Законодавча влада посідає особливе
місце в системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування
виконавчої та судової влади і в такий
спосіб відіграє свою орієнтовну роль
стосовно цих гілок державної влади. У
відносинах з іншими гілками державної
влади, а також для визначення ролі законодавчої
влади в суспільстві важливе значення
має реальна, тобто фактична сила законодавчої
влади. Зазвичай вважають, що в сучасних
умовах у демократичних державах законодавча влада — це сильна влада.
Вона іноді приймає закони (поправки до
них) усупереч волі уряду (наприклад, один
із останніх законів про соціальні стандарти)
або глави держави. Вона здійснює дієвий
контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою
формою контролю є робота слідчих комісій,
звіти уряду та інших посадових осіб тощо.
Зміст та завдання законодавчої влади[ред. • ред. код]
Здійснювана парламентами законодавча
влада є представницькою. Саме на основі
виборів народ передає владу своїм представникам
і вповноважує представницькі органи
здійснювати державну владу. У цьому змісті
можна говорити про первинність представницьких
органів у механізмі державної влади.
Проте, є сутнісні і політико-юридичні
обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження
випливають із її делегованості, визначаються
принциповою залежністю від волі виборців.
Політико-юридичні обмеження пов'язані
з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися
набором фраз на папері, повинний відповідати
політичним і юридичним реаліям, а також
фундаментальному праву — конституції.
Поточне завдання законодавчої діяльності
парламенту полягає у підготовці та прийнятті
законів, безпосередньо передбачених
Конституцією, і тих законів, які забезпечують
потреби розвитку суспільства і держави
в усіх сферах їх життєдіяльності. При
цьому слід наголосити, що законодавство
є безпосереднім інструментом формування
стратегії й тактики такого розвитку.
Назва «законодавча» не означає, що представницькі
органи займаються лише законодавчою
діяльністю. Остання є для них головною,
але не єдиною. Важливими для парламентів
є також представницька, установча та
контрольна функції. Відповідно до теорії
поділу влади, законодавча влада є самостійною
відносно виконавчої і судової гілок влади.
Специфіка її полягає у тому, що прийняті
парламентом закони мають вищу, порівняно
з актами інших гілок державної влади,
юридичну силу. Водночас кожна гілка влади
має властиву їй систему стримувань і противаг для
запобігання можливим зловживанням з
боку іншої гілки влади.
Органи законодавчої влади, як правило
(але не завжди), є виборними і мають різні
назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні
як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах
(Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).
Поняття та функції парламенту[ред. • ред. код]
Органом законодавчої влади є парламент держави або — рідше — окремої адміністративно-територіальної
одиниці[1]), проте ним може бути і народ (у разі прийняття законів нареферендумі),
і монарх.
Парламент — єдиний представницький орган народу
і єдиний законодавчий орган, який цілком
або частково створює інші вищі органи
держави, визначає основи внутрішньої
і зовнішньої політики держави і бере
участь у її здійсненні, контролює діяльність
інших вищих органів і посадових осіб.
Функції парламенту:
представницька— реалізується через обов'язок
представляти інтереси народу, його різні
шари за допомогою депутатського корпусу
(постанови парламенту як представницького
органу мають політичний характер),
законодавча— реалізується через право
видавати закони (основна діяльність,
що має юридичний характер);
фінансова— реалізується через право
приймати рішення з фінансових питань
(щорічно затверджувати бюджет країни);
установча— реалізується через право
брати участь у формуванні вищих виконавчих,
а також судових органів;
контрольна— реалізується через право
здійснювати контроль за діяльністю уряду,
інших вищих органів і посадових осіб;
політична— реалізується через право
визначати основи внутрішньої та зовнішньої
політики І через обов'язок брати участь
у її здійсненні.
