Розвиток естетики у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ

«ЕТИКА  І ЕСТЕТИКА»

 

Тема 2. Розвиток естетики у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

1. Феномен античного міфу.
2. Розвиток вчення про естетичні категорії: прекрасне і гармонію – Сократа.
3. Питання естетики у філософській спадщині Платона.
4. Естетична теорія в античній філософії Аристотеля. Поняття «наслідування» та теорія трагедії у Аристотеля.

 

Використана література.

1. Аристотель. Об искусстве поэзии. – М., 1983, Т.4.
2. Антична культура: Довідник. – К., 1993.
3. Борев Б. Эстетика. – 4-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1988. – 496 с.: ил.
4. Естетика: навч. Посібник/ науковий редактор Бушман І.О. – Суми: СУМДУ, 2005.
5. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Высокая классика. – М., 1974. – С. 16-32, 64-104, 358-394.
6. Платон. Сочинения в трёх томах. – М., 1968-1972.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Феномен античного міфу.

Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Предметом естетики є чуттєве  пізнання навколишньої дійсності з  її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій.

Початки естетичної практики та естетичного знання входять  в глибину людської історії. Свідоцтва  прояву первісними людьми естетичного  ставлення до навколишньої дійсності, своїх художніх нахилів у вигляду орнаментально – прикрашених знарядь праці та побуту, наскельних зображень тварин наука відносить до ориньяко – солютрейському періоду верхнього палеоліту (35 – 10 тис. років потому). Все, з чим стикалася людина, - земля й вода, рослини й тварини, сонце й місяць, світло й темрява, тепло й холод, - усвідомлювалося нею як корисне та шкідливе, гарне та погане, а, отже, те, що приносить добро та зло. В уявленні про «корисне» та «добре» відображалися найзмістовніші характеристики предметів та явищ дійсності, які узяті до їх значення для людини. На цій основі, внаслідок розширення практики та поглиблення пізнання, поступово виникло й сприйняття людиною предметів та явищ з погляду на їх форми як гарних та потворних.

Для первісної  культури було характерно єдність, синкретизм утилітарного та художнього елементів. Образ людини був ще не сформований, він розглядався як частина навколишнього  світу, яка відбивається в міфах.

Історичною  передумовою, яка сформувала естетичну свідомість, стала міфологія.

Міфологія –  це форма суспільного мислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно-наслідкової  обумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яка  направлена на переборювання фундаментальних  протиріч людяного існування, на гармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.

Грецьке слово  «міф» буквально означає «переказ, оповідь, слово». Звичайно розуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням героїв, про першопредків, що діяли на початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. А міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів і героїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.

Примітивний характер виробничої діяльності в архаїчну епоху  обумовлює міфологічний тип свідомості. Міфологічне мислення формувалося  на основі практичного ставлення  до світу. В свідомості первісної  людини світ сприймався як всезагальна непорушність усіх речей, яку община (рід) ототожнювала зі всією природою. Практична ситуація, в якій знаходилася первісна людина, була надто складна. В неї було багато випадкового, непередбаченого, бо «інвалід був дуже слабкий, а безкінечна могуча природа надто сувора до нього». Нарешті, ця практична ситуація була пов’язана з тим, що колектив (община) грав для інваліда роль середи.

Міф в значному ступені був зв’язаний з розвитком  фантазії, уяви та початково був  супутником магічного ритуалу та обряду. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалось фантастичними антропоморфними зв’язками та стосунками

Зміст міфу уявлявся первісній свідомості реальним, тому що втілював колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь, який служив предметом віри, а не критики. Міфи стверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували та встановлювали певні норми поведінки.

Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» являлося:

1. Первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного та       соціального середовища;
2. Мислення зберігало нерозчленування, було невідокремлене від емоційно – ефектного, моторного середовища життя людини та його психіки.

Наслідком цього  явилося наївне олюднення всієї природи, всезагальна персоніфікація, метафоричне співставлення природних, соціальних та культурних об’єктів.

На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалися одухотвореність, розумність, людські відчуття, часто  і зовнішня антропоморфність, та, навпаки, міфологічним предкам могли бути присвоєні риси природних об’єктів, особливо тварин. Певні сили та можливості могли бути пластично виражені багаторучністю, багатоокостю, самими диковинними трансформаціями зовнішнього вигляду; для міфу характерно, що різні духи, боги та герої, а тим самим і представлені ними стихії, природні об’єкти та людські здібності були зв’язані сімейно – родовими стосунками.

Розповідь про  події минулого служить у міфі засобом опису устрою світу, способом пояснення його теперішнього стану. Важливіша функція міфу - створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для наслідування та відтворення, міфічні герої відточують одночасно магічні духовні сили, які продовжують підтримувати порядок, встановлений в природі та суспільстві.

Підтримування такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона виконується за допомогою ритуалів. В них міфічний час та герої не тільки зображуються з їх магічною силою, але як би відроджуються  з їх магічною силою, події повторюються та заново актуалізуються.

Міф та ритуал складають  дві сторони – як би теоретичну та практичну – одного й того ж феномену: забезпечення «вічного повернення» та безперервності природних та життєвих циклів, зберігання колись встановленого порядку.

Отже, основними властивостями міфу є:

1. конкретність події;
2. тілесність, відчутність діючих сил;
3. емоціональність висловлення;
4. проекція людських якостей на предмети навколишнього світу;
5. почуттєве сприймання навколишнього;
6. образність розповідання;

Також суттєвою особливістю міфу, генетично пов’язавши його з художнім мистецтвом, явилося багатство образної уяви, метафоричність, чуттєва наочність уявлень. У прямому сенсі слова вони не були художніми образами. Вони ставали такими в процесі обробки, в практиці видів мистецтв, які формувалися: скульптури, трагедії, музики, живопису. У міфу були сплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, який здійснювався музично – хореографічними, «передтеатральними» і словесними засобами, мала свою сховану, неусвідомлену естетику.

Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.

1. Космогонічні міфи - міфи про творення, про походження Космосу з хаосу;
2. Теогонічні міфи - міфи про походження богів;
3. Дуалістичні міфи - міфи, описуючі світобудову як єдність протилежних явищ і символів
4. Астральні міфи - міфи про зірки і планети.
5. Есхатологічні міфи - міфи що кінець світу.
6. Етиологічні міфи - пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів.
7. Антропогонічні міфи - міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо.
8. Тотемічні міфи - етиологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи
9. Календарні міфи.

Міфологія є першою формою духовного життя, способом духовно-практичного освоєння світу, формою суспільної свідомості та світосприйняття «донаукових» часів. Іноді цей час називають міфологічним.

Міфологія є  найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який має синкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народів світу, однак на рівні древніших форм художньої культури, в первісній міфології ці явища не були теоретично відокремленими. Усвідомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формування категоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичних теорій в європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичної думки – в Греції.

 

 

 

Розвиток  вчення про естетичні категорії: прекрасне і гармонію – Сократа.

Серед багатьох понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет, особливе місце  займають естетичні категорії. Гармонія і міра, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і  комічне тощо – це духовні моделі естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світі багатство естетичних цінностей та потреб, а й систему понять і категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною. В цих логічних формах представлено весь історичний набуток людської естетичної діяльності, тобто різновиди діяльності закріплені в певних формах думки. Саме тому осягнення змісту основних естетичних категорій, проникнення в закономірність існування естетичних явищ є важливим завданням естетичної науки.

Найдавніше уявлення про гармонію (з гр. – злагода, лад) черпаємо в античній міфології. У відомому античному міфі про Гармонію, дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти, розповідається про те, як Зевс видав Гармонію заміж за Кадма, легендарного засновника грецького міста Фіви. На весіллі були присутні всі боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидно, не випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох основ – краси і боротьби, любові і війни.

Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова  характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

Серед найвищих цінностей людства краса займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з'явилось поняття прекрасне, однак, відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

У російській поезії красиву дівчину порівнюють з  ласкавим сонцем — «красна девица» (від кольору і тепла Сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину з Місяцем. У якому ж випадку порівняння вдаліше? Мабуть, кожне з них чудове й істинне для свого місця. В обох діє одна й та сама закономірність, але дає різні наслідки. А це означає, що реальні предмети, які оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з'ясувати сутність прекрасного, зіставляючи між собою найчудовіші предмети, не має сенсу.

Значний внесок у розвиток категорій гармонія і прекрасне (краса) зробив визначний давньогрецький філософ Сократ.

Спираючись  на принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» — поєднання давньогрецьких слів «прекрасний», «добрий». Це одне з основних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда.

З ім'ям Сократа  пов'язана постановка проблеми співвідношення красивого і корисного, а також  спроби визначити поняття «ідеал».

Сократ був незвичайною людиною і вмів усе пояснити мудро й логічно. Так, наприклад, прихильність до своєї сварливої жінки він пояснював тим, що йому доводиться жити серед людей, а люди — дуже різні і не завжди лагідної вдачі, і коли він зміг зжитися зі своєю дружиною, то вже зі всіма іншими людьми він завжди поладнає.