Шпаргалка по "Региональной экономике"

22

Конкурентні переваги регіонів України у світовій економічній системі

В умовах посилення взаємозалежності, глобалізації економічних та політичних процесів вирішення внутрішніх проблем України цілком залежить від визначення оптимального вектора розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Україна поки що не включена належним чином до міжнародної спеціалізації; її частка у світовому експорті залишається незначною. Конкурентоспроможною на зовнішньому ринку можна вважати лише деяку частину промислової продукції. 
 
Разом з тим є потенційні конкурентні переваги українського експорту, які склалися на цей час: наявність технологічно передових секторів промисловості, здатних до швидкого освоєння нових видів продукції, насамперед у військово-промисловому комплексі; наявність значних сировинних ресурсів; традиційних ринків збуту української продукції; високий рівень кваліфікації низки професійних категорій працівників. 
 
Зараз досить стабільним попитом в окремих сегментах світового ринку користується вітчизняна продукція металургійного комплексу (прокат чорних металів, сталеві труби, залізорудна сировина, феросплави), частково машинобудування (машини та обладнання для власного машинобудування), гірничовидобувної, електроенергетичної промисловості, будівельної індустрії, промисловості будівельних матеріалів (поліроване і віконне скло, каоліни, тугоплавка глина, кварцовий пісок, вироби з граніту, санітарно-керамічні вироби, цемент), хімічного комплексу (аміак, карбамід, оцтова кислота, бензол, вінілхлорид, шини, лікарські засоби тощо). 
 
Оцінюючи експортний потенціал обробної промисловості, слід в першу чергу виділити металургію України. В умовах скорочення поставок металопродукції до країн СНД і скорочення внутрішнього попиту продукція цієї галузі почала постачатися на ринки далекого зарубіжжя. 
 
Зростання експортних поставок підтверджує достатню конкретну спроможність продукції галузі на зовнішніх ринках — значна частка продукції сертифікована. Цей процес додатково стимулювали більш низькі експортні ціни (на декілька відсотків), ніж у західноєвропейських партнерів. За рахунок антидемпінгових заходів було досягнуто підвищення цін на експортовану продукцію.  
 
Проте вирішення багатьох проблем ускладнюється внаслідок значних поставок продукції на експорт через посередників та з використанням давальницьких схем. 
 
Експортний потенціал чорної металургії постійно зростає. Експортний попит став головним чинником зростання виробництва у хімічній промисловості 
 
Слід зазначити, що позиції українського машинотехнічного експорту останнім часом значно погіршились. Підвищення конкурентоспроможності продукції машинобудівного комплексу, як найбільш прогресивного в науково-технічному відношенні, повинно бути першочерговим. Для збільшення обсягів випуску експортної продукції слід також відбудувати експортні потужності підприємств важкого, електроенергетичного машинобудування, верстато- і приладобудування, з випуску обладнання і устаткування для нафтогазовидобувної та нафтохімічної промисловості, що можуть суттєво поповнити експортний потенціал країни продукцією, яка відповідає світовому або близькому до нього науково-технічному рівню. 

23

Критерії, принципи та чинники економічного районування

Ек р-ня – це науково обґрунтований поділ країни на ек р-ни, що склалися історично або сформувалися вв процесі р-ку ПС на основі сусп. І терит поділу праці. 
 
Критерії. – це головні ознаки, основні вимірники, на базі яких відбувається виділення ек районів.  
? до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж. 
? Ек р. має бути великою ек-но цільною територією, на якій є значні природні ресурси; 
? врахування при виділенні ек р. принципу економічного тяжіння,; 
? економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність; 
? при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території , спільність історичних, культурних традицій, соціальної поведінки населення; 
? на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний терит виробничий комплекс з такою галузевою структурою: 
? профілюючі галузі; 
? галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи; 
? галузі, які забезпечують потреби населення району; 
 
Принципи. 
 
? Встановлення крупних та цілісних господ комплексів 
 
? Виявлення передумов і перспективних можливостей, на базі яких розвиватиметься район 
 
? Відповідність меж ек районів існуючим межам адм.-терит од 
 
? Визначення територіальної єдності ек району 
 
? Встановлення центрів районоформування 
 
? Відображення у назві сутнісних ек, соц. чи геогр. ознак території 
 
Чинники (фактори).  
 
На формування економічних районів впливають різні чинники: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні. 
 
Головним районоутворюючим чинником у кожній країні є територіальний поділ праці. 
 
Другим важливим районоутворюючим чинником, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. 
 
До основних районоутворюючих чинників належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій.. 
 
Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.  
 
На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості. 
 
