Розвиток естетики у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

З іншої сторони  ми не знаходимо загальнообов'язкових  і безумовних норм поведінки. Строго морального кодексу, відчужених від  реальних індивідів заповідей, неухильне дотримання яких вважалося б критерієм моральності. Навіть любов до батьківщини, ця дійсна основа поведінки героїв Гомера, вкрай рідко виставляється як свідомий мотив. У сучасному розумінні герої Гомера не володіють моральним напрямом думок.

Отже своєрідність моральної ситуації, описаної Гомером, полягає в тому, що є живі моральні індивіди – епітичні герої, але немає моральної ідеології. Герої моральні в силу реальних суспільних зв'язків, без ролі етичної рефлексії, що опосередковує, моральних норм і добродітель, без якого б то ні було страху і духовного примуса. Їх поведінка представляє як вільне розгортання фізичних сил і відповідно сформованих людських обов'язків, настроїв, симпатій і антипатій. Пояснення цього феномена полягають у тому, що індивід не протистоїть колективу, племені.

На думку  ряду дослідників, Гесіода відокремлюють  від Гомера кілька десятиліть, не більш  ста років. Однак розходження  між ними в плані, що нас цікавить, є воістину епохальними. У дидактичній  поемі Гесіода «Праці і дні» немає і сліду героїчної моралі. Вона носить послідовно повчальний, моралізаторський характер, у ній відбита нова соціально-моральна ситуація. Гесіод належить вже епосі класової цивілізації.

Справедливість і праця  в Гесіода мають уже нормативний  зміст і визначають рамки належної поведінки. Як відзначав дослідник давньогрецької етики. Е Шварц, герої епосу нічим не зв'язані, крім самих себе; вони не знають правил і законів. У Гесіода ж, навпроти, одна мораль є справжнім героєм «Праць і днів». Справедливість і працю з'являються як самостійні цінності.

Творчість Гесіода відбиває нову ступінь  у розвитку моралі і саме сприяє її оформленню як сукупності суспільних норм. Гесіод критично відноситься  до сучасного йому соціальної дійсності. Відповідно до його представлень, розвитку суспільства властивий регрес. Від вищої ступіні до нижчого воно послідовно проходить п'ять епох. У далекому минулому люди були зроблені з золота, вони не знали ні життєвих турбот, ні тим більше морального псування.

Слід зазначити, що Гесіод не тільки формулює свої моральні вимоги, але і дає їм раціональне обґрунтування. Насамперед він апелює до утилітарного аргументу. Проходження моральному ідеалу розумно, тому що прямо сполучено з користю, вигодою.

Характерна  для поем Гомера і Гесіода спроба раціоналізувати уявлення про етичний, морально-правовий порядок у людських справах і відносинах отримує свій подальший розвиток у творчості так званих "семи мудреців". До цієї сімки іноді в різних сполученнях зараховували більше 20 осіб, але традиційно називають Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Солона, Клеобула і Хілона. Їхнє життя і творчість відносяться до кінця VII — початку VI ст. до н.е.

У своїх коротких висловах ("гномах") ці мудреці сформували вже цілком раціональні і світські, за своїм духом, етичні та політичні сентенції, максими світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців самі були активними учасниками політичних подій, правителями та законодавцями. Фалесу приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілону належить афоризм: "Підкоряйся закону". Він вважав кращим полісом той, в якому громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів. Піттаку приписують вислів: "Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе". Йому ж належать слова: "Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися". Зберігся афоризм Періандра: "Не обмежуйся покаранням злочинця, а попереджуй злочини". До семи мудреців належить і Солон, знаменитий афінський державний діяч і законодавець. Саме від його правління та проведених ним реформ "почалася демократія", як писав Аристотель. Він перший, хто зрозумів, що демократія — це відповідальність всіх громадян за стан справ у державі. З огляду на це, надзвичайно цікавий закон, виданий ним: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку Солона, потребує, перш за все, законного порядку.

Геракліт  та формулювання корінної етичної проблеми.

Найбільш ранньою  школою грецької філософії, що розробила  важливі естетичні поняття, була піфагорійська школа. Згідно з поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію. Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві.

