Екзамен з демократії

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Марта 2014 в 14:19, контрольная работа

Краткое описание

Перше питання теми розкриває зміст однієї з важливіших і актуальніших цінностей сучасного суспільства - демократії, на основі якої будується не тільки концепція управління суспільством XXI століття, а і народного контролю за діями будь-якої влади.

Вложенные файлы: 1 файл

екзамэн.docx

— 897.08 Кб (Скачать файл)

15.

Принцип незалежності і недоторканності суддів є одним з конституційних принципів кримінального процесу України та Азербайджану, які проголосили себе демократичними й правовими державами. Актуальність проблеми незалежності суддів завжди була в центрі уваги не тільки вчених-юристів, а й юристів-практиків, діяльність яких пов'язана в тій чи іншій мірі із здійсненням кримінального судочинства.

Питання незалежності суддів особливо стало актуальним після проголошення незалежності України та Азербайджану. Стає зрозуміло, що формування громадянського суспільства та побудова правової держави неможливі без реального забезпечення незалежності й недоторканності суддів та судової влади. Тому ці молоді незалежні держави почали перебудову судової системи, створення нової законодавчої бази, вдосконалення форм судочинства з урахуванням світового досвіду. В зв'язку з цим виникає необхідність вивчення, аналізу та осмислення на теоретичному, правотворчому та правозастосувальному рівнях не тільки норм міжнародних правових актів щодо незалежності суддів, а й законодавства окремих держав щодо незалежності суддів, які можуть бути корисними у реформуванні судово-правової системи України.

Ставши членами Ради Європи, Україна (1995 р.) та Азербайджан (2001 р.) взяли на себе певні зобов'язання, зокрема, одним з яких є забезпечення принципу незалежності суддів. Без незалежних суддів немає демократичного суспільства, тому зайво говорити про побудову правової держави. Отже, суддя у демократичному суспільстві повинен мати необхідну правомочність для вирішення питань, бути спроможним робити це вільно, без втручання з боку законодавчої і виконавчої влад, без будь-якого примусу або незаконних впливів.

Питання реалізації принципу незалежності і недоторканності суддів не пов'язано з однією державою, воно має міжнародно-правове значення.

Так, принцип незалежності і недоторканності суддів передбачений такими міжнародно-правовими актами, як Загальна декларація прав людини від 1948 р. (ст.10), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 р. (ст. 6), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 р. (ст. 4). Зокрема, в них говориться про право на справедливий судовий розгляд і підкреслюються такі атрибути суддів, як незалежність, компетентність та безсторонність.

Окрім зазначених міжнародних правових актів, незалежність суддів ідображена в Основних принципах незалежності судових органів від 1985 р. В цьому міжнародно-правовому акті встановлено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або інших законах країни. Відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 13 грудня 1985 року № 40/146, резолюції 15-го пленарного засідання Економічної та Соціальної Ради ООН "Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів" від 24 травня 1989 року № 1989/60 запропоновано державам та урядам дотримуватися Основних принципів незалежності суддів та впроваджувати їх у національне законодавство і практику застосування.

Положення міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів повинні бути певним орієнтиром для удосконалення існуючої та створення нової законодавчої бази у забезпеченні та гарантуванні незалежності суддів.

Першим кроком щодо забезпечення незалежності суддів з моменту проголошення незалежності України було прийняття Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 року. Цей документ передбачав, що основною метою реформи та формування незалежної судової влади є перебудова судової системи, формування необхідної законодавчої бази, вдосконалення судочинства. Концепція також передбачала запровадження демократичних ідей правосуддя, прийняття необхідних законів про судоустрій та статус суддів, які максимально забезпечили б незалежність судової влади, відтак ефективний захист прав людини. Прийняття Конституції України від 28 червня 1996 року стало значною подією не тільки в історії судової реформи, а й у формуванні демократичного суспільства та правової держави в незалежній Україні. Вперше в Конституції України чітко було встановлено незалежність та недоторканність суддів, існування незалежної судової влади поряд з законодавчою та виконавчою. Заборонено вплив на суддів у будь-який незаконний спосіб, втручання в їх діяльність. Конституцією також було встановлено нову систему судоустрою, визначено основні засади здійснення судочинства, закріплено гарантії права на судовий захист. Отже, конституційні норми про незалежність та недоторканність суддів стали гарантією для реалізації відповідних норм законів України "Про статус суддів" та "Про судоустрій України".

Однак, непослідовне реформування судової-правової системи України лише частково усунуло існуючі проблеми щодо здійснення правосуддя. Разом з тим, у ході судової реформи невирішена низка проблем. До них можна віднести, зокрема: залежність суддів від голів судів та органів виконавчої влади, недостатнє фінансування судової влади, відсутність демократичного та прозорого порядку формування судової влади, неналежний рівень кваліфікації та безвідповідальність багатьох суддів. Таким чином, Концепцію вдосконалення судоустрою та судочинства для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затверджену Указом Президента України від 10 травня 2006 року, можна вважати намаганням влади добитися впорядкованості та ефективності в подальшому проведенні реформи судово-правової системи.

16.

Законодавча влада 
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. 
 
Народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. 
 
Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років.

Щодо Верховної Ради України, то в Конституції України не встановлено вичерпного переліку питань, з яких парламент України може приймати закони, але здійснення ним своїх повноважень має відбуватися лише в межах, визначених Конституцією України (ч. 1 ст. 85 Конституції України встановлює повноваження Верховної Ради України, а в ч. 2 цієї статті зазначено, що Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання). Тобто повноваження Верховної Ради України обмежені Конституцією України.

