Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Ноября 2013 в 19:02, лекция
По-друге, "термінологічним хаосом", який віддавна запанував в етнополітичній науці, на що ще в 30-х роках звернув увагу відомий український вчений О. Бочковський. Сьогодні навіть фахівцям, не говорячи вже про пересічних громадян, важко пробитись крізь "термінологічні джунглі", які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного та/чи неадекватного застосування. Західні дослідники не раз відзначали, що посилення тенденції використовувати терміни "нація", "держава" та "суспільство", як такі, що взаємно замінюються, "становить серйозну концептуальну проблему".
Як свідчить суспільно-політична практика, тривале існування в суспільстві високого рівня соціального напруження є дуже небезпечним явищем, бо може призвести до розпаду суспільства і навіть до громадянської війни. Для запобігання такому розвитку подій владні структури повинні виявити глибинні причини соціального напруження, визначити способи й засоби його подолання, знайти соціально-політичні сили, які здатні нормалізувати політичну ситуацію та об’єднати всю здорову частину суспільства.
Ситуація, яка зараз склалася в соціальній сфері в Україні (та й в інших країнах СНД), поставила перед суб’єктами соціальної політики як пріоритетну проблему прогнозування, запобігання соціальним конфліктам та оперативного їх подолання.
Соціальний конфлікт — це явний або прихований стан протиборства суб’єктивно протилежних інтересів, цінностей, цілей та тенденцій розвитку соціальних суб’єктів, пряме або непряме зіткнення соціальних сил на ґрунті протидії існуючому соціальному порядку, це особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності [9].
Необхідно підкреслити, що суб’єктами соціального конфлікту можуть бути тільки люди, які виступають як індивідуально, так і спільно. Конфліктні відносини можуть виникати між індивідом і соціальною групою, оскільки інтереси індивіда і групи не завжди збігаються. Індивід також може вступати в конфліктні відносини із соціальними верствами, класами і навіть цілим народом або державою.
Слід звернути увагу на визначення соціальних функцій конфлікту. Однією з таких функцій є сигнальна, що характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Де існує конфлікт, там у суспільних зв’язках і відносинах щось негаразд, щось потребує серйозних змін.
Близькою до сигнальної, але не тотожною їй, є інформаційна функція. Інформаційна суть конфлікту значно ширша, ніж проста вказівка на наявність соціальної невлаштованості. Розгортання, посилення, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, які її породжують, а вивчення цих причин — важливий засіб пізнання суспільних процесів.
Динамічна функція соціального конфлікту полягає в прискоренні темпів просування до соціальних змін. Крім сказаного, можна назвати також прогресивну та регресивну функції конфліктів.
На особливу увагу заслуговує питання про способи врегулювання конфліктів.
По-перше, у разі
будь-якого конфлікту
По-друге, не менш важливим є пошук третейського суду для вирішення конфлікту. Досвід свідчить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його зусиль згода між сторонами була б взагалі неможливою.
По-третє, якщо зусилля для мирного врегулювання конфлікту з якоїсь причини не мають успіху, слід нарощувати активний потенціал, збирати і концентрувати сили, що здатні будуть вступити в боротьбу за умов відкритого зіткнення.
По-четверте, не слід піддаватися на провокації супротивника, заінтересованого у відкритому зіткненні, а треба залишатися до кінця послідовним прибічником мирного розвитку подій.
По-п’яте, треба всіляко сприяти тому, щоб у переговорах було задіяно якомога більшу кількість учасників, бо в цьому разі обов’язково виникатимуть додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації і легше буде знайдено шляхи до примирення.
По-шосте, необхідно приділити увагу не тільки діям і намірам можливих учасників конфлікту, союзників та супротивників, а й діям досі нейтральних сторін.
На закінчення треба наголосити, що тривале ігнорування в колишньому СРСР проблематики соціальних конфліктів призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним, суспільним інститутам і політикам ґрунтовного теоретичного аналізу феномену конфліктності і практичних рекомендацій для врегулювання процесів розвитку конфліктних ситуацій. За цих умов стає надзвичайно актуальним завдання максимального засвоєння накопиченого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень у цій науці, яка тривалий час у нас уважалася «зайвою». Остання обставина має для нас особливе значення, бо зараз Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематика конфліктів може досліджуватися на дуже багатому фактичному матеріалі.
У перехідному до ринкових відносин періоді соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності та для стабільності суспільної системи.
Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв’язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.
Соціальна політика — це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу.
Соціальна політика — це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.
Нині в Україні створюються нові приватні, суспільні й державні організації, що обслуговують соціальну сферу і споживчий ринок. Головним їх призначенням є врахування потреб громадян, які (потреби) залежать від загальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, і послідовне забезпечення цих потреб шляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та в широкому розумінні — захисту інтересів споживачів. Ці системи поступово пристосовуються до ринкових умов, змінюючи свої функції та структуру, що, у свою чергу, сприяє досягненню основних макропоказників споживання, підпорядкованих завданням суспільного розвитку.
З метою забезпечення переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки за останні роки були створені принципово нові організаційні структури, досягнуто грошово-фінансової стабілізації та певних успіхів у боротьбі з інфляцією на засадах монетарної концепції. Водночас цей процес супроводжувався спадом виробничої діяльності, зростанням безробіття, несвоєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, зменшенням обсягів ВВП у легальному секторі економіки, продовженням її «тінізації» та доларизації, спадом платоспроможного попиту населення.
В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріального становища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основного джерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливих умов для демографічного відтворення населення, реформування пенсійного забезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.
У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як одну із складових загальнодержавної політики, утілену в соціальні програми й соціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітних заходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, що відображають інтереси людини і суспільства і є життєво необхідними, для їхньої нормальної соціальної діяльності.
Виходячи з цього, можна виділити основні напрямки соціальної політики в Україні:
Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист — це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. Соціальні гарантії — це система обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб.
Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов’язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності, по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності, по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов’язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв’язку із закінченням трудової діяльності.
Існують різні підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадяну доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід — з того, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинутих країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.
Становлення нової економічної
системи на засадах ринкових відносин
безпосередньо пов’язане з
На жаль, компенсаційні заходи з індексації заробітної плати та соціальних виплат істотно відстали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати нерідко надавалися за відомчою ознакою, без урахування реального матеріального становища різних верств населення, їхніх можливостей забезпечити свій добробут. Це породило соціальне утриманство в суспільстві та зменшило можливості надання допомоги тим, хто її справді потребує.
Відтак погіршився соціальний захист найвразливіших верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, самітніх людей, багатодітних сімей та безробітних. Знизився рівень соціально-трудових прав і соціальних гарантій багатьох громадян.
Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина мусить сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов — важлива складова державного регулювання соціальної політики.
Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.
Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринкової економіки — зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.