Шпаргалка з етики та естетики

Література

Важливу роль у розвитку українського бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), заснована у 1632 р. Саме там відбувалася переорієнтація освіти із “словено-грецької” за характером і структурою на “латинську” (тобто західноєвропейського зразка).

Система барокових поглядів відбилася в теоретичних курсах поетики та риторики, що викладалися у Києво-Могилянській Академії та були орієнтирами і для російських письменників не тільки XVIІ, а й XVІІI ст. Це так звана “шкільна теорія”, представлена трактатом-курсом Ф. Прокоповича “De arte poetica” (1705 р.), поетикою “Сад поетичний” Митрофана Довгалевського (1736 – 1737 рр.).

У поетиках, як зазначає Г.М. Сивокінь (Давні українські поетики. – Х., 1960. – С.76), є дві головні частини: перша – це вчення про роди поетичні: епопея, драма, лірика, елегія (бо це навчальний курс з поетики); друга – настанови щодо курйозних віршів: загадки, хроновірші, акровірші, ієрогліфи – це (на відміну від першої частини, яка грунтувалася на античних поетиках – Арістотеля, Горація) суто барокова частина. Увага до алегорій, емблематики та символіки в київських поетиках свідчить про їх бароковий характер.

Яскраві зразки бароко дає українська поезія, найбільш популярними жанрами якої були: епіграма, геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші.

Складна форма, словесно-декоративний орнамент, спроба через стилістичні ефекти зацікавити читача характерні для творів І. Величковського (“Зегар з полузегарком”; в І частині – гра слів: “минута” – минати; в ІІ частині – поетика; найхарактерніші барокові поезії: рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт, вірші у формі піраміди, куща, хреста). Для масової панегіричної шкільної поезії характерні метафори, алегорії, графічні прикраси. Значну частину літератури українського бароко становить емблематика. До жанру емблеми звертаються М. Довгалевський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. Емблема включала:малюнок; напис або заголовок; підпис, що пояснює весь предмет.

Г. Сковорода написав багато віршів, які були поетичним описом емблематичного малюнку. Відповідно до свого філософського вчення про третій світ символів, що поєднує Всесвіт із “малим світом”, являючи двоїстість світу, єдність духовного і фізичного його начал, Сковорода зробив саме символ організуючим елементом своєї поезії. Одним із ключових образів української барокової поезії кінця XVI – середини XVІІI ст. був образ саду. Як і образ троянди, це символ, пов’язаний з ідеологічними та естетичними уявленнями Середньовіччя. У такому контексті сад стає символом раю, кохання, чистоти, вічного життя, блаженства. Символічний образ “мисленного саду” є і в заголовках. Це характерні для бароко назви-символи (“Обід”, “Ключ”, “Зерцало” та ін.):

Продовженням традиції є і “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди (1785).

Музика На основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій внесок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження ("Стоїть явір над горою" — Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" — слова Г. Петренка, музика А. Александрової та ін.). Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна"). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов´язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також — в останній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі.

Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського — композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов´язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

71.  Класична німецька  естетика: загальні закономірності

Становлення естетики як самостійної філософської науки відбувалося в другій половині XVIII — першій третині XIX ст. у Німеччині в межах класичної німецької філософії. Однак цей процес був підготовлений усім попереднім становленням естетико-мистецтвознавчих ідей, що вважали людську особистість метою мистецтва й об'єктивно утверджували її творчу здатність до свобідного формування досконалих образів. Особливе значення в становленні естетики як особливої галузі наукового знання мали здобутки англійської естетики XVІІІ ст., що досліджувала суб'єктивні здатності особи до чуттєвого сприймання та переживання явищ світу, закономірності творчої здатності до формування за законами краси (Шефтсбері, Хоум, Хатчесон, Юм, Берк); естетики французького Просвітництва, яка збагатила естетичну проблематику науковою теорією естетичного смаку, а також теорією художньо прекрасного та художньої творчості (Баттьо, Монтеск'є, Дідро, Вольтер).

