Шпаргалка по "Региональной экономике"

Білет 18

Транспортний комплекс України 

Транспорт – специфічна галузь господарства. Він не створює, як інші виробничі сектори, нових матеріальних цінностей. Результатом роботи транспорту є переміщення вантажів і людей. Вантажний транспорт належить до виробничої сфери. Пасажирський, здійснюючи перевезення людей, належить до обслуговуючих галузей.

Важливість транспорту полягає в тому, що він забезпечує зв'язки між галузями, підприємствами, регіонами країни, зарубіжними державами. Без транспорту був би неможливий сам процес сучасного виробництва, для якого необхідні зв'язки щодо постачання сировини і продукції. Велика роль галузі у підвищенні рівня життя населення. Зайнято у транспорті близько 9.4% працюючих у господарському комплексі країни.

Для сучасного транспорту властива велика різноманітність видів, кожен з яких має свої специфічні виробничі особливості. Тому можна вважати його комплексом взаємопов'язаних галузей. Поділяють його на складові частини, передусім, за середовищем, в якому здійснюється переміщення вантажу чи людей.

Транспортний комплекс складається із сухопутного, водного та повітряного. Специфічною галуззю транспортного комплексу є міський пасажирський транспорт.

Визначення1)

Для залізничного транспорту характерна масовість і порівняно низька собівартість перевезень. До недоліків його слід віднести низьку маневреність, необхідність додаткових робіт при довезенні вантажів іншими видами транспорту, а також досить високу вартість прокладання залізниць.

Для автомобільного транспорту характерна висока маневреність, що робить вигідним його використання на коротких відстанях. Трубопровідний забезпечує транспортування рідких і газоподібних вантажів, має найнижчу собівартість перевезень.

Морський транспорт таж характеризується малою собівартістю транспортування. Негативним для його використання є порівняно невелика швидкість переміщення та залежність від умовних умов. Розрізняють перевезення каботажні і закордонні. Каботаж – це плавання між портами однієї країни. Річковий транспорт вимагає незначних затрат на впорядкування природних шляхів, проте працює сезонно, а напрямки шляхів не завжди співпадають з потребами.

Перевагою повітряного транспорту є велика швидкість перевезень, недоліком – висока вартість, а тому він є переважно пасажирським.

Поєднання взаємопов'язаних видів транспорту, які задовольняють потреби господарства й населення у перевезенні вантажів та пасажирів, утворюють своєрідну транспортну систему країни. Вона утворена лінійними елементами (шляхами сполучення всіх видів транспорту), точковими (пунктами зосередження вантажно-розвантажувальних робіт), рухомим складом (автомобілями, тепловозами тощо), службою перевезень. Серед точкових виділяють транспорті пункти (залізничні станції, річкові пристані, річкові і морські порти, автостанції, аеропорти) і транспортні вузли (місця сполучення різних чи однакових транспортних шляхів).

Основними факторами, що впливають на процес формування транспортної системи є соціально-економічні, природні, історичні та інші. Передусім галузевий склад транспорту, густота транспортних шляхів зумовлюються рівнем розвитку господарського комплексу і спеціалізацією території. Залежить транспорт і від економіко-географічного положення району (центрального в країні чи прикордонного).

Важливу роль у формуванні транспортної системи відіграє густота населення, людність населених пунктів, маятникові міграції. З природних умов найбільше впливає рельєф і клімат. Особливо залежить від клімату авіаційний транспорт, менше – водний і сухопутний. Вплив природних умов з розвитком науково технічного прогресу поступово зменшується.

Транспортна політика держави являє собою комплексну програму дій за різними програмами діяльності транспортно-дорожнього комплексу (ТДК), включаючи:

• його технічну модернізацію,
• адаптацію до ринкових умов господарювання,
• інституціональні перетворення у сфері форм власності, економічних відносин, системи управління, інтеграції до європейської та світової транспортних систем, кадрової та соціальної політики, економічної безпеки держави тощо.

За останні роки суттєво посилилися тенденції глобалізації економіки, у зв'язку з чим підвищилися темпи зростання транснаціональних транспортних потоків на напрямках, що пов'язують Західну Європу з Східною, з країнами Азіатського континенту, Тихоокеанського басейну, Африки.

