Розвиток естетики у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

А про свою малопривабливу зовнішність він міркував досить своєрідно. Красу він пов'язував з практичним призначенням. Красиве  те, що найкраще відповідає своєму призначенню. За цим принципом він доводив, що він дуже вродливий.

Призначення вух  — чути, тому красиві великі вуха, бо вони краще схоплюють звук. І  його, Сократові, великі вуха красиві. Так само він міркував про ніс  та інші частини обличчя і доводив, що в нього вони красиві, бо відповідають своєму призначенню.

Центральна проблема теорії Сократа — прекрасна духом і тілом людина. Поезія і скульптура повинні виражати її почуття і переживання, оскільки стан її душі зримо відбивається на обличчі, в жестах і в діях.

У вченні про  гармонію Сократ розглядає єдність  зовнішньої форми з прекрасними властивостями духу. Він був ідеаліст і під духом розумів щось нематеріальне, що існує поза дійсністю, та водночас у нього були правильні й дуже глибокі думки.

Саме Сократ вніс в естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий зміст гармонії. Вона вже не зводилась до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійського тлумачення гармонія розуміється не як абсолютний, незмінний закон, що піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як відповідність цілі, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже важливий мотив у розумінні гармонії ств по тому домінуючим в теоріях класичної та елліністичної епох.

Питання естетики у філософській спадщині Платона.

Естетичні погляди  Сократа дістали творче продовження  у філософській концепції видатного  представника античної філософії Платона (427-347 до н.е.). Естетична спадщина його пов’язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V – IV ст.. до н.е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов’язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. Саме з Платоном пов’язують появу філософії прекрасного, який вважав, що істинне – це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина, краса. 

У діалозі «Гіппій  Більший», де відтворюється бесіда Сократа із софістом Гіппієм, на запитання  Сократа «Що таке прекрасне?»  Гіппій відповідає: це, мовляв, прекрасна дівчина, прекрасний горщик або прекрасна кобилиця.  Така відповідь не задовольнила Сократа, тому що Гіппій назвав красу окремих предметів, які не відображають сутність прекрасного.

У своїй праці  Платон відкидає й інші відомі йому концепції прекрасного, зокрема, що прекрасне – це щось вигідне, доцільне або – якесь чуттєве задоволення. На його думку, прекрасне за своєю природою щось вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння.  Також природа прекрасного, вважає філософ, не в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час, в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим потворне… всі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і гинуть, а його стає ні більше , ні менше і ніяких впливів воно не відчуває. В цьому визначенні Платон дає уявлення про прекрасне як «одвічну ідею», до якої реальні прекрасні речі мають лише опосередковане відношення.

І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які в майбутньому не лише відбилися у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й ставали у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій. Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон захоплюється, з одного боку, «божественною» силою митця, а з другого – свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця.

На думку  Платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід віддати перевагу, бо їхня діяльність практично значима. Проблема ролі мистецтва у духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої і ремісницької діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і самоцінність.

Порівнюючи  Бога – поета – рапсода –  глядача, Платон відводить поетові  роль посередника, який від Бога передає  благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст  творчості втрачається.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети – це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у діалозі «Гіппій Більший»: «Прекрасне–трудно».

Естетична теорія в античній філософії Аристотеля. Поняття «наслідування» та теорія трагедії у Аристотеля.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384–322 рр. до н.е). Його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля чітко простежується захоплення космосом – носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Поняття мімезис  пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної й емоційної функцій  мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди  Аристотеля пов'язані не тільки з  етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазі розгляд мистецтва за новими координатами – родами і жанрами). Філософ наближається до розуміння узагальненої ролі мистецтва, підходить до думки про типовість у мистецтві. Видова специфіка мистецтва теж є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів – звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Щодо такого терміну як гармонія, то його Аристотель використовував не дуже часто, надаючи  перевагу іншим, близьким до нього за змістом. Аристотель зближує насамперед терміни гармонія і порядок, і тоді гармонія розуміється як діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки.

Гармонію Аристотель визначає також за допомогою понять міра, порядок, величина, симетрія. Та головним для його естатики є поняття середина, яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери людської діяльності. Аристотель вважає кожну людську чесноту серединою між двома крайнощами: мужність – середина між боягузтвом і відвагою; впевненість – середина між смиренністю та гнівливістю; щедрість – середина між скупістю та марнотратством. Відповідно, середина, за Аристотелем, - це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось середнє між надмірністю та нестачеє і в цьому значенні являє собою довершеність. Саме Аристотель дав теоретичне тлумачення схильності античної свідомості скрізь і в усьому шукати «середину», «центр», «ціле». Без цього особливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від психології і завершуючи космологією, абсолютно неможливий ніякий античний світогляд. Розробляючи концепцію гармонії як середини, Аристотель відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідомості.

Звернувшись до людини, до її моральних та соціальних проблем, мистецтво стимулювало виникнення особливого його виду — драми у двох різновидах: трагедії і комедії, з якими пов'язане становлення ще двох естетичних категорій — трагічного і комічного.

Аристотель, аналізуючи сутність поетичного пізнання людського  світу, до якого відносить і драму, визначає його значущість. Поезія, пише він, філософічніша і серйозніша за історію, бо говорить більше про загальне, тоді як історія — лише про одиничне. Саме ця властивість пов'язувала драму, наприклад, з тим, що вона не просто відтворює реальні події життя, історії чи людських вчинків, а й досліджує, шукає їхні причини. Розвиток драматичного пов'язаний з пізнанням закономірностей і рушійних сил людської поведінки. Найважливішим досягненням драматичного мистецтва є виявлення протиріччя як рушійної сили людської історії.

Драматичне  мистецтво зародилось у Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних зі смертю та воскресінням бога Діоніса. Скорбота з приводу смерті і радість у зв'язку з воскресінням, емоційне збудження та звільнення від емоційної напруги — такі основні передумови драматичної дії, що сформувалися ще в древніх містеріях. Отже, драма — це передусім дія. Дія героя, особистості, в якій обов'язково є конфлікт, тобто протирічна ситуація; дія завжди приходить до завершення, оскільки має якусь ціль, нехай навіть фіктивну чи уявну. З досягненням цілі або відмовою від її здійснення кінчається і дія — такі загальні закони драматургії як для трагедії, так і для комедії.

У зв’язку з  цим, варто згадати вчення Аристотеля про «катарсис». Упродовж двох тисяч років воно залишалось не зовсім ясним та було предметом коментарів.

Під «катарсисом» (очищення) Аристотель розумів вплив мистецтва на людину. Він вважав, що мистецтво (трагедія у театрі) дозволяє через переживання глядачем того, що він бачить на сцені, очиститися, одержати насолоду, стати кращим. З одного боку, людина має можливість, споглядаючи дійство, певне зіткнення на сцені, залишити там негативні емоції і стати «чистішою», з іншого боку, важливим є психологічний момент, коли глядач усвідомлює, що страшні, трагічні події на сцені (смерті, страти) відбуваються не з ним, але з кожним це може статися, тому варто задуматись.

Значне місце  в теоретичній спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як канон – система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) – наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія – образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Аристотеля можуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апарату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.

 

 

 

 

 

 

Тема 22. Історія  античної етики Стародавньої Греції

1. Гомер. Гесіод. Сім грецьких мудреців.
2. Геракліт та формулювання корінної етичної проблеми.
3. Етичні концепції софістів, Сократа, Платона та Аристотеля.
4. Етика Епікура та стоїків.

 

 

Використана література

1. Аристотель. Большая этика//Соч. В 4 тт. – М.: Мысль, 1983. Т.4.
2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.
3. Гусейнов А.А. Введение в этику. – М., 1985.
4. Лосев А.Ф. Жизненій и творческий путь Платона//Платон. Соч. Т.1. – М., 1968.
5. Матвеєв В.О. Концептуальні паралелі між давньогрецькою філософією та релігійно-філософською думкою Сходу//Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць/Гол. ред.. В.М.Вашкевич. – К., 2009. – Вип. 19. – 375 с.
6. Парандовский Я. Мифология. – К.: Молодь, 1977.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гомер. Гесіод. Сім грецьких мудреців.

Перші спроби філософського  узагальнення моральних процесів, є  прямим продовженням етичних міркувань у рамках героїчного і дидактичного епосів (Гомер і Гесіод), практичної мудрості (Сім мудреців). Вже в пам'ятниках ранньої негрецької літератури більш-менш адекватно і щораз відповідно до жанрової специфіки розглядається співвідношення індивідуальної волі і загального блага,  неприборканих, гарячих пристрастей і стримуючого, тверезого розуму, інтересів і цілей одного індивіда з інтересами і цілями інших, а також досить виразно позначається та нормативна модель поведінки – підпорядкування індивідуального загальному, пристрастей розуму, живих особистостей абстрактним нормам, того, що є, тому що повинне бути.

Послідовний розгляд  літературних джерел древності показує: етичне мислення складається і збільшується в міру того, як формуються абстрактні моральні норми, зростає конфлікт між ними і реальною поведінкою людей.

Звернемося  до поем Гомера. У них спостерігається  два ряди фактів, що з погляду  сучасної моральної свідомості представляють  явний парадокс. З однієї сторони  герої Гомера виражають колективістський початок, вони належать своєму народу і боротьба за благо народу є реальним змістом їхньої життєдіяльності; вони моральні, тому що готові стояти на смерть у цій боротьбі. Батьківщина, слава воїна, благо родини складають живу основу їх поведінки. Ахілл, йдучи на бій з Гектором, знає, що слідом за ним загине сам, але це не зупиняє його.