Екзамен з демократії

8.

Тема 3.9. Демократія. Громадянське суспільство. Правова держава.

3.9.1. Поняття демократії, її можливості та межі використання

Перше питання теми розкриває зміст однієї з важливіших і актуальніших цінностей сучасного суспільства - демократії, на основі якої будується не тільки концепція управління суспільством XXI століття, а і народного контролю за діями будь-якої влади. Демократія виступає політичним ідеалом рівної, вільної участі всіх громадян у керівництві суспільними справами, у тому числі і контролю за використанням ресурсів і сили держави. Справа полягає у тому, як ближче наблизиться до цього ідеалу, адже в новому столітті зафіксовано непоодинокі випадки при політичній байдужості та незацікавленості громадян у нормальних політичних процесах багатьох країн, коли відбувається обмеження демократії.

Демократія (грец. — народовладдя) — багатозначний термін політичних, правових, управлінських наук, який означає таку форму державного устрою, при якому здійснюється правління всього населення в інтересах більшості. Найбільш поширене визначення демократії — це народовладдя на засадах визнання народу джерелом і носієм влади з прагненням забезпечити справедливість, рівність, добробут всього народу.

Соціально-політичними ознаками демократії ми вважаємо наступне:

- закріплення народовладдя  як форми політичного правління  на конституційному, законодавчому  рівні та створення механізмів  його реалізації;

- право всіх громадян  на участь у формуванні органів  державного управління, яке реалізується  через систему демократичних  виборів та інших демократичних  процедур;

- здійснення владних функцій  народом прямо (безпосередньо) або  через представницькі органі;

- контроль за здійсненням  влади, яка виступає від імені  народу чи за його дорученням;

- реальний вплив народу  на прийняття рішення щодо  управління головними сферами  суспільного життя;

- чіткі демократичні процедури  обрання і зміни органів державного  управління;

- відповідність владних  структур та політичних процесів  інтересам народу, його менталітету, традиціям і звичаям.

В сучасному суспільстві демократія виступає у декількох "іпостасях": партійної, парламентської, управлінської, державної, виробничої демократії тощо. Демократія виявляє своє буття не тільки формою урядування, а і способом життя, підходом до прийняття рішень, антиподом тоталітаризму. 
Межі демократії. Демократія не є засобом розв'язання усіх проблем життя. Є такі сфери, де повинна домінувати обізнаність і компетентність, а іноді — жорстка і конкретна воля однієї особи. Жодної демократії не може бути за надзвичайних ситуацій, коли треба блискавично прийняти і здійснити рішення, від якого залежить життя і безпека людей. Такі ситуації передбачені в конституціях і законодавстві усіх демократичних країн. У будь-якому випадку треба погодитися, що надзвичайний стан єстаном тимчасовим і обмеженим, після якого відновлення нормального способу існування є необхідністю. 
Демократичні рішення мінімізуються в умовах, коли треба чітко визначити конкретну особу, яка несе управлінську або фінансову відповідальність. Зокрема, це стосується економічної сфери. Складно вимагати демократичності й відкритості банківської діяльності. Сучасне 
виробництво у більшості випадків також побудоване як жорстка ієрархія, де віддаються однозначні накази згори донизу і передбачається чітке їх 
виконання. Таким же обмеженим у своїй демократичності є процес освіти й виховання.  
Нічим не обмежена демократія перестає бути справжньою демократією і перетворюється на суспільний безлад, що тягне за собою злочинність, руйнацію та інші небезпеки.  Отже, здебільшого демократичні засоби й процедури прийнятні і результативні під час формулювання проблеми, вироблення рішення і визначення параметрів його реалізації. Коли ж ідеться виконавчу дисципліну, то жорсткість і конкретність стають на місце невизначеності й багатоманітності. За демократії людина е господарем ще неприйнятого рішення, а щодо прийнятого вона залишається слухняним виконавцем.

9.

