Розробка кадрової політики на прикладі Маріупольського інституту Міжрегіональної Академії управління персоналом м.Маріуполь

Запровадити нові форми морального та матеріального заохочення і ввести доплату педагогічним працівникам, які будуть нагороджені Подякою  Академії м. Києва; Почесною грамотою Академії м. Києва, Почесною грамотою Київської міської організації Профспілки працівників освіти та науки України.

Впровадити відзнаку Головного  управління освіти і науки «Відмінник маріупольської освіти».

Започаткувати проведення конкурсу директорів навчальних закладів 1 раз на 3 роки.

Вийти з пропозицією до МОНУ про  розробку та затвердження Положення  про атестацію керівних працівників  вищих навчальних закладів м. Маріуполя.  

Вийти з пропозицією до МОНУ про  введення в дію статті 57 Закону України "Про освіту" в повному обсязі. 

Започаткувати програму житлового  кредитування для молодих учителів - «Житло молодому вчителю». 

Очікувані результати:

• забезпечення ефективної підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних працівників;
• забезпечення науково-методичного супроводу освітнього процесу відповідно до нових соціально-економічних, політичних і культурних умов.

3.3. Кадрове забезпечення науково-технологічного розвитку та шляхи його вдосконалення

Світова глобалізація та розвиток інформаційних технологій, трансформація українського суспільства та перехід до створення національної інноваційної системи – такими є зовнішні та внутрішні імперативи, що впливають на розвиток вітчизняного кадрового науково-технічного потенціалу. Як осередок інтелектуальних ресурсів суспільства кадровий потенціал науково-технічної сфери впливає на конкурентоспроможність економіки та переважно визначає місце держави на світовому глобалізованому ринку. Стратегічним завданням України є ефективне використання цього потенціалу, що обумовлюється досягненням гармонізації основних параметрів науково-технологічної сфери (внутрішніх чинників) та сприяння зростанню попиту на науково кваліфіковані кадри в економіці (зовнішніх чинників). Для вирішення цього завдання необхідним є побудова гнучкої, адекватної системи кадрового забезпечення, здатної не лише ефективно реагувати на зовнішні виклики, а й сприяти формуванню перспективних напрямів науково-технологічного розвитку країни як підґрунтя її суспільно-економічного прогресу. [78]

Україна є державою, що володіє достатньо вагомим науково-технічним кадровим потенціалом, який відчутно впливає на її соціально-економічний розвиток. За рівнем такого впливу - 4,6 дослідників на 1000 осіб економічно активного населення - Україна дещо поступається країнам ЄС (5,7 – для перших 15 країн ЄС), проте випереджає нових членів цього Союзу, зокрема Словенію (4,5), Словаччину та Угорщину (3,7), а також Польщу (3,3). Одночасно чисельність наукових кадрів в України на відміну від переважної більшості європейських країн зменшується, що погіршує передумови успішної реалізації євроінтеграційних прагнень держави.

У період економічного зростання  України протягом 2000-2003 рр. відновився попит на вітчизняну науково-технологічну продукцію, внаслідок чого збільшилися обсяги фінансування ДіР (частка видатків на ДіР зросла з 1,20 % ВВП у 2000 р. до 1,37 % – У 2003 р.). Це загальмувало процеси руйнації науково-технічного потенціалу, проте ще більше актуалізувало проблему невідповідності його структури ані поточним завданням трансформації держави, ані перспективам її зростання. На відміну від тієї ж Росії, в якій економічне зростання 1999 р. відновило позитивні процеси нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, у тому числі зайнятого у сфері ДіР, в Україні кадрова криза наукового потенціалу триває. [64]

Процеси інтеграції освіти і науки, які мають спрямовуватися передусім на створення системи  кадрового забезпечення інноваційної діяльності країни, є стохастичними  та залежать переважно від поточних політичних, адміністративних та економічних чинників без урахування внутрішніх потреб та перспектив такого розвитку. Недосконалою та незбалансованою є вітчизняна система статистичних показників кадрового потенціалу науки, розтягненим у часі через відомчу неузгодженість є процес гармонізації цієї системи із статистичною системою міжнародних індикаторів розвитку науки і технологій Європейського Союзу, Організації економічної співпраці, ЮНЕСКО тощо. Відповідно відсутній систематичний моніторинг потреб у кваліфікованих кадрах за різними сферами економічної діяльності, особливо науково-технологічного спрямування. Все це також ускладнює процес розроблення стратегічних державних рішень щодо розвитку системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку.

