волозі. Тому основні площі посівів гречихи зосереджені на Поліссі і в Лісостепі і зовсім зникають в південному Степі.

Просо в Україні є однією з страхових культур завдяки пізнім посівам. Воно відноситься до посухостійких круп’яних і дає відносно високі урожаї, особливо в засушливі роки. Основні посіви його розміщені в Лісостеповій, а також в північних і центральних областях Степової зони.

Новою для України зерновою культурою є рис. В Україні його вирощують тільки на поливних землях, де він дає високі та стабільні врожаї. Зрошувальна меліорація в південній частині України сприяла розширенню його посівів.

Зернове господарство має важливе значення і для розвитку тваринництва. Фуражне зерно складає більш 40% валового збору зернових культур. Основними зернофуражними культурами в Україні є ячмінь, овес, кукурудза і зерно-бобові — горох, віка, люпін. Такі культури, як ячмінь, кукурудза і горох, використовуються і для продовольчих потреб. Яровий ячмінь вирощують в усіх областях України. Зерно ячміня має високі кормові якості, він використовується також як сировина в пивоварній промисловості, фармацевтичній, хлібопекарській, спиртовій і кондитерській галузях.

Кукурудзі належить важлива роль в забезпеченні тваринництва кормами, що концентрувалися. Найбільші посівні площі під цією культурою розміщені в областях Лісостепової і Степової зон. Вирощують кукурудзу також на Закарпатті і Прикарпатті.

Промислова ланка зерно-промислового комплексу забезпечує зберігання і переробку зерна. Основними галузями зернової промисловості, що переробляють сировину, є мукомольно-круп’яна, комбікормова і хлібопекарна. Продукція зернового господарства транспортабельна. Тому підприємства, що виробляють хлібопродукти, містяться в місцях їхнього споживання. Потужні підприємства по виробництву борошна і хліба розміщені в Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові і інших великих містах. Хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах міського типу. Розвиток мукомольної і хлібопекарної промисловості залежить від потреб в хлібопродуктах.

В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі природні умови для вирощування цукрового буряка, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найважливішими його ланками є сільськогосподарське виробництво (вирощування цукрового буряка) і виробництво, що переробляє буряк на цукор.

Значення цукрового буряка передусім в тому, що він є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим чинником зміцнення кормової бази і підвищення культури хліборобства.

В Лісостепі розміщено більш ¾ посівів цукрового буряка. Середня урожайність в останні роки коливається в кордонах 300 — 320 ц/га. Найбільшими виробниками цукрового буряка є Вінницька, Черкаська і Полтавська області, що дають біля 25% загального посіву цієї культури.

Розвиток бурякосіяння в Україні спирається на потужну технічну базу цукрової промисловості. Всього в Україні діє 194 цукрові заводи, що переробляють в середньому за рік біля 44.0 млн т буряка. В середньому за добу один цукровий завод переробляє 2-3 тис т цукрового буряка. Обсяг випуску цукру-піску складає біля 3.5 млн т.

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Виробництво цукру-рафінаду зосереджене в основному в Одесі, Черкасах, Бердичеві і Вінниці. Деякі цукрові заводи суміщають виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти і кормових дріжджів. Такі підприємства називаються цукровими комбінатами.

В склад плодоовочеконцервного комплексу України входить вирощування овочів, фруктів і ягід, підприємства консервної і плодоовочеконсервної промисловості, а також обслуговуючі і допоміжні підприємства.

Овочеводство розповсюджене по всій території України, але рівень його концентрації і спеціалізації в різних регіонах різний. На Поліссі, наприклад, вирощують здебільшого огірки, моркву, столовий буряк і капусту, в Лісостепі — огірки, помідори, цибулю, в Степовій зоні — помідори, перець, баклажани. Найбільша концентрація посівів овочевих культур в тих господарствах, що входять в склад сировинної зони консервних заводів, а також навколо великих міст.

Важлива роль в постачанні населення свіжими овочами в міжсезонний період належить парниково-тепличним господарствам. Найбільші площі закритого ґрунту відводяться під овочі в Криму, навколо Києва, Харкова, Донецька, Одеси, Львова.