1. Створення  інституційної основи незалежної  Української держави  
Утвердженню демократії має передувати формування держави, легітимність якої не ставиться під сумнів її громадянами. Важливим чинником є також формування нації, яка надає державному утворенню ознак цілісності й достатньої для демократичного функціонування єдності, а громадянам — почуття відповідальності за свою державу та той політичний лад, який у ній утверджується.  
В кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. почалося будівництво нової української держави. Саме в цей період утворилася мережа громадсько-політичних організацій, товариств, клубів, що забезпечували поступ країни від тоталітарної однопартійності до демократії. Їх увінчало створення у 1989 р. Народного Руху України (132) — наймасовішої і найвпливовішої громадсько-політичної організації, що зіграла значну роль у боротьбі за незалежну Українську державу та в її подальшій демократизації.  
Стрижнем державотворчого процесу протягом першої половини 90-х років XX ст. був конституційний процес, що мав забезпечити утвердження стійкої системи державної влади, національної правової системи, законності й правопорядку. Розгортання конституційного процесу ускладнювалось сповільненим виробленням науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільно-політичного устрою, протистоянням гілок влади та непримиренною боротьбою навколо питань законодавства різних політичних сил (статус Республіки Крим, державна мова, державна символіка, приватна власність, розподіл владних повноважень та ін). Узгоджувальним комісіям усе ж вдалося дійти згоди і 28 червня 1996 р. Конституція була прийнята.  
Основний Закон проголосив Україну демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека були визначені найвищими цінностями.  
Ідеологічна сегментованість перехідного суспільства. Одним із чинників стабільного й динамічного розвитку суспільства може стати ідея, яка об'єднує усі суспільні групи і спрямовує їх до спільної мети. На початку державного будівництва ця роль відводилася національно-державницькій ідеї. Проте надалі з'ясувалось, що національна ідея може виступати як традиційна апеляція до комплексу таких ідей, як самостійність, соборність, патріотизм, самобутність тощо.  
На жаль, національна ідея в Україні так і не переросла в ідеологію, тобто в систему регулятивних установок суспільного життя з відповідним механізмом її впровадження. Не відбулося вчасного перенесення акценту з «незалежності від...» на «незалежність для...» Владна еліта, що складалася здебільшого із представників колишньої комуністичної номенклатури, не зуміла легітимізувати себе в очах представників різних регіонів і різних суспільних груп і не захотіла скористатись об'єднавчим потенціалом загалом чужої для неї національної ідеї.  
У рамках стратегічного вибору України — створення демократичного суспільства європейського типу — складовими її суспільного ідеалу мали б виступати державна самостійність, внутрішньополітична стабільність, громадянське суспільство, всебічний розвиток особистості. Цей ідеал як єдине ціле поділяють далеко не всі в Україні: для одних неприйнятною є європейська модель демократії, для інших — суверенітет України, треті схильні абсолютизувати стабільність, яка часто-густо ототожнюється з тоталітарним «порядком». А тому в ідеологічній сфері, поряд з національно-демократичними ідейними переконаннями, що сприймаються їх опонентами як радикальний націоналізм, поки що прослідковується декілька негативно забарвлених різновекторних орієнтацій:  
- деідеологізований і часто безпринципний прагматизм тієї частини суспільства, для якої гроші, а не держава й цивілізоване суспільство, є вищою метою діяльності;  
- апологія досвіду радянського минулого, ностальгія найбіднішої частини суспільства за гарантованими державою стабільністю і добробутом;  
- посилене творення національного міфу про «найдавніше» походження українців, їхню месіанську роль тощо;  
- механічне та некритичне перенесення на національний ґрунт ідей, які акумулювали досвід економічного та політичного розвитку інших країн.  
Ідеологічний плюралізм, що в умовах стійких демократій є невід'ємною ознакою громадянського суспільства, в Україні поки що спричиняє підвищену конфронтаційність політичних організацій, надмірне подрібнення політичного спектра та невміння об'єднуватися заради великого, знехтувавши малим.  
2. Багатопартійність, політична еліта  
Важливим аспектом (і показником) становлення сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи. Якщо виходити із кількісних показників багатопартійності, то Україна нині справляє враження дійсно демократичної держави. Проте поки що українська багатопартійність є недостатньо зрілою, про що свідчить нелегкий шлях до створення у Верховній Раді структурованих правлячої та опозиційної (чи опозиційних) партійних коаліцій, які могли б забезпечити відповідальність владних структур перед народом.  