Отже, однією з головних причин тривалості наукового занепаду в Україні є невизначеність щодо стратегічних цілей та напрямів науково-технологічного розвитку держави та, відповідно, зволікання з реформуванням наявної науково-технологічної системи, у тому числі її кадрового потенціалу. Так, в урядовій Програмі “Послідовність. Ефективність. Відповідальність” державні заходи щодо кадрового потенціалу науково-технічної сфери полягають лише у розробленні проекту Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 р. і наступні роки. “Стратегією економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки)” передбачається “створення умов для розвитку науково-технічного потенціалу та кадрове забезпечення інноваційної діяльності”, проте без визначених індикаторів такого розвитку та термінів їх досягнення. [45]

Важливим кроком до визначення стратегічних підходів держави щодо розвитку власного кадрового науково-технічного потенціалу має стати реалізація Указу Президента України від 30 квітня 2004 року № 499 “Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку фундаментальних наукових досліджень” як стратегічної основи економічного зростання і сталого розвитку держави. У тому числі цим Указом закладається підґрунтя для створення комплексної системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку. Державні заходи, що розроблятимуться для реалізації цього законодавчого акту, мають бути спрямовані на зміну процесів занепаду кадрового потенціалу вітчизняної науково-технологічної сфери, основними ознаками якого є:

• зменшення кількості працівників, зайнятих ДіР, особливо їхньої активної частини – дослідників;
• зменшення частки випускників вищих навчальних закладів (ВНЗ) III-IV рівнів акредитації (університетський рівень), що обирають науково-технічну діяльність;
• демографічна криза дослідного потенціалу науки внаслідок вибуття працівників продуктивного віку (30-54 років) до інших сфер економічної діяльності, а також їхньої еміграції;
• зростання кількості науковців вищої кваліфікації поза наукою, а також наростання процесів сумісництва;
• невідповідність напрямів підготовки фахівців з вищою освітою, науковців вищої кваліфікації галузевій спрямованості наукових досліджень.

Скорочення чисельності  кадрового потенціалу науково-технологічної  сфери України відбувається переважно  через зменшення його активної частини – дослідників та техніків. Протягом 2000-2003 рр. чисельність працівників основної діяльності наукових організацій скоротилась на 8,5 %, у тому числі дослідників ( на 5,9 %) та техніків (на 33,6 %). Одночасно доволі значною у штатній структурі організацій є частка адміністративно-господарчого персоналу (39,7 % загалу працівників). Такі штатні диспропорції суттєво знижують ефективність проведення безпосередньо наукових, науково-технічних робіт та стримують розвиток перспективних напрямів ДіР, зокрема через завищення обсягів витрат на них. [59]

Отже, тенденція зменшення  кількості працівників, зайнятих безпосередньо  виконанням ДіР (дослідники та техніки), насамперед пов’язана з кризою інституціональної  структури української науки, що переважно функціонує у межах традиційної галузево-відомчої системи. Таке становище відповідає стратегії “виживання” та певною мірою “збереження” науково-технологічного потенціалу країни.

Проте перехід до стратегії ефективного використання та розвитку науково-технологічного потенціалу вимагає застосувати нові принципи організації наукової праці, передусім через реформування наявної інституціональної структури з метою приведення її у відповідність до сучасних суспільно-економічних умов.

Про неефективність функціонування нинішніх організаційних структур науки в Україні доводить, зокрема, структура руху персоналу, зайнятого ДіР .

Найбільш динамічними  категоріями персоналу наукових організацій останніх 3 років були дослідники та адміністративно-господарчий  персонал. Проте якщо плинність адміністративно-господарського персоналу переважно підпорядковується загальним тенденціям ринку праці в Україні, то динаміка руху дослідного загалу є показником зовнішньої мобільності науковців.

Основними причинами  плинності персоналу наукових організацій, що складає понад 15 %, є економічна неефективність функціонування більшості з них та низький суспільний статус наукової діяльності. Останній чинник є критично важливим у виборі своєї майбутньої професії для випускників ВНЗ – лише 0,7 % їхнього загалу обирають науково-технологічну діяльність. [59]

 Переважна частина цих молодих фахівців (68,1 %) стають дослідниками, ще 19,5 % – техніками. Проте цього недостатньо, аби змінити наявні тенденції кадрового скорочення та плинності персоналу.

Незначний вплив молоді на динаміку кадрового потенціалу науки  в Україні також пов’язаний з  недоліками вітчизняної системи  вищої освіти. Екстенсивне зростання  численності студентів, у тому числі  студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації  відбувається через збільшення частки молодих людей, які вчаться за напрямами соціальних і гуманітарних наук, освіти, з відповідним зменшенням питомої ваги інших галузей знань.

