Фирма и условия ее функционирования

Отже, у тривалому періоді усі конкурентні фірми стають дограничними з нормальним прибутком. Тобто, у тривалому періоді конкурентна фірма досягає рівноваги за умови MC=MR=AR=AC=P. Це видно на рис.6 (Додаток 6).

Тобто, з економічної точки зору фірма може функціонувати не лише за наявності юридичних аспектів законності, а й за умов беззбиткової діяльності.

2.2. Фірма в різних економічних системах

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

• за формою власності на засоби виробництва;
• за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану

Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт проголосив принципом "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки. Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної (досконалої) конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

Командно-адміністративна система – це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці" хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.

Командна економіка існувала у колишньому СРСР та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії. На початку XXI століття державами з плановою економікою залишалися Куба і Північна Корея (остання донині практикує планову економіку). У жовтні 2010 року на Кубі почалася масштабна програма реформ, яка передбачає поворот до приватного бізнесу і відмови від тотального централізованого планування.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:

• різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);
• високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;
• оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
• орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.

В будь-якій економічній системі виробництво товарів та послуг здійснюється великою кількістю підприємств. В плановій економіці підприємство просто підрозділ в ієрархії адміністративного управління національного господарювання. В ринковій економіці підприємства виступають як самостійні та рівноправні суб’єкти економічної діяльності. В ринковій економіці  діють підприємства,які належать різним приватним особам [13, с. 245].

Підприємство в умовах ринкової економіки відрізняється від підприємства в умовах адміністративно-командної системи. При адміністративно-командній економіці існує лише два види підприємств - державні та кооперативні, а вид діяльності, номенклатуру продукції  визначають державні органи в особі міністерств і відомств. Немає чіткої персональної відповідальності за результати діяльності підприємств, банкрутство не допускається. Ціни на продукцію встановлює держава. Діяльність підприємств залежить від суб’єктивного фактору. Існує надлишок робочої сили.

В ринкових умовах підприємство набуває нової якості: воно самостійно обирає діяльність, має високу відповідальність за результати виробництва, зацікавлене в ефективному господарюванні, бере участь у вільній конкурентній боротьбі, яка є головною рушійною силою, що примушує стежити за досягненнями науково-технічного прогресу, передовою технологією, поліпшувати якість продукції, всебічно задовольняти споживача. Таким чином, ринок передбачає функціонування підприємства нової якості, яке відповідає вимогам більш ефективної економіки.

Розділ 3. Розвиток фірм в Україні

3.1. Функціонування фірм та їх внесок у сукупний ВВП в Україні

Підприємства визначають ділову активність національної економіки. Вони є головними товаровиробниками, суб'єктами, які розвивають виробництво, визначають його структуру, асортимент продуктів і способи їх отримання. Від ефективності функціонування підприємства залежить економічний, науковий, технічний рівень розвитку країни, добробут усіх верств населення.

Малий бізнес є невід’ємним провідним сектором економіки будь-якої держави, оскільки, саме малий бізнес  створює 50-60% валового внутрішнього продукту та забезпечує 50-70% зайнятості населення   в країнах з ринковою економікою, становить основу дрібного виробництва, дає життя великому бізнесу, сприяє розвитку конкуренції, найбільше забезпечує ринок товарами і послугами повсякденного користування, мобілізує фінансові та виробничі ресурси, забезпечує значний рівень надходжень до бюджету  та може стати вирішальним фактором у подоланні ряду соціально-економічних проблем суспільства. На сьогоднішній день, в умовах фінансово-економічної кризи,  наша держава саме з малими підприємствами пов’язує надію на швидкі позитивні структурні зміни в економіці та вихід з економічної кризи. Проте, в Україні не створено сприятливого середовища для функціонування малого бізнесу, що проявляється у низці причин економічного, організаційного, правового, соціально-психологічного характеру, які стримують їх розвиток. Тому підтримка розвитку малого бізнесу, особливо в умовах подолання світової фінансово-економічної кризи, повинна бути складовою загальної системи державної політики регулювання і розвитку економіки країни в цілому.

Розвиток малих та середніх підприємств є рушійною силою для розвитку економіки. Від 50% до 70% ВВП розвинених країн виробляється саме в цьому секторі. Найважливішими перевагами малого бізнесу для будь-якої країни є надання численних робочих місць та значний внесок даних структур у ВВП країни. В Україні ж частка малих підприємств у ВВП та загальній зайнятості країни не перевищувала 12% та 30% у 2012 році відповідно [14].

Проблема державної підтримки полягає також у тому, що в Україні малий бізнес практично не бере участі в тендерах на закупівлю державою товарів, робіт і послуг. Таким чином, механізм державних закупівель не використовується як інструмент державної політики сприяння розвитку малого бізнесу, порушується принцип права рівної участі всіх суб’єктів підприємницької діяльності у тендерах. Основні причини того, що малий бізнес майже не бере участі в системі державних закупівель – це висока корумпованість системи державних закупівель та відсутність належного рівня прозорості процесу державних закупівель.

Для отримання фінансової допомоги суб’єкт повинен надати безліч документаційних підтверджень про свій фінансовий стан, конкурентноспроможність  продукції, повинен мати позитивну ділову репутацію, належати до відповідної вікової категорії (не менше 21 року на момент отримання кредиту та не більше 65 років на кінцевий термін його погашення) та багато інших перепон.

За свідченням представників провідних банків на сьогоднішній день в Україні лише 5 банків мають спеціальні програми фінансування для малих підприємств. Перед підприємствами малого бізнесу постають такі проблеми, пов’язані з банківським кредитуванням:  високі відсоткові ставки;  потреба ліквідної застави для забезпечення гарантій повернення кредитних; коротко- та середньостроковий характер кредитів, що пропонуються банківськими установами (суб’єкти малого бізнесу потребують невеликі за обсягом довгострокові кредити з погашенням рівними частинами); недостатня поінформованість суб’єктів господарювання про умови надання кредитних фінансових ресурсів;  загроза втрати контролю за своїм підприємством.

Сьогодні вітчизняні банки переглядають саму філософію ведення бізнесу, потроху позбавляючись звички робити ставку лише на великих клієнтів. Нарощувати кредитування малого й середнього бізнесу мають намір практично всі українські банки.

3.2. Регулювання підприємницької діяльності в Україні

Державне регулювання підприємництва – це система правових, організаційних, адміністративних та регулятивно-контролюючих заходів держави, спрямованих на створення сприятливих умов для становлення та розвитку підприємництва (сприятливого підприємницького середовища) і на його підтримку, а також управління державним сектором економіки для забезпечення ефективності та конкурентноздатності національної економіки.

Міністерство економіки (як координуючий макроекономічний орган стратегічного характеру дії); Державний Комітет з питань регуляторної політики та підприємництва (як розробник оперативних питань); Ліцензійна палата, галузеві міністерства і відомства (здійснюють ліцензування видів діяльності); а також Міністерство фінансів, ДПА, ДК стандартизації, метрології та сертифікації, Антимонопольний комітет, ФДМ та їх територіальні представництва, місцеві органи виконавчої влади (держадміністрації, виконавчі органи рад, органи місцевого самоврядування), кожен в межах своєї компетенції і повноважень регулює підприємницьку діяльність, наданих їм законом.

Зміна командно-адміністративної моделі економіки ринковою моделлю призвело до виникнення в Україні специфічних суспільних відносин – підприємницьких. Їх сферою є процес здійснення економічно незалежним від держави суб’єктом – товаровиробником – діяльності, спрямованої на одержання прибутку в умовах конкуренції та вільного ціноутворення. Стара ж господарська система являла собою регламентацію діяльності державних підприємства, що знаходились в рамках жорсткого, директивного планування і планових господарських договірних відносин.

В Україні і в правовому, і в економічному обігу ці поняття використовують як синоніми. Наприклад, якщо звернутися до визначення підприємства в ст. 62 Господарського Кодексу України "Про підприємства", то можна зробити висновок, що зміст зазначених понять ототожнюється: "Підприємство — основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство — самостійний господарський суб'єкт, що має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу)" [15].

Як бачимо, за змістом термін "підприємство" відображає головні характерні риси фірми — самостійного господарського суб'єкта ринкової системи. Саме фірма як юридично та економічно самостійна підприємницька одиниця веде господарську діяльність на підприємствах, володіє та керує ними з метою отримання прибутку. Навпаки, підприємство — це техніко-організаційна ланка фірми, у межах якої безпосередньо здійснюється технологічне сполучення засобів виробництва та робочої сили і діяльність якої спрямовується на досягнення цілей фірми. Фірма може володіти кількома підприємствами, а може й одним підприємством, у цьому разі обидва терміни збігаються.

Господарський кодекс України регламентує порядок створення, реєстрації, ліквідації і реорганізації підприємств; розкриває загальні принципи управління підприємством і самоврядуванням трудового колективу; розглядає механізм формування і використання майна підприємств; визначає види господарської, економічної і соціальної діяльності підприємств; фіксує права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності; регулює відносини з іншими господарюючими суб'єктами та державою.

 Підприємство  вважається створеним і набуває  прав юридичної особи з дня  його державної реєстрації.

Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на удосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України.