Однією з причин повільного «дозрівання» українських партій є загальний стан політичної еліти. Україна отримала у спадщину комуністично-тоталітарну номенклатуру, якій після серпня 1991 р. вдалося рекрутувати до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контр еліти, вчасно змінити комуністичні гасла на «національно-демократичні» й адаптуватися до нових історичних умов.  
Ця «дифузія влади» різко обмежила потенціал радикальних реформ, можливості ефективної діяльності демократичних інститутів, покликаних стимулювати демократичний поступ суспільства. Водночас низький інтелектуальний і культурний рівень значної частини номенклатури, нестача професіоналізму і досвіду соціального маневрування та її низька зацікавленість саме в демократичних змінах поглиблюють відчуженість еліти від мас, породжуючи зневіру в успіхові реформ й уповільнюючи рух до ринку та демократії.  
3. Громадянське суспільство в перші роки незалежності  
Розвиток громадянського суспільства є вирішальним напрямом його демократичної трансформації, передумовою соціальної стабільності й відповідального врядування. Найскладнішою в цьому процесі є не стільки трансформація колишніх чи створення нових організаційних структур і правових норм, скільки зміна соціально-політичних позицій людей, способів політичного мислення й поведінки, а разом з цим — переосмислення функцій і новостворених елементів громадянського суспільства як умови демократії й свободи.  
Підґрунтям і однією з ознак громадянського суспільства є ринкова економіка із властивим їй плюралізмом форм власності та вільною конкуренцією. На її основі виростають соціальна структурованість суспільства, реальна багатопартійність, не директивно сформована громадська думка і, найголовніше, вільна особа з розвиненим почуттям громадянськості та власної гідності. Формування цих ознак в Україні тільки розпочалося.  
Українське суспільство розпочало рух до усвідомлення себе як розмаїтості, нехай ще не органічної та цілісної. Поки що процеси самоідентифікації верств, формування властивих їм інтересів, визначення ставлення одна до одної є джерелом соціальної напруженості й конфліктогенності. Ця тенденція зберігатиметься, аж поки не набуде усталених рис стратифікація суспільства, а специфічність становища окремих верств не стане загальновизнаною.  
Важливою умовою соціальної стратифікації виступає легалізація й реабілітація приватного начала в житті людей (передовсім приватної власності). Нагромаджений досвід переконує в марності пошуку досконалої, єдино справедливої схеми приватизації, а надто спроб повністю унеможливити зловживання з боку тих, хто ці процеси здійснює. Стрижнем концепції приватизації в Україні має стати формування елементарної культури володіння приватною власністю та її використання.  
Вагомим чинником формування громадянського суспільства є вільні й альтернативні вибори та незалежні засоби масової інформації. Сучасна Україна має доволі широку мережу ЗМІ, відповідно зростає й диференціюється їхня аудиторія. Однак недостатньо високий професійний рівень багатьох видань, теле- та радіопередач, їхня однобічна (замовна) політизованість та необ'єктивність призводять до низького рівня впливовості на становлення культури громадянськості, а ступінь довіри до них залишається незначним.  
Поряд з політичними партіями важливу роль у формуванні й існуванні громадянського суспільства відіграють професійні об'єднання громадян (насамперед, профспілки) як виразники фахових корпоративних інтересів. Проте вони (профспілки), за невеликим винятком, також не дуже швидко перетворюються зі слухняної «школи комунізму» на самостійну структуру репрезентації та захисту інтересів трудящих. Однак ті з них, які звільнилися від опіки держави і не потрапили у інші «лещата» залежності, показують себе реальною силою, здатною впливати на політичні процеси в країні.  
Інтелектуально-духовна сфера сучасної України також переживає глибокі й доволі болісні трансформації. Ситуація перехідного суспільства разом з очевидною недосконалістю реформаційних процесів породжують феномен «культурного шоку», дезорієнтованості масової свідомості, підвищують конфронтаційність суспільства.  
4. «Економічний вимір» української демократизації і політика  
Ситуація перехідної невизначеності зберігалась. Повільність у створенні правової бази економічних реформ стримувало ділову активність, а недосконалий механізм соціального захисту робив тягар реформ непосильним для значної частини населення. Широкомасштабна приватизація здебільшого спрямовувалася «тіньовими» та управлінськими структурами (спочатку «червоним директоратом») таким чином, щоб отримати максимальний зиск для себе. Інші прошарки населення не були структуровані, не усвідомлювали ні власних групових інтересів, ні засобів їх захисту спільними зусиллями. Тому вони були відсунуті на узбіччя соціально-економічних процесів. Натомість виросли «олігархи», які монополізували розподіл економічних ресурсів і виробництво та домоглися вирішального впливу на політику держави. 