Особливе значення мала естетика німецького Просвітництва. Вона розробляла об'єктивні підстави прекрасного, теорію естетичного смаку, художньої творчості, естетичного виховання і, зрештою, дала назву самій науці про чуттєву культуру — "естетика" (Баумгартен, Мейєр, Лессінг, Вінкельман). О. Баумгартен обґрунтував чуттєве пізнання як специфічну сферу духовної діяльності, визначивши філософську науку, що досліджує теорію чуттєвого пізнання, як "естетику". Естетика в теорії О. Баумгартена постає філософією прекрасного. Не менш важливе значення мав виражений інтерес філософії до проблем прекрасного, мистецтва, теорії художньої творчості, особливо відчутний саме від XVIII ст. — часу, коли антропологічну проблематику починають розглядати разом з натурфілософською. Вона вписується в загальне коло актуальних проблем пошуку об'єктивних підстав здатності людини до пізнання істини та творчості за законами краси. Естетика посіла належне місце в системі філософського знання, що утворило тріаду "логіка — етика — естетика".

У класичній німецькій філософії естетика визначилася як необхідна складова, що завершувала собою систему, постаючи необхідним поєднальним ланцюгом між необхідністю і свободою, світом природи та світом свободи. Ці питання посіли чільне місце у філософії І. Канта, Ф. Шіллера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, а також у творчості представників німецького філософського романтизму (брати Шлегелі, Новаліс, Шляєрмахер). Загалом у німецькій філософії виділяють дві провідні тенденції в дослідженні естетичної проблематики. Одна — зорієнтована на матеріал художньої практики, з опорою на який здійснюється розроблення питань естетики (Гете, Шиллер, частково — німецькі романтики). Інша — виводить ідеї естетики зі загально філософських проблем з опорою на художню практику (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель).

Особливе значення в становленні естетики як самостійної науки мав метод ідеалістичної діалектики та теорія об'єктивного ідеалізму. На їхній основі німецька класична філософія розробила цілісну систему буття світу, сутнісну єдність матеріального й ідеального начал, передумовою яких є всезагальне творче начало — дух. Творчість постає все проникною основою буття світу. Вищим її уособленням вважається людина та її свобідна творчість у вигляді художньої творчості. У творчості дух, абсолют здійснює себе адекватніше через світ геніальної особистості-митця, що у свобідній діяльності створює художньо прекрасне. Естетична теорія утверджує художню творчість як сферу справжньої свободи, а геніального митця — як ідеал людської особистості. На цій основі вдається утримувати ідеал цілісності культури та утверджувати творчість як істину людського буття й умову справжньої свободи. З позицій естетично-художнього ідеалу людської особистості, що класичне мистецтво зберігало та плекало упродовж історії як закономірність саморозвитку духу в суб'єкті, класична німецька естетика та філософський романтизм критикували стосунки вільної конкуренції, розкривши їх обмеженість і нівелюючий вплив на особистість. Саме німецька класична естетика є найвищим здобутком у сфері естетичної теорії.

72. Естетика соцреалізму

Соцреалізм необхідно розуміти історично, як змінюється і разом з тим внутрішньо єдиний творчий процес. Естетика соцреалізму охоплює нині весь багатонаціональний досвід мистецтва країн соціалізму, революційного мистецтва буржуазного Заходу, культур "третього світу", що розвивається в складному протиборстві різних впливів.

Соцреалізм постійно розширює кордони, знаходячи значення провідного художнього методу сучасної епохи. Це розширення, в силу обумовлюють його принципів, протистоїть т. н. теорії "реалізму без берегів" Р. Гароді, спрямованої по суті на руйнування ідейних основ нового мистецтва, на розмивання рубежів, що відокремлюють реалізм від модернізму. Разом з тим воно робить безплідними спроби догматичних визначень творчих прийомів соцреалізму. Марксистська естетична теорія, спираючись на міжнародний досвід соціалістичного мистецтва, прийшла до висновків про його найширші можливості.

Соцреалізм розглядається як новий тип художньої свідомості, не замкнутий в рамках одного або навіть декількох способів зображення, а представляє собою історично відкриту систему форм художньо правдивого зображення життя, вбирає в себе передові тенденції світового художнього процесу і знаходить нові форми для їх вираження. Тому поняття Соцреалізм нерозривно пов'язане з поняттям художнього прогресу, що відображає поступальний рух суспільства до все більш багатовимірним і повноцінним формам духовного життя.