Саме це вирішальною мірою визначає нині транспортну політику країн ЄС, інших держав Європи, стратегічним напрямом яких став розвиток трансєвропейських комунікацій.

19білет

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави. 
 
Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.  
 
Структура. Господарське освоєння території здійснено на 92 %. При цьому с/г освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається розораність території України – 57 %. Частка ріллі в загальній площі с/г угідь складає 79 %. Структура с/г угідь визначається природно-клімат умовами. В останні рр. у структурі с/г угідь зменшилася частка орних земель, а збільшилася частина багаторічних насаджень, сіножатей і пасовищ. 
 
За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює:

 сільськогосподарські угіддя;  
 
ліси та лісовкриті площі;  
 
забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо;  

 землі, що покриті поверхневими  водами;  
 
  інші землі .

Проблеми

Проблеми. На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають:  
 
підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, 
 
припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості;  
 
досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування;  
 
формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

 

20білет

Поняття

1 визначення)Регіон – певна історико-географічна область, що об’єднує території не менше двох країн, має конкретно визначені межі ї подібні природні, історичні, соціально-культурні та господарські особливості.

Регіони істотно різняться за своїми масштабами. На глобальному рівні виділяють фізико-географічні регіони – континенти. Економічний підхід покладено в основу виділення економічних регіонів світу. Диференціацію країн світу здійснюють також на основі історичних, цивілізаційних, соціальних, культурних, етнічних, конфесійних, лінгвістичних та інших критеріїв.

Вихідною одиницею регіональної диференціації світу є історико-географічний регіон – більш-менш цілісна територія в історичному, географічному, політичному, культурному та господарському аспектах. Здебільшого вони мають різний ступінь внутрішньої єдності, часто є штучно роз’єднаними. Це залежить від їх історичної долі й типу цивілізацій, що склалися, перебігу етнічних процесів, напряму господарських зв’язків, розвитку транспортних шляхів тощо.

2 визначення)Найважливіша характеристика регіону — його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

Методи дослідження регіону

В наш час якість рішень питань регіонального управління залежить від якості прогнозних досліджень, їх теоретичного і методологічного рівнів.

Теоретико-методологічні аспекти регіонального управління покликані пояснювати закономірності і фактори регіонального розвитку, давати наукове обґрунтування причинам соціально-економічних диспропорцій регіонів і методам їхнього регулювання.

Для наукового обґрунтування економічного розвитку регіону використовуються як загальні, так і спеціальні методи пізнання.

Просторово-часовий метод. Основною парадигмою є єдність соціально-географічного простору, яка розкривається в таких твердженнях:

o нерозривність соціально-географічного  простору ґрунтується також на  єдності інтересів і цілей  людських спільнот;

o між соціальною і географічною  складовою існує велике протиріччя: соціальна швидко збільшується, а географічна змінюється повільно;

o нерозривність соціально-географічного  простору зумовлює його дискретність, тобто розпадання на утворення, які зберігають свої властивості  і параметри "свого простору".

Генетичний метод. Дозволяє виявити генезис (еволюцію) соціально-географічного простору в процесі історичного розвитку. Цей метод дає змогу відслідковувати в часі просторові співвідношення господарської діяльності суспільства. Різновидом генетичного підходу є етногенетичний метод, який є найпридатнішим для аналізу і вирішення національних проблем у поліетнічних державах.

Геосистемний метод. До геосистем відносяться цілісні утворення, функціонування яких залежить від розміщення в просторі і від властивостей навколишнього середовища. В основу геосистемного методу покладена теорія управління системами, яка ґрунтується на таких принципах:

o основою будь-якої системи є  об'єкт, що виконує певні функції  і не підлягає поділу в процесі  рішення поставленого завдання;

o його зв'язки із зовнішнім  середовищем позначаються на  вході і на виході;

o здатність геосистеми реагувати  на зовнішні дії свідчить про  можливість керувати нею;

o геосистеми отримують "керуючі  сигнали" не тільки із суспільства, а й із природи;

o геосистемам властива ієрархічність.

Відтворювальний метод. Грунтується на єдності виробництва, обміну і споживання, а саме: регіони розглядаються як відтворювальна система, яка вміщує відтворювальні підсистеми.