Піфагор перший звернув увагу  на порядок і гармонію, що царюють  у Всесвіті. Космологічна теорія піфагорійців носить естетичний характер. Детально поняття гармонії Піфагор досліджує  на прикладі музики.  
Піфагорійці розуміли гармонію як «згоду незгодних», тобто акцентували увагу на примиренні протилежностей, порушили питання про об’єктивні основи прекрасного. Діалектичні здогадки піфагорійців про основні естетичні поняття одержали розвиток у Геракліта Ефеського (бл. 540—480 до н. е.). Предки Геракліта були правителями і верховними жерцями міста Ефеса. Однак він відмовився від свого сану на користь брата, а сам присвятив своє життя пізнанню вищих істин. Очевидно, слідуючи в руслі традицій східних релігійн-філософських систем, де вищі знання давалися лише посвяченим, Геракліт писав досить складною і метафоричною мовою, тому заслужив ім’я «Темний».

Розвиваючи  матеріалістичні вчення милетських філософів, за першооснову всього існуючого  він бере «вічно живий вогонь». Згідно з Гераклітом, у світі царює сувора закономірність і в той же час у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється. На відміну від піфагорійців він робить акцент не на примиренні протилежностей, а на їхній боротьбі. Виходячи з цих загальних методологічних принципів в аналізі естетичних категорій, Геракліт, так само як і піфагорійці, вважав, що прекрасне має об’єктивну основу, проте цю основу він бачить не в числових відношеннях як таких, а в якостях матеріальних речей, що подають собою модифікації вогню.

Конкретизуючи поняття краси, Геракліт говорить про гармонію як єдність протилежностей. Гармонія для нього, як і краса, виникає через боротьбу. Гармонія, що є основою краси, за Гераклітом, має універсальний характер: вона лежить в основі Космосу, складає основу людських відносин, вона ж є присутньою у витворах мистецтва. Геракліт трактує міру як одну з найважливіших естетичних категорій. Міра, згідно з Гераклітом, як і гармонія, має загальний характер.

Вчені відзначають  певну спорідненість поглядів Геракліта  і деяких вченнь східних філософів. Філософ пропонує шлях подолання певної дуальності через пізнання Єдиного, через трансформацію власної свідомості, що веде до просвітлення. Геракліт розвиває свою думку в тому напрямку, що всі закони, по яким живуть люди, мають джерелом один закон – Логос, тобто божественний закон і є правильним на стільки, наскільки відповідають йому. Геракліт також вважав, що орієнтуватись потрібно не на масу народу, а на окремих найкращих людей. Він сформулював корінні проблеми етики: відносини належного та сущого.

Таким чином, у  Геракліта можна спостерігати зміну  акцентів від вирішення онтологічних до антропологічних проблем, хоча це зазвичай пов’язують з іменем Сократа.

Етичні  концепції софістів, Сократа, Платона  та Аристотеля.

Етика в Античну  епоху активно розвивалась у різних напрямках. Тому історію етики в даний проміжок часу можна розділити на кілька періодів і течій. Так само існує кілька великих мислителів і філософів, які мали чимось схожі, але все-таки різні погляди на мораль, моральність і філософію.

Щоб уявити картину античної етики, необхідно розглянути докладніше ті чи інші течії та кожного найбільш яскравого представника.

Серед представників  течії софістів було немало видатних мислителів, професійних «учителів  мудрості», зокрема Протагор (прибл. 490—420 до н. е.), Горгій (прибл. 480—380 до н. е.) та ін. Проте софісти молодшого покоління (Лікофон, Алкідамант, Трасімах та ін.) вважали людські знання відносними, суб'єктивними, доводячи пізнавальні й ціннісні висновки до абсурду. Зрештою, софістика перетворилась на суто формальне, софістичне обґрунтування (створення видимості обґрунтування) будь-яких тверджень, навіть абсурдних.

Софісти першими  поставили людину в центр філософського  пізнання, розглядаючи її як творче начало світу, визнавали першість людини над світом. Найвидатніший з-поміж них — Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Представники  цієї течії розмірковували про значущість і цінність речей для людини, обґрунтовували її право дивитися на світ крізь призму своїх цілей та інтересів. На їх думку, людське буття не зводиться до природного, а охоплює також неприродне, суспільне (культуру). У світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане.