 

10.

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці,міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життясуспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

Провісником глобалізації стала поява Великого шовкового шляху що з'єднали Китай і Римську імперію. Утворення власне глобального ринку почалось із Великими географічними відкриттями європейців і підштовхувалось їх військово-політичною та економічною експансією по планеті. Глобалізація, зокрема утворення планетарного ринку, дещо призупинялася в періоди поділу людства на ворожі табори (Семирічна війна, Війна за незалежність США, Велика Французька революція і Наполеонівські війни, світові війни) та холодної війни, коли економічний і культурний розвиток окремих суспільств планети, таких як СРСР та КНР, відбувався відособлено від розвитку решти людського співтовариства.

Eastern Telegraph Company діаграма підводних телеграфних кабелів 1901 р. Приклад модерної глобалізуючої технології на початку ХХ-го ст.

Процес утворення світового ринку розпочався на зорі XX століття в епоху становлення великих міжнаціональних монополій. Він дещо призупинився в період поділу світу на ворожі табори та холодної війни між ними, коли економічний і культурний розвиток окремих країн світу, таких як СРСР та КНР, відбувався відособлено від розвитку решти світу. Особливих темпів глобалізація набрала в останні десятиліття XX століття і на почату XXI століття. З одного боку це пов'язано з падінням залізної завіси та інтеграцією Китаю в світову економіку, з іншого — із швидким розвитком інформаційних технологій, завдяки яким зросли можливості доступу до будь-якої інформаціїу світі.

Хоча глобалізація - об'єктивний процес, оцінки його ходу і наслідків тривалий час викликають активну політичну дискусію а ставлення до змін спричинених нею в локальних і національних спільнотах активізує політичну боротьбу в різних державах. Глобалізація на сучасному етапі (початок 21 століття), має як палких прихильників, так і опонентів.

Походження слова[ред. • ред. код]

Слово запозичене з англійської мови та походить від лат. globus — куля, земна куля, глобус. Від цього слова було утворено прикметник «глобальний» англ. global — той, який має відношення до земної кулі: світовий, планетарний. Від слова global було утворено дієсловоglobalize — перетворювати певне явище на глобальне, «глобалізувати», — а також іменник globalization — перетворення певного явища на світове, на таке, яке стосується всієї земної кулі.

Спочатку ці слова почали вживатися у суспільних науках, але в 1961 слово globalization уперше зафіксовано в англомовному словнику. В 1983 році Теодор Левітт (англ. Theodore Levitt), професор Гарвардської школи бізнесу опублікував статтю «Глобалізація ринків», тому сучасну популярність і широкий вжиток терміну часто приписують йому[1].

Значення слова[ред. • ред. код]

Процес розповсюдження інформаційних технологій, продуктів і систем у всьому світі несе за собою економічну і культурну інтеграцію. Прибічники цього процесу вбачають у ньому можливість подальшого прогресу за умови розвитку глобального інформаційного суспільства. Опоненти попереджають про небезпеку глобалізації для національних культурних традицій та поглиблення соціальної нерівності.

Негативні ефекти[ред. • ред. код]

Прискорення темпів глобалізації призвело до виникнення у світі опозиційного до неї політичного руху антиглобалізму. Антиглобалістизвинувачують глобалізацію в тому, що вона збільшила нерівність і деградацію навколишнього середовища. Невдоволення глобалізацією характерне як у країнах, що розвиваються, так і в країнах із розвинутою економікою. Перенесення виробництва із розвинутих країн у країни з дешевшою робочою силою приводить до ліквідації робочих місць і безробіття в першому світі. Наприклад, на Середньому Заході США глобалізація виробництв і їх оптимізація спричинила зниження конкурентоспроможності місцевих підприємств промисловості та сільського господарства, знижуючи цим якість життя їх працівників.