Проблемний метод. Його сутність полягає в розумінні проблеми як концентрованого виразу протиріч просторово-часового розвитку.

Геополітичний метод. Визнаються певні закономірності просторової організації інтересів суб'єктів суспільних відносин. Геополітичні проблеми особливо гостро відчуваються в умовах кризи.

Порівняльно-географічний метод. У загальному розумінні порівняння - це встановлення подібності і відмінності об'єктів пізнання. Кількість ознак, за якими порівнюється об'єкти, повинна бути достатньо великою, щоб вирішувати завдання під назвою типізація об'єктів. Для об'єднання об'єктів в одну групу необхідно систематизувати дані за їхнім функціональним призначенням. При типізації об'єктів з'являється змога визначити еталон - об'єкт, з яким порівнюються інші об'єкти.

Статистичний метод. Ґрунтуючись на звітній статистичній інформації, галузевих і регіональних банках даних, цей метод дає можливість забезпечити систематизацію зібраних даних, надати кількісну характеристику факторам, які впливають на стан об'єкта, порівняти об'єкти, а також простежити стан одного об'єкта в часі. Різні методи оброблення статистичної інформації привели виникнення декількох різновидів статистичного методу дослідження. До них належать:

o метод визначення середніх  величин - як приклад можна навести визначення середньої щільності населення (PIS, де P - кількість населення, S - площа). За середніми величинами можна точніше охарактеризувати специфіку регіону;

o метод дисперсного  аналізу - використовують для оцінювання відхилення індивідуальних величин від їх середньої. Нагадаємо, що дисперсія динамічного ряду дорівнює різниці між квадратом значення ознаки і квадратом їхньої середньої;

o порівняльний аналіз - один з головних методів пізнання організації регіональної системи. Основною мірою порівняльного аналізу виступає показник концентрації. Він виражається через платність явищ на певній території;

o балансовий метод - у регіональних дослідженнях розробляються баланси стану і використання трудових ресурсів, баланси запасів (за категоріями А + В + Сі) і споживання природних ресурсів, транспортно-економічні баланси (ввезення - вивезення, виробництво - споживання). Сутність балансу полягає в узгодженні потреб і ресурсів у масштабі регіону.

Картографічний метод є запозичений із економічної географії і широко використовується в прикладних розробках. Соціально-економічна карта адекватно відображує просторові процеси і структуру, несе в собі детальну інформацію про просторову організацію регіону.

Метод економіко-математичного моделювання полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей - систем математичних рівнянь. Вищою формою техніко-економічних розрахунків є оптимізаційні моделі; їх основне призначення - вибір оптимального варіанту вирішення тієї чи іншої регіональної проблеми. Дуже важливим є вибір критерію оптимізації і визначення обмежень розвитку.

Програмно-цільовий метод. Його логіка вибудовується в такій послідовності: проблема - ціль - ресурси - організація - рішення (реалізація). У сукупності елементи послідовності вирішення проблеми являють собою иільову комплексну програму.

21

Інноваційно-інвестиційний потенціал регіонів України, його суть та складові

Інноваційний потенціал України та її регіонів відображає територіальні особливості багатогранних процесів розробки, створення, впровадження та експлуатації інновацій. 
 
Основні стадії процесу інноваційного р-ку: 
1. Досягнення фундаментальної науки 
2. Прикладні дослідження 
3. Конструкторські розробки 
4. Первинне впровадження 
5. Широке впровадження 
6. Використання нововведень 
7. Старіння інновацій 
 
Визначальною умовою формування банку новацій є об’єм інвестицій у сферу науково-технічної д-ті та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інноваційних процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає. 
 
В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соц. Р-к створюють необхідну ек основу й мотивацію для ефективного впливу на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності. Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні України передбачає свої особливості.  
 
Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного потенціалу регіонів з урахуванням вищезазначених факторів полягає в тому, що їх вкрай тяжко виміряти.  
 
До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом можна віднести Центральний ек район. Середній або нижче середнього показники інвестиційної привабливості значної частини ек районів України є свідченням тяжкого стану в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відображає їх велику територіальну диференціацію. Отже, інноваційно-інвестиційна політика д-ви для різних регіонів також має бути диференційованою