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли, одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт 

24 

Легка промисловість є однією з найваж-ливіших серед галузей виробництва непродоволь-чих товарів. Продукція легкої промисловості йде на задоволення потреб населення, забезпечуючи його тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, а також використо-вується в інших галузях промисловості у вигляді сировини і допоміжних матеріалів (у харчовій, машинобудуванні та ін.). Найбільш тісні зв’язки вона має із сільським господарством і хімічною промисловістю – основними постачальниками сировини для галузі, а також машинобудуванням. 
Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи: 
– текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.; 
– швейна; 
– шкіряно-взуттєва і хутрова. 
2. Фактори розміщення підприємств даного комплексу різноманітні, проте можна виділити головні: 
– сировинний, який впливає на розміщення підприємств з первинної переробки сировини: наприклад, льонопереробні фабрики розміщені в районах вирощування льону, вовняномиючі підприємства – в районах вівчарства, під-приємства з первинної обробки шкіри – біля м’ясокомбінатів; 
– споживчий, так як готова продукція деяких підгалузей легкої промисловості менш транспор-табельна порівняно з напівфабрикатами. Наприклад, дешевше постачати пресований бавовник-сирець, ніж бавовняні тканини;  
– трудоресурсного забезпечення, який передбачає наявність професійно підготовлених трудових ресурсів, бо всі галузі легкої промис-ловості працеємні. Історично склалось так, що в її галузях використовується переважно жіноча праця (до 90%). Проте в регіонах необхідно враховувати можливість використання і жіночої, і чоловічої праці (тобто, розвивати легку промисловість у районах зосередження важкої індустрії і навпаки). 
3. За випуском продукції (48%), вартістю основних виробничих фондів перше місце в комплексі займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь, яка зараз перебуває в занепаді. На неї припадає майже 50% усіх тканин, що виробляються. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому передбачається відновлення бавовництва у південних районах, що дозволить забезпечити бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і значно знизити собівартість виробництва тканин. У Херсоні вже введена експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується відповідно до Державної програми розвитку легкої промис-ловості. 
Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. 
Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). 
Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. В Україні діє майже 30 підприємств галузі. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон. 
Шовкова промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України. Вона пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення. 
На власній сировині працює лляна промис-ловість, яка випускає 7,3% тканин країни. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льоно-заводів. Лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, тобто, мають побутове призначення. Тканини технічного призначення вирізняються високою міцністю: брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Україна є експортером льоноволокна і льняних тканин..  
Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщується у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. На більш ніж 60 підприємствах підгалузі виробляється до 9% товарної продукції легкої промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу. 
4. Понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості дає швейна галузь, займаючи друге місце в комплексіУ галузі зайнята майже половина працівників легкої промис-ловості. Фактор трудових ресурсів у розміщенні підприємств відіграє провідну роль. Швейні виробничі об’єднання і фірми розташовані в таких містах, як Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк, Запоріжжя, Дрогобич, Артемівськ, Чернівці. Останнім часом з’явилось чимало приватних дрібних підприємств, частина швейних виробів імпортується.  
5. У шкіряно-взуттєвій промисловості зайнято майже 20% працівників легкої промис-ловості. Після текстильної дана підгалузь є найважливішою в комплексі і дає до 8% його товарної продукції. Сировиною для неї є шкіра свійських, диких і морських тварин, а також широко використовуються нові синтетичні матеріали (штучні шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття). Крім того, зі шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галанте-рейні вироби. Найбільші центри промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса.  
Взуттєва промисловість виникла на базі натуральної та штучної шкіряної сировини. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Кременчуці, Івано-Франківську. Дана галузь потребує вдосконалення технології шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва, механізації та автоматизації виробничих процесів, освоєння матеріалів із поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями. 
6. Хутрова галузь спеціалізується на переробці хутра зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найчастіше використовується для переробки хутро лисиці, куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри овець, ховрахів, хом’яків, водяних щурів, сріблясто-чорної лисиці, кролика.  
В Україні штучне хутро виготов-ляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясині (Закарпатська область). 
Натуральне хутро переробляють підпри-ємства у Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Львові, Одесі, Жмеринці. 
До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене. 

25

Машинобудівний комплекс України, його значення, структура та регіональні особливості формування

ників економічного, і насамперед промислового розвитку країни. Велике значення машинобудування в народногосподарському комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби виробництва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для сільського господарства, технологічне устаткування для легкої і харчової промисловості і т. п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годинники тощо). Крім того, машинобудування виробляє різноманітне устаткування для будівництва, транспорту, зв’язку, торгівлі, спецобладнання для невиробничих галузей, а також продукцію оборонного призначення. 
 
Структура. Машинобудування має багатогалузеву структуруі характеризується створенням спеціалізованих заводів і галузей: 
 
? Важке 
? Загальне 
? Середнє 
? Точне 
? Наукомістке  
 
Особливості формування.  
 
Процес виробництва машин складається з 3 стадій: 
 
а) виробництво заготовок; 
б) механічна обробка заготовок; 
в) складання деталей і частин. 
 
Сучасні машини складаються з сотень, а то й тисяч деталей і вузлів. Це сприяє формуванню спеціалізованих підприємств і розвитку кооперованих зв’язків між ними. 
 
У машинобудуванні поширені такі види спеціалізації: 
? предметна; 
? технологічна; 
? подетальна та вузлова. 
 