Досягнутий розподіл контингенту студентів за галузями знань свідчить про незавершеність трансформаційного процесу вітчизняної освітянської сфери та суперечить сучасній концепції побудови суспільства знань.

Згідно з результатами міжнародних аналітичних досліджень, зокрема в ЄС, кількість випускників  ВНЗ за напрямами “наука” та “інженерія” відбиває дві тенденції майбутньої “економіки, що ґрунтується на знаннях”, а саме: погіршення (поліпшення) якості системи вищої освіти та збільшення (зменшення) людських ресурсів вищої кваліфікації в економіці країни. За цими індикаторами Україна ще перебуває серед країн-нових членів ЄС, проте вже поступається першим 15 країнам, особливо за часткою студентів, які навчаються за напрямами “наука” (табл. 1). Триває зменшення чисельності, отже й частки випускників за напрямом “інженерія”, що звужує майбутні технологічні можливості економічного розвитку. Незначною є питома вага випускників у сфері “медичних та сільськогосподарських наук”, що загрожує накопиченню нерозв’язаних проблем розвитку сфери життєздатності населення.

Така структура випускників  ВНЗ III-IV рівнів акредитації відповідає поточним умовам ринку праці в Україні та свідчить, зокрема, про слабкий суспільний інтерес до наукової діяльності. [23]

Запровадження останнім часом низки державних заходів  щодо заохочення молоді до науки, проведення відповідної кадрової політики у наукових організаціях мали позитивний ефект для більшості наукових напрямів, проте не були комплексними та не враховували суспільні інтереси усього загалу науковців (рис. 3.1.). Через це зростала загроза вікового розриву кадрового потенціалу науки внаслідок вибуття науковців продуктивного віку (“активу”) до інших сфер діяльності, а також їхньої еміграції.[82]

Рис. 3.1. Середньорічний приріст кількості дослідників, 2003–2005 рр.

Аналіз демографічної  динаміки дослідників свідчить про  нерівномірність цього процесу  за областями наук. Найдинамічнішим, отже й наймобільнішим, є кадровий потенціал технічних та природничих  наук. Оскільки ці області наук є  найвагомішими за потенціалом (70,1 % загалу), то саме вони визначають характер існуючих тенденцій. Протягом 2001-2003 рр. динаміка кадрового потенціалу технічних наук характеризувалася як “відплив мізків” за всіма віковими групами, окрім молодого поповнення (віком до 29 років). Кадровий потенціал природничих наук, навпаки, збільшувався, що свідчить про прогресивну кадрову політику національних академій наук, у підпорядкуванні яких перебувають наукові організації природничого спрямування. Одночасно понад третину приросту кадрів у таких організаціях забезпечили науковці віком від 55 років, що можна вважати створенням перспектив подальшого збільшення потенціалу цієї наукової царини. Більш сприятливою та стабільною була кадрова політика в організаціях гуманітарного та медичного спрямування, про що свідчить рівномірний розподіл дослідників за всіма віковими групами. [45]

Наука в умовах глобалізації дедалі більше стає інтернаціональною. Це пов’язано з тим, що сучасні  наукові проблеми можуть бути розв’язані переважно колективними зусиллями, на стику фахових досліджень. Особливої ваги набувають інтеграційні зв’язки між науковцями з різних країн, за яких втрачає сенс національна належність вченого, проте головними стають такі його риси, як здатність творчого змінювати напрям досліджень, комунікативність та мобільність.

На думку авторитетних іноземних вчених, мобільність науковця є імперативом сучасного наукового  буття. Одночасно його здатність  реалізувати власний творчий  потенціал залежить від внутрішніх прагнень вченого та умов наукового середовища, пепедусім тих, що створюються в країні. За невідповідності цих чинників виникають передумови для відпливу науковців за кордон, у країни, де їхній науковий напрям є домінуючим або перспективним. Зазвичай за кордон від’їжджають перспективні вчені у продуктивному віці, що мають певні наукові здобутки. Саме ці науковці є активом кадрового потенціалу національної науково-технологічної сфери, тобто генерують нові творчі ідеї. Для країн-донорів еміграція таких науковців характеризується як “втрачені можливості”, відповідно для країн, до яких вони емігрують – “надбані можливості”. Співвідношення між віковими групами вчених може бути критерієм визначення недоліків у здійсненні кадрової наукової політики держави, бо саме такі науковці не бачили перспективи своєї подальшої діяльності в країні проживання. [45]