Створене людьми буття (культура) є ідивідуалізованим, тому його прояви, на відміну від природного, видаються стихійними, випадковими, навіть свавільними. Софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб'єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об'єктивного. Внаслідок такого підходу вони довели релятивізм до скептицизму (недовіра у правильності, істинності чого-небудь) і навіть морального нігілізму, заперечення загальновизнаних моральних цінностей.

Людські чесноти  софісти тлумачили надто широко, зараховуючи до них набуті людиною  моральні та соціальні позитивні  якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу. Життя вони розглядали як суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом — учителі, далі — держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними.

Моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи, софісти вважали результатами людської творчості.

Загалом усі  софісти були єдині в тому, що однозначно тлумачити добро, зло  і справедливість неможливо, оскільки дотримувались принципів етичного релятивізму, який розуміли по-різному. Так, Антифонт (V ст. до н. е.) сутність справедливості вбачав у тому, щоб не порушувати законів держави, оскільки це вигідно. Проте на самоті, без свідків корисно дотримуватися законів природи, тому що приписи суспільства довільні, штучні, а закони природи — необхідні. На думку Фрасімаха із Халкедона (V—IV ст. до н. е.), який викладав у Афінах риторику, кожна влада встановлює такі закони, які їй корисні: демократія — демократичні, тиранія — тиранічні, тому справедливість — це вигода для певної влади. А Каллікл (персонаж із діалогу Платона «Горгій») вважав справедливими закони тиранії та устрій суспільства, за якого сильний панує над слабким.

Етика софістів не вичерпується релятивізмом. Вони скептично  ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей — знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.

Традиційно  вважати, що історія розвитку етики розпочинається в епоху античності діяльністю великого мислителя Сократа. Його прийнято вважати «батьком» етики, першим учителем європейського людства, тому що він першим спробував сформулювати основні моральні принципи. Учення Сократа заключалось у його бесідах, в його розмовах, у спілкуванні з людьми, у всьому його житті. Він не писав філософських книг, він просто жив так, як навчав своїх послідовників. Сократ намагався донести до людей те, що у світі існують добро саме по собі, добро взагалі і зло саме по собі. Також він вважав, що існують краса, мир, любов, добро, і що існують вони як якісь загальні начала, як ідеї. Ці ідеї ми повинні пізнати у своєму житті, бо лише пізнавши їх, ми можемо стати моральними істотами. Сократ стверджував, що мудрість приходить через пізнання, що молоді повинні мати свої думки, самостійно все пізнавати для того, щоб стати мудрими. Якщо ж людині вдасться стати мудрим, то він ніколи не буде помилятися в житті, тому що прорахує все на кілька кроків уперед.

Одним з послідовників Сократа був великий і всім відомий Платон.

Платон  успадкував від Сократа ідею того, що в світі самостійно і незалежно існують добро і справедливість, краса і благородство, мужність і гуманність. Але людський світ їх забруднює, спотворює своїми слабкостями і пороками.

Однією з основних праць Платона був його твір «Держава». У ньому Платон розглядає соціальні проблеми. У даному творі Платон стверджує, що порочність держави - результат аж ніяк не неналежної і поганої влади, а результат морального падіння громадян, яке не залежить від політики. Саме тому цей великий учений пов'язував вчення про державу і вчення про етику. Платон порівнював душу людини з державою, вважаючи, що і в державі, і в душі людини існує два начала: жадаюче, нерозумне і дисциплінуюче, захисне. Також Платон виділяв три психічних рівня особистості: нерозумні й невільні спонукання; вольові прагнення; об'єктивний і неупереджений розум.

Справедливість, на думку  Платона, має три складові: мудрість, хоробрість і розсудливість. За допомогою  цих складових людина може пізнати істину. Але все-таки головну роль у пізнанні істини грає розум. Істина ж полягає в філософії, філософія є сенсом і метою людського життя.

Крім «Держави»  у творчому доробку Платона можна  також виділити діалог «Георгій». Він  написаний від імені Сократа - попередника і вчителя Платона. У даній книзі детально розглядається питання смерті. Сократ стверджує в діалозі, що смерть - це поділ душі і тіла. Тіло після смерті залишається таким, яким було і за життя, а ось душа «розкривається», тобто стають видимими всі гріхи, провини і чесноти людини. Душа після смерті приходить до судді, який визначає, чого вона заслужила.