Підприємства машинобудівної галузі мають відмінні від інших галузей особливості розміщення. Вони майже не залежать від природних умов і ресурсів, їх продукція має широке коло споживачів. Внаслідок цього машинобудування розвинуте в усіх регіонах країни, відмінності полягають у різному рівні розвитку та наборі галузей, їх значенні на різних територіях. В одних регіонах вони є галузями спеціалізації, в інших — задовольняють потреби тільки даного регіону. 
 
Один із важливих принципів розміщення машинобудівних підприємств — орієнтація на сировину. Металомісткі виробництва здебільшого розміщені в районах металургійної промисловості. 
 
Більшість галузей машинобудівного комплексу належить до трудомістких. Постійно зростають вимоги до кваліфікації робочої сили. 
 
В усіх галузях машинобудування зростає значення науково-дослідних та дослідницько-конструкторських робіт. Такі виробництва тяжіють до найбільших міст І агломерацій, де сконцентрована наукова база країни. 
 
На розміщення підприємств, які випускають важкотранспортабельну продукцію, також значно впливає споживач, а принципом розміщення складальних підприємств, що мають розгалужені коопераційні зв'язки з іншими центрами, є вигідність економіко-географічного (особливо транспортного) положення Чорна металургія Придніпрв'я: передумови і особливості розвитку. Основні центри. 
 
26  Чорна металургія — провідна галузь промислового комплексу Придніпров'я, яка історично склалася тут на основі винятково сприятливих природних умов: великих покладів залізних і марганцевих руд, близькості Донецького вугільного басейну з великими покладами коксівного вугілля. Металургія повного циклу представлена тут заводами ім. Г. 1. Петровського та ім. Комінтерну (у Дніпропетровську), "Криворіжсталь" (у Кривому Розі), ім. Дзержинського (у Дніпродзержинську), "Запоріжсталь" ім. Орджонікідзе (у Запоріжжі). Ці заводи були модернізовані, внаслідок чого їх потужності значно зросли. Так, на Криворізькому металургійному заводі збудовано найпотужнішу в Європі доменну піч об'ємом 2700 м3 і споруджено новий мартенівський цех з сучасними печами. 
 
Крім заводів повного циклу, в районі працюють і переробні металургійні заводи: в Дніпропетровську – завод ім. К. Лібкнехта (виробництво труб і коліс для залізничних вагонів) та трубопрокатний завод, Нікополі (трубопрокатний), Новомосковську (вир-во жерсті), Запоріжжі "Дніпроспецсталь" ім. Кульміна (вир-во різних марок електросталі). Запоріжжя стало центром такої нової галузі перспективної металургії, як порошкова. До комплексу підприємств чорної металургії Придніпров'я належать також заводи феросплавів у Запоріжжі і Нікополі. 
 
У Криворізькому залізорудному басейні дуже гострою є проблема постачання підприємств чорної металургії технічною водою, яка була розв'язана в результаті будівництва 55-кілометрового каналу від Каховського водосховища руслами річок Базавлук і Кам'янка до території заводу "Криворіжсталь", де він закінчується великим водосховищем. Канал не лише розв'язує проблему водопостачання, а й забезпечує можливість зрошення

27 Механізм реалізації регіональної  економічної політики України.

Державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до її поточних і стратегічних  цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного зв’язку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів, раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалів; створення нормальних (здорових умов) життєдіяльності населення; забезпечення економічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Регіональна економічна політика є складовою державної регіональної політики.

Всебічно обґрунтована державна регіональна економічна політика повинна будуватися на врахуванні та оптимальному поєднанні загально – державних, регіональних і місцевих інтересів.

Пріоритетними цілями державної регіональної економічної політики є наступні:

1.     збільшення національного багатства країни;

2.     поступове вирівнювання рівнів економічного та соціального розвитку  регіонів України;

3.     сприяння гармонійному та збалансованому розвитку регіонів;

4.     створення належної фінансової, матеріальної і правової  основи регіонального  управління та місцевого самоврядування;

5.     структурна перебудова економіки регіонів, створення нових  виробничих потужностей;

6.     досягнення продуктивної зайнятості населення.

У  регіональній політиці визначають наступні пріоритетні завдання: забезпечення комплексного і збалансованого соціального розвитку усіх регіонів; всебічна підтримка депресивних регіонів; зниження рівня сировинної орієнтації економіки; оздоровлення екологічного стану промислових регіонів Прикарпаття, Донбасу, Придніпров’я. Створення в цих регіонах умов для життєдіяльності населення.

Комплексний розвиток господарства країни не можливий без всебічного розвитку її регіонів. Під  регіонами треба розуміти частину території країни в умовах мирного часу при стабільній економіці в державі виділяються динамічні і  проблемні регіони. Динамічні – це регіони з прогресивним станом економіки. Під динамічним розуміють такі регіони, які   знаходяться у більш вигідному становищі з позиції  структури господарського комплексу і можливостей  забезпечення зайнятості населення. Проблемні – це регіони, розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього  у державі рівня.