Садівництво розвивається по всій території України. Найбільш розповсюджені такі плодово-ягідні культури: яблука, груші, сливи, вишні, черешні, полуниця, малина. В південних районах вирощують абрикоси, персики, інжир. Особливо сприятливі умови для садівництва склалися в Криму, Передністров’ї, в південному Степі і Закарпатті.

Більша частина овочів, фруктів і ягід споживається в свіжому вигляді, а інша надходить на підприємства, що займаються виробництвом консервів. Найбільш розвинута плодоовочеконсервна промисловість в Криму, Херсонській і Одеській областях, що виробляють біля 40% всіх плодоовочевих консервів. В Україні склалася певна спеціалізація в виробництві плодоовочевих консервів, що переробляють сировину. Це підприємства Центру і Заходу, що виробляють в основному фруктові консерви. Південний район спеціалізується на виробництві томатних консервів.

Картоплепродуктовий комплекс - це система взаємопов'язаних спеціалізованих виробництв, що здійснюють вирощування й заготівлю картоплі та переробку її переважно на крохмаль та спирт. Основа сировинної бази –  вирощування технічної картоплі.

В Україні сформувалися три зони вирощування картоплі. До основної зони належать Волинська, Житомирська, Івано - Франківська, Київська, Львівська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька і Чернігівська області. У Лісостепу висока концентрація вирощування картоплі характерна для Вінницької, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Закарпатської та Чернівецької областей. До південної зони картоплярства входять Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Автономна Республіка Крим, що вирощують картоплю ранніх сортів на зрошувальних землях у спеціалізованих господарствах.

В Україні діють 14 картоплекрохмальних заводів. Найбільші з них: Ковельський, Кремнянський і Радомишльський. Спирт з картоплі виробляють 27 підприємств. Найпотужніші з них –  Чуднівський спиртовий комбінат, Липниківський та Коростишеський спиртзаводи.

В склад виноградно-виноробного комплексу входить виноградарство, промислова переробка винограду, а також підприємства, обслуговуючі ці галузі. Кінцевою продукцією комплексу є свіжий виноград, виноградні вина, виноградний сік, коньяки, що виготовляють з технічних сортів винограда. З відходів переробки одержують різні кислоти, чинбарні речовини, спирт.

Загальна площа виноградних насаджень в 1990 р. склала 176 тис. га. Основні їхні масиви розміщені в Степовій зоні. Найбільшою концентрацією виноградників характеризується зона передгірних і гірських районів Криму, де створені великі спеціалізовані господарства. Основними виноробними областями є Кримська, Одеська, Херсонська, Миколаївська і Закарпатська. Тут зосереджене більш ніж 90% виноградних насаджень України.

Виноград — малотранспортабельний продукт, тому виробництва первинної його переробки розміщені поблизу від сировинних баз. Промислову переробку винограду здійснюють в основному спеціальні заводи. Підприємства по виробництву коньячного спирту розміщені поруч з заводами первинного виноробства, в районах вирощування винограда. Заводи вторинного виноробства і шампанских вин розміщені в основному в районі споживання готової продукції (Одеса, Київ, Донецьк).

Маслобойно-жировой комплекс України спеціалізується в основному на виробництві і переробці насіння соняшника. Посівні площі соняшника в 1990 р. займали 1636 тис. га, що складало більш ніж 20% всіх посівних площ маслинних культур. Окрім соняшника, в маслобойно-жировій промисловості використовується насіння льона-довгунця, клещевини, коноплі, рапса, а також відходи деяких сільськогосподарських продуктів.

Основні посіви соняшника як теплолюбивої культури зосереджені в основному в південних областях України. Більше всього соняшник розповсюджений в північних і центральних районах Степу. Дещо менші площі займає він в Лісостепі і південному Степі і зовсім незначні — на Поліссі і в передгірних районах Карпат.

Маслобойно-жирова промисловість представлена маслоекстракційними, маслопресовими, маргариновими і миловареними заводами, а також маслобойно-жировими і жировими комбінатами. Виробництво масла належить до матеріалоємкого, тому маслоекстракційні заводи розміщені в районах вирощування соняшника. Біля третини всього виробленого масла використовується при виготовленні маргарина і мила. В Україні маргаринові заводи розміщені в Києві, Донецьку, Ужгороді.

Значне розповсюдження підприємств в маслобойно-жировій промисловості призвело до того, що тепер на маслобойно-жирових і жирових комбінатах виробляється 50% масла, основна частина маргарина, мила. Потужні маслобойно-жирові і жирові комбінати розміщені в Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Чернівцях, Вінниці і Львові.

Ефірно-маслинний комплекс України займається вирощуванням і переробкою ефірно-маслинних культур. Кінцева продукція комплексу — ефірна олія — використовується при виробництві парфумно-косметичних виробів, медичної і харчосмакової промисловості.

Ефірно-маслинні культури займають лише 0,1% всіх посівних площ України. Серед них важливе значення мають: коріандр, м’ята, тмин, лаванда, троянда, шалфей, та ін. Посіви коріандру розміщені в основному в зоні Степу, а м’яти, тмина — в зоні Лісостепу. Троянду, лаванду, шалфей вирощують в Криму. Ефірно-маслинні культури швидко псуються, тому їх не переробляють на місці. Великі підприємства, що виробляють ефірну олію високої якості, розміщені в Бахчисараї, Алушті і Сімферополі.

Спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси є важливою ланкою агропромислового комплексу України. Вони суміщають виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів тваринницького походження, реалізацію готової продукції підприємства і організації. В межах тваринницько-промислових комплексів виникають, як правило, прямі виробничі зв’язки між сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють продукцію тваринництва, і промисловими підприємствами, що її переробляють. В результаті агропромислової інтеграції тваринництва з іншими галузями в Україні сформувалися такі спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси: м’ясопромисловий, молокопромисловий і птахопромисловий.

М’ясопромисловий комплекс України діє на основі розвитку тваринництва м’ясного і м’ясомолочного напрямків і переробки його сировини. В його склад входять також обслуговуючі галузі: виробництво обладнання для тваринницьких ферм і м’ясної промисловості, комбікормова промисловість, кормовиробництво і виробництво тари.

Основою формування м’ясопромислового комплексу України є м’ясне скотарство, птахівництво, вівчарство.

Значення скотарства як ведучої галузі тваринництва в усіх природних зонах України не обмежується виробництвом яловичини. Воно є основним постачальником шкіряної сировини для легкої промисловості і органічних добрив для рільництва.

Найбільша щільність великої рогатої худоби на 100 га сільсько-господарських угідь в передгірських і гірських районах Карпат, в Лісостепі і на Поліссі, а також в зонах, добре забезпечених природними кормовими угіддями і високою щільністю сільського населення. Що стосується Лісостепу, то підвищенню щільності поголів’я великої рогатої худоби сприяє розвиток бурякосіяння і цукрової промисловості з її відходами.

Скотарство України, в залежності від природно-економічних умов, характеризується певними територіальними відзнаками в виробничій спеціалізації. На Поліссі і в Лісостепі розвивається молочно-м’ясне і м’ясо-молочне скотарство. В Степі переважає – м’ясне і м’ясомолочне. В приміських зонах, особливо найбільших, і великих містах, — молочно-м’ясне.

Свинарство як скороспіла галузь тваринництва розвивається в усіх природно-економічних зонах України. Відмінності в рівні його розвитку визначаються передусім характером кормових ресурсів і наявністю достатньої кількості кормів, що концентрувалися. Найбільш розвинуте свинарство в Лісостепі і Степу. Здебільшого розводять білу українську породу.

В Україні найбільш розповсюджені свиноводські ферми замкнутого циклу, який складається з стадій відтворення, дорощування і відкормлювання свиней.