Дехто також вбачає зростаючу проблему у впливі глобалізації на культуру. Паралельно з глобалізацією економік та торгівлі, культура імпортується та експортується також. Проблема в тому що міцніші, більші країни такі як США, можуть заполонити культури інших, менших країн, призводячи до того, що їхні традиції та цінності зникнуть. Цей процес також інколи відносять до американізації або Макдональдизації.

Позитивні ефекти[ред. • ред. код]

Глобалізація, зумовлена доцентровими тенденціями світових інтеграційних процесів, покликана консолідувати планетарне співтовариство на грунті єдиного в глобальному масштабі економічного простору. В геометричній прогресії всеохоплююча економічна інтеграція в наш час[Коли?] формує єдину транснаціональну систему господарства — глобальний економічний моноліт. Процес інтернаціоналізації виробництва настільки втягує народи, країни, регіони у єдиний світовий мегасоціум, що це само собою, треба сподіватись, нівелює в майбутньому суть і обрис національно-державних утворень. Державні структури з часом почнуть розчинятися, їх військово-політичні потенції — сомоанулюватися, міждержавні кордони — руйнуватися. Загальна економічна інтеграція, усуваючи міжнаціональні бар'єри, руйнуючи міждержавні кордони, розчиняючи власне самі національно-державні утворення, об'єктивно покликана трансформувати ці утворення в єдину, цілісну, неподільну міжнаціональну спільність — глобальний соціомоноліт — з єдиним наднаціональним центром координації, управління, контролю…

Доцентровий вектор інтеграційних процесів однозначно диктує формування моноцілісного світового устрою.

Перспектива формування цілісного, неподільного світу в процесі глобальної економічної інтеграції — об'єктивна неминучість, зумовлена природною ходою суспільної еволюції. Отже, — вона виправдана. Насамперед тому, що в міру формування соціально-економічного в глобальному вимірі моноліту зникнуть будь-які підстави для міжнаціонального суперництва, ворожнечі і конфліктів. Цілісний, неподільний світ на грунті єдиного економічного простору тим хороший, що він виключить з життя людського можливість зіткнення у вигляді руйнівних війн. Відтак доцентрова тенденція глобалізаційних процесів об'єктивно покликана забезпечити самовиживання людської цивілізації і її прогрес. Також для цього доведеться пожертвувати націями, які зіллються в один конгломерат, "серединне стадо", "посередність", які в свою чергу будуть нівелювати людей уже на рівні особистості. Будь-яке відхилення від системи, нав'язаної суспільству буде зустрічатися вороже. "Всі повинні бути рівними" -- задля цього можна пожертвувати людським майбутнім, або як казав Ніцше -- "всезагальне щастя тучних лугів і пасовищ".

Глобалізація як соціальний феномен[ред. • ред. код]

Дослідники виділяють три ракурси глобалізації як соціального явища: соціально-політичний, соціально-економічний, соціокультурний. Термін «глобалізація» має багато змістовних значень, теорій та підходів. На думку Яна Нєдєрвіна, в соціальних науках існує стільки концепцій глобалізації, скільки дисциплін: «Якщо ми розглядаємо глобалізацію як багатовимірний процес, то всі ці підходи до теми достатньо релевантні. Глобалізацію можна розуміти, як безконечний синтез багатьох дисциплінарних підходів»[Джерело?]. Наприклад, дослідниця В. Воронкова під сутністю глобалізації розуміє «перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему, організовану за універсальними принципами»[Джерело?]. На думку західного соціолога В. Бека, «глобалізація — це ідеологія панування світового ринку, ідеологія неолібералізму»[Джерело?]. Далі в дослідженні наводяться приклади визначення процесів глобалізації західних авторів. Але існуюча полісемантичність поглядів вказує, на думку М. Чешкова, на кризу глобалізації як науки, що не встановила ні предмет, ні суб'єкт власного дослідження, у зв'язку з цим залишається відкритим питання про сутність глобалізації.

Сутність та етапи глобалізації[ред. • ред. код]

Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах: