Розвиток естетики у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

Він був одним  із небагатьох філософів, чиє життя  збігалося з проголошуваним ученням, справи — зі словами.

Філософська школа стоїцизму отримала визнання спершу в Давній Греції, а потім і в Римі. Її назва походить від портика Стоя в Афінах, де збиралися прихильники цього вчення. Вона заснована Зеноном із Кітіона (між 336 і 332 — між 264 і 262 до н. е.) у III ст. до н. е.

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське  вчення, згідно з яким світ-космос перебуває  в нескінченній пустоті, будучи живим  сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Долю окремого тіла, за стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну  природу. Найважливішим своїм завданням  стоїцизм вважав обґрунтування міцної і розумної основи морального життя людини, яку вбачав у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість у житті.

У розвитку стоїцизму  виокремлюють такі періоди: Давня Стоя, Середня Стоя, Пізня Стоя (римський стоїцизм).

Давня Стоя (III—II ст. до н. е.). Головна роль у стоїцизмі  відводилась етиці, якій підпорядковувалися натурфілософія (філософія природи) і логіка. Згідно зі стоїцизмом у  світі існує жорстка, однозначна, невблаганна необхідність, яка не має жодних винятків. У цей фатальний, заздалегідь визначений потік буття включена і людина, тому безглуздими є розмірковування про її свободу, наявність у неї можливості вибору (а отже, й моралі, якщо послідовно дотримуватися цієї точки зору), про сенс людського буття, оскільки життєвий шлях кожної людини залежить не від неї. Однак вона має розум, а тому може усвідомити невідворотність долі. В цьому й полягає її свобода, яка є джерелом внутрішньої незворушності, спокою, стійкості духу людини. Отже, кожен має прагнути й намагатися жити згідно із природою з її невблаганною необхідністю.

Стоїки уявляли  світ як єдине тіло, в якому діє  всезагальний закон, який надає всьому сущому в ньому доцільний смисл: «Закон цей — правильний розум». Жити згідно з природою означає керуватися розумом, що править світом, а він є природною характеристикою індивіда.

Основне положення  етики стоїцизму зводиться до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше — усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є ні добром, ні злом.

Основними чеснотами  стоїки вважали розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість, що перебувають у єдності, за якої наявність у людини однієї з чеснот свідчить про наявність всіх інших. Вони характеризують не тільки правильне розуміння, а й належну поведінку людини.

Чотирьом основним чеснотам протиставляють основні пристрасті: бажання, страх, насолоду, скорботу. Чесноти дають змогу правильно оцінювати потяги й робити висновки, наскільки вони відповідають чи не відповідають природі людини як живої істоти. Ці пристрасті стосуються життя і смерті, здоров'я і хвороб та інших явищ, які стоїки вважали байдужими стосовно моралі явищами, тобто такими, що не стосуються сфери добра і зла. Ці явища, на думку стоїків, мають певні відмінності між собою. Одним із них людина надає перевагу, оскільки вони цінні для неї як живої істоти (здоров'я, сила, багатство); інших (хвороба, бідність тощо) — уникає, вважаючи їх шкідливими, такими, що не мають позитивної цінності; треті є байдужими не тільки щодо моралі, а й стосовно природних потреб людини. Доброчесна людина цінує свої зусилля, спрямовані на оволодіння відносними цінностями, а не самі цінності. Тому стоїк не вважатиме себе щасливим чи нещасливим через те, що здобув чи втратив якісь блага.

Стоїки понад  усе цінують не саме життя, а ставлення  до нього. Воно має бути усвідомленим, розумним, вільним, головне в ньому  — легко і з радістю сприймати  життєві обставини, оскільки вони заздалегідь  визначені долею. Прихильники цієї філософської школи виправдовували навіть самогубство, а деякі з них (Зенон і Клеанф) саме так пішли із життя.

Як і епікурейці, стоїки проповідували апатію, та якщо епікурейці вважали її наслідком  втечі від світу, то прихильники  стоїцизму, навпаки, прийняттям світу, безумовною покірністю сущому як необхідному і належному.

Оскільки доброчесність, згідно зі стоїцизмом, тотожна апатії (вільному від афектів, пристрастей  стану), то пристрасті його представники піддавали різкій критиці, вважаючи їх нерозумним, породженим хибними  судженнями, порухом душі. Однак для стоїків подолання пристрастей не є самоціллю. Придушуючи їх, вони лише демонструють, що моральні цілі їх діяльності перебувають у набагато вищих сферах душі, в розумі, який досяг тотожності з розумним устроєм космосу.

Людина підноситься до рівня громадянина космосу. Це означає, що доброчесність стоїки вважали самодостатнім феноменом.

Етика стоїків, визнаючи невідворотність найжорстокіших ударів долі, не проповідує, однак, покірливості, не викликає жалості до людини. Навпаки, внутрішня згода стоїків зі своєю долею сповнює їх особливою гордістю, силою і стійкістю. Вони розмірковують не про те, що слід робити, щоб стати доброчесним, а про те, як має діяти доброчесна людина. Адже жити згідно із заздалегідь накресленим долею життєвим планом означає виконувати свій обов'язок.

Взірцем зосередження всіх чеснот в одній людині стоїки вважали мудреця, який досяг атараксії, тобто спокою.

Середня Стоя (II—І ст. до н. е.). Її представники реформували  стоїцизм, пом'якшивши його ригоризм (твердість, суворість). Так, давньогрецький мислитель Панецій. Проповідуючи деякі справді стоїчні принципи, він обстоював самостійність, самовизначеність людської особистості, пов'язуючи їх з ученням про обов'язки. Людину вважав прекрасною істотою, яка має гармонійний організм. Її природні потреби — необхідною складовою блага, тому для щастя потрібні як доброчесності, так і здоров'я, сила, багатство. Єдиною метою всіх доброчесностей є щастя, до якого у кожної з них свій шлях.

Панецій не розрізняв  мораль і користь. Суперечити між собою вони можуть лише за неправильного їх розуміння.

Як і Аристотель, Панецій розрізняв теоретичні і практичні чесноти. Теоретичні чесноти він вважав визначальними, оскільки від мудрості, за його переконаннями, залежить решта чеснот, а практичні, тобто дійові, характеризував як чесноти стосовно інших (дотримання обов'язку, справедливість, готовність до всього заради загальної користі) і як чесноти щодо себе (витримка, помірність, порядність тощо).

Усе морально прекрасне  Панецій поділяв на такі види: пізнання істини і мистецтво; справедливість і державна доброчесність; піднесена твердість душі; порядність, скромність і помірність поведінки людини. Він вважав їх взаємопов'язаними і водночас такими, які передбачають особливі моральні обов'язки.

Учитель Цицерона, глава школи на о. Родос Посідоній (135—51 до н. е.) доповнив ідею про визначальну  роль космічного розуму у світі визнанням  доцільності світу, в якому всі  речі і явища споріднені, а також  твердженням про світову симпатію. Душа людини, на його думку, містить у собі такі три сили, як прагнення, волю і розум, що перебувають у її серці. Кожна з них є розумною, однак розумні вони по-різному.

Людина має  у собі елементи як добра, так і  зла. Усе залежить від того, який з них набуде розвитку.

Пристрасті, на думку Посідонія, не залежні від розуму (суджень), а є наслідком вияву прагнень і волі. Щастя не зводиться до розумової доброчесності, оскільки воно передбачає також наявність здоров'я, сили, достатку, помірність пристрастей. Посідоній був проти викорінення пристрастей, навіть вважав це неможливим. Головне — упідлеглити їх розумові, оскільки, на його думку, всі чесноти піддаються вихованню, формуються в процесі освоєння наук, вироблення відповідних звичок. При цьому особливу роль відіграє спілкування, яке, залежно від того, з ким людина спілкується, може бути джерелом і добра, і зла.

Пізня Стоя (римський стоїцизм). Представники цього періоду, прагнучи відновити давній стоїцизм, внесли до нього істотні зміни. Завдяки  їх старанням він втратив теоретичну строгість, «моральний ентузіазм», а мораль почав розглядати значно ближче до реального людського буття. Головними рисами людини пізні стоїки вважали не гордість, гідність, впевненість, а відчуття власної нікчемності, слабкості, надломленості. Вони, як і давні стоїки, закликали підкоритися долі, однак не з піднесеним викликом, а з плачем та сумом.

Зневірившись  у наявності смислу земного буття, пізні стоїки єдину надію людини вбачали у цілковитому покладанні на Бога. Тому вона має прагнути того, що хоче Бог, і навіть не думати про те, чого він не хоче. Мораль, на їх думку, виявляється насамперед у милосерді, людинолюбстві, співчутті, жалості, шанобливому ставленні до людей незалежно від їхнього соціального статусу (навіть до рабів). Оскільки ці якості контрастували з реальним життям у тогочасному суспільстві, їх не можна було виправдати розумом, то римські стоїки мусили відмовитися від інтелектуалізму стоїчної етики. Цим зумовлене їх твердження, що моральні чесноти нерідко властиві навіть найпорочнішим людям. У такий спосіб вони певною мірою визнавали вроджений характер моралі, можливість морального вдосконалення людей шляхом виховання.

Загалом в етиці  римських стоїків простежуються  елементи індивідуалізму, про що свідчили їх заклики до самоізоляції. Засуджуючи аморальність тогочасної дійсності, вони зосереджувалися на проблемах самовдосконалення особистості.