У сучасних умовах для країн, які беруть активну участь у державних інтеграційних процесах, зокрема в євроінтеграційних, характерною є передача частини законодавчих прав (переважно у сфері регулювання соціально-економічних відносин та деяких політичних питань) від парламентів країн, що входять до ЄС, до відповідних органів цього об'єднання.

Представницька функція парламенту. Ідея представницького правління полягає в тому, що воля парламенту і є волею нації (народу). Але світовий досвід свідчить, що парламент тоді виступає дійсно представником нації (народу), коли в його складі є великі політичні об'єднання депутатів, що виражають інтереси значних прошарків суспільства.

Установча функція парламенту передбачає формування ним державних органів та установ, призначення чи обрання посадових осіб або участь парламенту у цих процедурах.

Функція парламентського контролю. Його об'єктом найчастіше виступає виконавча влада, іноді - глава держави, судова влада, місцеве самоврядування, збройні сили тощо. Контроль над виконавчою владою найчастіше має політичний характер, тобто він спрямований на політичну діяльність уряду (за парламентських та змішаних форм правління), хоча здійснюється в юридичних формах; тоді як стосовно всіх інших суб'єктів парламентський контроль має суто юридичний характер: якщо не вдається встановити порушення правових норм, то для підконтрольного суб'єкта не може виникнути негативних правових наслідків'. Парламенти здійснюють контрольні повноваження безпосередньо на пленарних засіданнях або через спеціально створені та підпорядковані органи (рахункові палати, уповноважених з прав людини тощо).

Парламентська відповідальність уряду (слід мати на увазі, що відповідальність - це не форма контролю, а його наслідок) реалізується переважно у двох формах:

o вотум недовіри - це результат  парламентської ініціативи, що знаходить  свій вияв у резолюції недовіри (осуду, несхвалення) уряду. Вотум недовіри  може бути:

- конструктивним, за якого  парламент або палата не просто  повинні прийняти резолюцію осуду, а й визначити голову нового  уряду;

- деструктивним, за якого  парламент або палата достроково  припиняють повноваження уряду, не вчиняючи одночасно юридично  значущих дій щодо формування  його нового складу. Саме такий  вотум недовіри передбачений  у ст. 87 Основного Закону;

o відмова в довірі має  місце тоді, коли уряд сам поставив  питання про довіру у зв'язку  із певним актом, прийняття якого  він вимагає від парламенту3. Зазначений  інститут невідомий вітчизняній  системі організації державної  влади.

Фінансово-бюджетна функція передбачає, перш за все, повноваження парламентів затверджувати державний бюджет та встановлювати податки. Відповідні повноваження реалізуються, як правило, через прийняття закону за спеціальною процедурою. Хоча іноді фінансово-бюджетна функція окремо не виділяється, а розглядається як складова законодавчої функції.

Зовнішньополітична функція (функція міжнародних зв'язків) полягає у ратифікації та денонсації міжнародних договорів, закріпленні за парламентами права оголошувати війну та укладати мирні угоди.

Ратифікація - це остаточна згода держави на укладення договору. Денонсація - це волевиявлення держави в установленій формі, спрямоване на розірвання договору.

Парламент, як правило, наділяється виключною компетенцією у питаннях війни та миру. Цю функцію парламенту деякі вчені виділяють як окрему його функцію у сфері оборони та зовнішньої безпеки4.

Призначення референдумів - порівняно нечасте у світовій практиці законодавче повноваження парламентів або їх палат.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить призначення всеукраїнського референдуму з питань, передбачених ст. 73 Конституції (про зміну території України).

Судові повноваження парламентів знаходять свій вияв у:

1) діяльності слідчих  комісій;

2) праві порушувати перед  судовими органами питання про  обвинувачення вищих посадових  осіб у вчиненні злочину. В  деяких країнах до повноважень  парламенту належить застосування  процедури імпічменту, тобто парламентського  переслідування державних посадових  осіб за вчинені ними під  час перебування на службі  злочини, наслідком якого може  бути лише усунення з посади  названих осіб, після чого до  них може застосовуватися звичайне  судове переслідування. Процедура  імпічменту застосовується тільки  щодо тих осіб, які користуються  з огляду на свою посаду  певним імунітетом від звичайного  судового переслідування - президенти, міністри, судді тощо. Відповідно  до п. 10 ч. 1 ст. 85, ч. 1 ст. 111 Конституції  України Президент України може  бути усунений з поста Верховною  Радою України в порядку імпічменту  у разі вчинення ним державної  зради або іншого злочину;

3) у багатьох державах (у тому числі і в Україні) парламенти уповноважені оголошувати  амністію (не плутати з помилуванням, що входить, як правило, до повноважень  президента). Відповідно до ч. З  ст. 92 Конституції України амністія  оголошується законом України.

 

 

17.

Законода́вча вла́да, легіслату́ра (лат. latio legis — внесення законопроекту) — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійсненнядержавної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень.

Англійський науковець Джон Локк відвів законодавчій владі верховну, але не абсолютну владу, і вважав, що на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

  • 1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.

  • 2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.

  • 3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.

  • 4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.

Місце та роль законодавчої влади в державному механізмі[ред. • ред. код]


Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтеск´є обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш об´ємною за своїм значенням і змістом. Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів.

У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.

Информация о работе Екзамен з демократії