Вівчарству в Україні належить допоміжна роль. За 1990-2000 рр. поголів’я вівців зменшилося з 8.8 млн голів до 7.9 млн голів. Особливо інтенсивно вівчарство розвивається в Степі і в Карпатах. Воно забезпечує сировиною текстильну, смушковохутряну і шкіряну промисловості. М’ясо вівців характеризується високою калорійністю. Крім того, вівчарство відрізняється прискореним оборотом череди, що створює сприятливі умови для збільшення вовни і баранини. Однак в Україні його розвитку приділяють мало уваги.

Виробництво м’яса в убойній вазі склало 4.4 млн т, а промислове виробництво (включаючи субпродукти 1 категорії (1990 р.) — 2.8 млн т. В структурі виробництва м’яса і м’ясних виробів ведуче місце займає яловичина. Далі ідуть свинина, м’ясо птаха і баранина.

Найбільші м’ясокомбінати України розміщені в найбільших містах. Нові потужні м’ясокомбінати, що орієнтувані на місцеві сировинні ресурси, побудовані також в Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Хмельницкій і Тернопольській областях.

Млинарсько-круп’яна промисловість забезпечує населення борошном та крупами, а відходи виробництва використовуються для виготовлення комбікормів. Підприємства галузі розміщені у всіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані як на сировину, так і на споживача. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Тернопіль. Елеватори великої потужності зосереджені у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Маріуполі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Феодосії, Керчі тощо.

Молокопромисловий комплекс — один з найважливіших агропромислових комплексів України. Основою його формування є сприятливі природні і економічні умови.

Приблизно третина поголів’я великої рогатої худоби України припадає на поголів’я корів. Найбільш розповсюджені червона степова і чорно-біла породи. Вони дають найбільші надої молока. В 1999 р. середньорічні надої молока в цілому по Україні становили 2941 кг. В Україні 2/3 молока виробляють спеціалізовані господарства. В зонах найбільших міст, наприклад, на них потрібно більш 4/5 всього виробленого молока. В молочній промисловості виділяють такі галузі: маслобойну, сироварну і консервну. Особливістю молочної промисловості є те, що на більшості підприємств виробляють декілька виглядів молочної продукції, хоча вцілому молокопромисловий комплекс України має маслобойну спеціалізацію. Масло виробляється в усіх областях України, але більше всього — в Чернігівській, Вінницькій і Київській (біля 30 тис. т. в рік).

Молокопромисловий комплекс Донецької, Закарпатської, Кримської і Львівської областей спеціалізується в основному на випуску цільної молочної продукції.

Птахопромисловий комплекс серед тваринницьких комплексів менше всього залежить від землі. Важливим чинником його розміщення є райони споживання продукції, в основному біля великих міст, в промислових і курортних зонах. Промислове птахівництво розвивається в усіх природно-економічних зонах. Великими виробниками пташиного м’яса і яєць є області Степової зони, серед яких виділяється Крим (перше місце в Україні) .

По спеціалізації птахопромислові підприємства поділяють на яєчні і м’ясні. Основними виробниками пташиного м’яса і яєць є птахофабрики. В усіх природно-економічних зонах в структурі поголів’я птаства переважають кури. На птахофабриках м’ясної спеціалізації, окрім бройлерів, вирощують індиків, качок і гусей.

Отже, м'ясна промисловість забезпечує населення свіжим і мороженим м'ясом, ковбасними виробами та м'ясними напівфабрикатами. У структурі цих продуктів провідне місце займає свинина та яловичина; використовується також м'ясо птиці, баранина. Найбільші м'ясокомбінати розміщені у Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Вінниці, Черкасах.

Рибопродуктовий комплекс складають підприємства, які виловлюють рибу, добувають морського звіра, морепродукти та виробляють з них харчову, медичну, кормову і технічну продукцію. До рибопродуктового комплексу входять такі виробництва:

      добувне  виловлювання риби, добування морського звіра і морепродуктів;

      обробно - холодильна обробка, консервне виробництво, засолювання, коптіння, сушіння, в”явлення, виробництво рибного борошна, жирів, вітамінів, агару, продуктів кулінарії, напівфабрикатів;

      товарне виробництво і відтворення біоресурсів - ставкове господарство, рибництво у територіальних водах, риборозплідники, рибницькі заводи, кормові бази;

      підприємства фірмової торгівлі;

      науково-дослідні заклади.

Основною сировинної бази рибо продуктового комплексу України є середня та Південна Атлантика, Індійський океан, південно-східна частина Тихого океану, Азово-Чорноморський басейн та внутрішні прісноводні й солоноводні водойми країн.

В Україні рибна промисловість розміщена у Південному економічному районі та прив'язана до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Очакова, Вилкова, Севастополя, Іллічівська. Тут функціонує 4 виробничі рибопромислові об'єднання: Севастопольське, Керченське, Чорноморське, Північно-Азовське.

Бджолопродуктовий комплекс займається розведенням бджіл для одержання меду, воску та інших продуктів бджільництва (пилку, маточного молочка, прополісу, бджолиної отрути тощо), а також для запилення комахозапильних сільськогосподарських культур з метою підвищення їхньої врожайності.

В Україні бджіл розводять у всіх природно-кліматичних зонах. Найбільше воно розвинене в лісостепу і степу. Найбільшими бджолорозплідницькими радгоспами є в Закарпатті і Херсонській областях.

В Україні  розвинені такі галузі, як пиво-безалкогольна та тютюнова.

Пиво-безалкогольна промисловість – це майже 300 заводів, що виробляють пиво, плодово-ягідні напої, мінеральні води. Найбільші пивзаводи розміщені у Києві, Харкові, Донецьку, Чернігові, Миколаєві, Запоріжжі, Луганську. Потужності з виробництва безалкогольних напоїв розміщені у Києві, Донецьку, Черкасах, Одесі, Полтаві, Харкові, Запоріжжі. Мінеральна вода розливається на заводах у Миргороді, Києві, Сваляві, Ужгороді, Одесі, Харкові, Саках, Чернігові, Запоріжжі, Чернівцях та ін.

Тютюнова промисловість України складається з 11 тютюнових фабрик,    7 ферментаційних заводів, 1 заводу ацетатних фільтратів. Центри тютюнової промисловості: Київ, Черкаси, Львів, Кременчук, Прилуки, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Кам'янець-Подільський, Феодосія.

З інших галузей харчової промисловості поширене спиртове й лікеро-горілчане виробництво. Воно використовує відходи цукрової промисловості, сокового виробництва, а також зерно та картоплю. Спиртові заводи зосереджені у Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Житомирській, Київській та інших областях. В Україні діє більше 40 підприємств лікеро-горілчаної промисловості, зосереджених головним чином у великих містах.

1.3.Поняття «Продовольча безпека»

Продовольча безпека — це невід’ємна складова економічної та національної безпеки держави та умова її незалежності. Забезпечення продовольчої безпеки є актуальною проблемою як країн з низьким рівнем економічного розвитку, так і розвинутих країн. Всі країни постійно удосконалюють механізми підтримки продовольчої безпеки, особливо щодо малозабезпечених верств населення. Держави світу поділяються на ті, що досягають продовольчої безпеки за рахунок власного виробництва необхідних обсягів продовольства, та на ті, які змушені значну частину продовольчих товарів імпортувати, що вимагає коштів і призводить до посилення їх економічної й політичної залежності від розвинутих країн.

Продовольча безпека має національні особливості, їй притаманна комплексність і перманентність. Залежно від особливостей національної продовольчої системи, періоду її розвитку, досягнутого рівня, а також від того, яка складова продовольчої проблеми на тому чи іншому етапі є пріоритетною, її забезпечення модифікується разом зі змінами внутрішніх і зовнішніх загроз.

Продовольча безпека – це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-політичну стабільність у суспільстві, виживання і розвиток нації, особи, сім'ї, стійкий економічний розвиток.     Необхідність забезпечення продовольчої безпеки України вимагає підтримання відповідного рівня продовольчого самозабезпечення, що передбачає використання державної підтримки вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції та вжиття заходів імпортного контролю з метою захисту власних виробників від іноземної конкуренції. Надійність забезпечення продовольчої безпеки полягає як у достатньому самозабезпеченні продуктами харчування, так і в наявності коштів для їх імпорту в необхідних обсягах за умов мінімальної потенційної вразливості продовольчого забезпечення населення в разі виникнення ускладнень з імпортом продовольства (відсутність валюти, зростання цін, ембарго тощо) [14, с.123].

Реальна і повноцінна система продовольчої безпеки України повинна охоплювати такі складові: міцне і надійне забезпечення, що базується на національному АПК, здатному постійно забезпечувати населення продуктами харчування на відповідному рівні, адекватно реагуючи на кон’юнктуру продовольчого ринку; фізична і економічна доступність необхідної кількості і асортименту продовольства для різних категорій населення забезпечується їх платоспроможністю, що не ставить під загрозу задоволення інших основних потреб людини; система захищеності вітчизняного виробника продовольчих товарів від імпортної залежності як в продовольстві, так і ресурсному забезпеченні.

Система національної продовольчої безпеки базується на таких принципах: самозабезпеченність, незалежність, доступність, якість. Ці характеристики слід враховувати при формуванні державної політики щодо продовольчої безпеки, а також мають забезпечувати такі її напрями: ефективний розвиток агропромислового комплексу, зовнішньоекономічна діяльність у сфері АПК, формування доходів населення, гарантування збалансованого і якісного споживання .

Система є стійкою, якщо вона самозабезпечувана. Для досягнення продовольчого забезпечення на рівні самозабезпечуваної держави вона має базуватися на власному виробництві. Продовольче самозабезпечення передбачає задоволення основної частини потреб у продуктах харчування за рахунок вітчизняного виробництва, яке зумовлює незалежність держави в задоволенні потреб населення. Тому системоутворювальним центром у забезпеченні продовольчої безпеки є АПК країни, з яким системно пов’язані підсистеми: збуту і розподілу; резервів продовольства; споживання продовольства: управління; кадрового, інформаційно-консультативного забезпечення; фінансового забезпечення; матеріально-технічного забезпечення; наукового забезпечення тощо.

Визначення суті продовольчої безпеки завжди пов’язане із забезпеченням життєдіяльності людини, яка характеризується станом його здоров’я. Тому реальне уявлення про реальну продовольчу ситуацію в країні можна одержати, порівнюючи існуюче споживання з рівнями споживання, представленим у класифікації, побудованій за принципом відповідності продовольчого забезпечення до завдань збільшення народжуваності, збереження здоров’я, активної життєдіяльності людини та досягнення максимально можливої в сучасних умовах середньої тривалості життя.

Відповідно до цього можна запропонувати сім рівнів життя населення в країнах, зокрема в Україні:

I-й рівень – катастрофічний. Передбачає добове споживання на одну людину 1500–1800 ккал, характеризується хронічним недоїданням (добове споживання менше 1 520 ккал слід розглядати як голод).

II-й рівень – критичний. Середньодобове споживання складає 1800–   2200 ккал на душу населення і достатнє для подолання хронічного недоїдання та існування на межі виживання і забезпечення простого відтворення населення.

III-й рівень – мінімальний. Середньодобове забезпечення 2300–2800 ккал на душу населення передбачає наявність таких обсягів продовольчих ресурсів, які виключають можливість появи голоду. II і III рівні слід розглядати також при плануванні забезпечення населення продовольством в екстремальних (кризових) умовах.

IV-й рівень – достатній. Середньодобове споживання перебуває у межах 2800–3600 ккал на одну людину, проте воно не збалансоване за елементами живлення, тобто продовольчих ресурсів достатньо для стабільного споживання, але воно не забезпечує здорового способу життя і збільшення його тривалості.

V-й рівень – раціональний (нормативний). Середньодобове споживання перебуває у межах 3300–3600 ккал на одну людину. При цьому раціон збалансовано  білками, вітамінами й іншими важливими компонентами. Нормативні показники такого споживання слід використовувати як базу для всіх соціально-економічних розрахунків на державному рівні в нормальних умовах.

VI-й рівень – оптимальний. Споживання відповідає V-му рівню не лише збалансованістю за найважливішими харчовими компонентами, а і передбачає споживання екологічно чистих продуктів харчування, які збільшують тривалість життя населення, загалом та середню тривалість життя для країни, покращують здоров’я. 

VII-й рівень – перспективний. Досягнення такого продовольчого забезпечення для всіх соціальних груп населення, яке дозволить удосконалювати природу людини і максимально продовжувати її активну життєдіяльність, розширюючи межі сучасної природної тривалості життя.

Для визначення критеріїв продовольчої безпеки в країні слід ввести державну систему норм споживання, що регламентувала б основні нормативні рівні споживання населення: раціональний (нормативний), який використовується для соціально-економічних розрахунків, і мінімально необхідний – для гарантованого забезпечення населення в надзвичайних ситуаціях.

Залежно від суб’єктів, способів вирішення ними проблем і виконання відповідних функцій розрізняють чотири рівні продовольчої безпеки: державний, місцевий, груп населення і сімейний (домашні господарства).

До суб’єктів державного рівня належать уряд і органи законодавчої влади. Їх діяльність спрямована на забезпечення стабільності економічного розвитку, формування державних фондів і приведення у відповідність (балансу) попиту і пропозиції на внутрішньому ринку продовольства.

На місцевому рівні продовольчу безпеку повинні забезпечувати суб'єкти територіального управління (область, район) за допомогою постачання продуктами, контролю їх якості і створення умов населенню для отримання доходів.

Суб’єктом, що визначає продовольчу безпеку на рівні груп населення, виступають соціальні групи, завдання яких – забезпечити доходи, необхідні для науково-обґрунтованого споживання.

На сімейному рівні як суб’єкт, що забезпечує продовольчу безпеку, виступають домашні господарства, функція яких придбання і використовування продуктів, організація збалансованого споживання. Всі рівні продовольчої безпеки взаємопов’язані і взаємозалежні. Оптимальний варіант вирішення продовольчої проблеми – це узгоджені дії суб’єктів усіх рівнів.

Забезпечення ефективного функціонування системи продовольчої безпеки безпосередньо залежить від: стійкості підсистеми забезпечення; структурних змін в АПК; інвестиційної політики; формування підсистеми технічного забезпечення; удосконалення податкового законодавства; організації банківського обслуговування; створення товарних запасів матеріально-технічних засобів; діючої системи страхування урожаїв і майна підприємств АПК; науково-інформаційного забезпечення.

У підсистемі управління продовольчою безпекою перехід до регульованих ринкових відносин пов’язаний із трансформацією відносин власності. Це передбачає конкуренцію різних форм власності і господарювання, використання оптових продовольчих ринків, розвиток маркетингу. Важливим елементом проведення державою агропродовольчої політики є регулювання продовольчих ринків шляхом закупівлі продукції і продовольчих інтервенцій. Важелями державного регулювання в підсистемі управління є податки, кредити, субсидії, а метод програмно-цільового планування – домінуючим у вирішенні пріоритетних проблем продовольчої безпеки країни [3, с.148].

Забезпеченню продовольчої безпеки України сприятиме здійснення таких заходів:

      розробка та прийняття концепції продовольчої безпеки України та Закону України "Про забезпечення продовольчої безпеки України";

      розробка та прийняття Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів";

      державна підтримка вітчизняного агропромислового виробництва;

      розробка системи індикаторів продовольчої безпеки і доведення їх до відома відповідних міністерств, відомств та органів державної влади;

      створення механізму продовольчого забезпечення найбільш вразливих верств населення і особливо багатодітних сімей;

      передбачення механізму продовольчого забезпечення населення в разі виникнення ситуації заборгованості по заробітній платні та інших соціальних виплатах.

Підтримання на достатньому рівні продовольчої безпеки сприятиме проведенню реформ, становленню і зміцненню Української держави.

28