73. Естетика реалізма

 У ХIХ ст. визначальною  рисою реалізму вважалася «правдивість» - у розумінні «вірності дійсності», яку відображає художник. У зв'язку  з цим слід зазначити, що справжнє  мистецтво завжди є правдивим, адже незмінно прагне відображати істини і цінності людського буття, які, однак, не залишаються незмінними. Те чи інше художній напрям стає домінуючим і «правдивим» з певних часів саме тому, що виявляється здатним дати найточніші відповіді на її виклики, повніше виразити «істини буття», як вони мисляться й переживаються сучасниками. Втім, за реалізмом невипадково закріпилася його назву: він тісно пов'язаний з установкою реалістичного (тобто заснованого на досвіді) сприйняття і тлумачення дійсності. Тут буде доцільним звернутися до порівняння його в цьому плані з романтизмом.

Одна з найхарактерніших рис романтизму полягає в тому, що значну роль в художній творчості він відводить уяві. Власне, уява була для романтиків і засобом пізнання, і його художньої реалізацією. Представники романтичного напряму вважали, що уяву наділене дивовижною здатністю проникати в речі та явища, втілювати їх у поетичних образах і картинах, і чим воно більше розвинене і точне, тим глибше проникнення і досконаліше втілення. Саме тому видатний англійський поет-романтик П.Б. Шеллі проголошував, що поезію в загальному розумінні можна визначити як «вираз уяви».

Реалізм як художня система має іншу стратегію творчості і грунтується на спостереженнях, вивченні та аналізі дійсності. Творчість письменників-реалістів є, власне, художнім осмисленням і узагальненням цього вивчення і аналізу. Отже, мова йде не тільки про відмінність «творчих методів», а й про різне «будівельному матеріалі» у творах романтиків і реалістів. Відомий французький філософ і вчений І. Тен заявляв, що реалістичний роман за своєю сутністю є сукупністю спостережень і досвіду, а потім кожен освічений чоловік на матеріалі своїх спостережень і життєвого досвіду може написати один або два пристойних роману. Звичайно, це перебільшення, але воно в загострено-парадоксальній формі висвітлює важливі особливості реалістичного способу творчості.

Правда, у вже згадуваних письменників першої половини XIX ст. Бальзака, Стендаля, Діккенса, Ш. Бронте, Меріме, Гоголя активність уяви та її роль залишалися на високому рівні, але все ж їх творчість в значній мірі лежить у руслі романтизму і не піддається остаточному зарахуванню до реалістичної художньої системі. Ситуація змінилася в другій половині століття, коли реалізм остаточно самовизначився і рішуче відмежувався від романтизму. Тепер на перший план була висунута установка «достовірності» відображення дійсності, суть якої полягала у збереженні дійсних пропорцій і масштабів в зображенні повсякденності, персонажів і обставин; рішучого осуду піддавалися романтичні «фантазії» і «перебільшення». Чітку формулу цієї естетичної установки реалізму дав російський критик Г. Чернишевський: «Зображення життя у формах самого життя».

Важливо також пам'ятати, що реалізм є породженням епохи, позначеної домінуванням науки в околиці духовно-практичної діяльності та її великим впливом на літературу. З інших типів і напрямів художньої творчості він відрізняється тим, що з усіх завдань мистецтва, багатофункціонального за своєю природою, на перший план висувається завдання пізнавальна. Можна навести багато висловлювань тодішніх письменників і критиків, в яких підкреслювалася ця особливість реалізму, але обмежимося виразним визнанням Г. Флобера: «... я зрозумів одну річ, одну дуже важливу річ, що для людей нашої породи [письменників] щастя полягає в пізнанні і ні в чому іншому ».

Примітною особливістю реалізму є те, що, звертаючись до тієї чи іншої теми, письменник разом з тим осмислює її як художнє дослідження певного явища чи проблеми. Такий свідомої установки не знайдемо в літературі жодного іншого напряму. Відповідно аналітичність стає однією з визначальних рис реалістичної творчості. Про її аналітичному дусі і пафосі чи не першим висловився О. де Бальзак: «Перш ніж писати твір, письменник повинен проаналізувати всі характери, перейнятися всіма звичаями, обійти всю землю, відчути всі пристрасті, так як всі пристрасті, країни, звичаї, характери , природні явища та явища моральні - всі повинні пройти через його аналіз ». А відомий російський критик В. Бєлінський проголошував: «Дух аналізу, нестримне прагнення досліджувати, пристрасне, повне ворожості і любові мислення зробилося тепер життям справжньої поезії». Найбільшою мірою цим завданням відповідала соціально-психологічна проза.