Починаючи з діяча Великої французької
революції XVIII ст. — абата Е. Сієйса та інших
теоретиків тих часів, була поширена ідея
представницького правління. Вважалося,
що такий орган, як парламент точно знає
чого хоче нація (народ), і виражає її (його)
волю в законах та інших актах, не будучи
в цьому відношенні нікому підконтрольним
(у межах конституції, яку він нерідко
може сам змінити). Це означає, що парламент
став розглядатися як виразник інтересів
і волі народу (нації), тобто всієї сукупності
громадян цієї держави, уповноважений
приймати найбільш авторитетні управлінські
рішення іменем народу. Звідси — таке його
визначення, як національне або народне
представництво.
Принцип народного представництва[ред. • ред. код]
В історичному аспекті утвердження народного (національного) суверенітету було
спрямоване переважно проти засилля королівської
влади. Володіння суверенітетом народом
(нацією) включає суверенітет короля. Справді,
адже може існувати тільки один суверенітет.
У статті 3 французької Декларації прав
людини і громадянина зазначено: «Джерело будь-якого суверенітету
перебуває по суті в нації». У подальшому
цей принцип уточнювався неодноразово
в конституційному матеріалі. Нині, наприклад
уч. 2 ст. 5 Конституції України,
він сформульований у такий спосіб: «Носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади
в Україні є народ».
Як зазначає французький учений-конституціоналіст М. Прело, визначення народного (національного)
суверенітету приводить до прийняття принципу представництва. Суверенітет, що належить колективу,
який не може його здійснити сам, делегується
певним особам або установам. За допомогою
конституції нація, як перше й єдине джерело
влади, передає здійснення цієї влади
різним індивідам або установам, які відтепер
стають справжніми носіями влади, що здійснюються
від імені нації, але жоден із цих індивідів
і жодна з цих установ при цьому не можуть
користуватися або розпоряджатися владою
за власним правом. Правлячі індивіди
або установи мають діяти від імені нації,
яка репрезентує собою колективну і неподільну
єдність [7, 60].
Отже, представництво повинно розумітися
як конституційна влада, яка належить
представникам і яка дає їм змогу «здійснювати волевиявлення від імені
нації». Запровадженням представництва встановлюється
юридична компетенція приймати рішення
державного порядку [7, 61].
З викладеного випливає, що народ (нація)
має численних представників. Єдиний і
неподільний за своєю сутністю суверенітет
передається для здійснення різним органам.
18.
Термін "парламент" походить
від латинського слова "parlare", що означає
"говорити, розмовляти". Парламент
- це вищий загальнонаціональний представницький
орган держави. В усіх сучасних конституціях
він визначений як носій законодавчої
влади. Однак слід зауважити, що іноді
законодавча функція може належати не
тільки парламенту, а й виборчому корпусу,
який здійснює законодавчу функцію через
референдум. Іноді цю функцію можуть реалізовувати
інші державні органи.
Сьогодні парламенти діють
у понад 160 країнах світу.
Окрім законодавчої, значне
місце в діяльності парламенту посідають
такі функції: представницька; установча;
парламентського контролю; бюджетно-фінансова;
міжнародних зв'язків тощо.
Кожна держава світу має свою
назву парламенту - Верховна Рада в Україні
(існує позиція, відповідно до якої в умовах
конституційного закріплення принципу
поділу влади вживати термін "верховна"
щодо органу, який представляє одну із
гілок державної влади, некоректно); Федеральні
збори (Росія, Швейцарія); Конгрес (США);
Генеральні кортеси (Іспанія); Кнесет (Ізраїль);
Всекитайські збори народних представників
тощо.
Місце і роль парламенту в державному
механізмі значною мірою зумовлені формою
правління в державі. На підставі цього
критерію виділяють чотири моделі (види)
парламентів:
1) парламенти країн з
парламентською формою правління
(так звана вестмінстерська модель:
Велика Британія, Австрія, Італія, Німеччина,
Болгарія, Угорщина тощо). За цієї
форми правління парламент відіграє
вирішальну роль у формуванні
уряду. Уряд відповідає перед
парламентом. Але і діяльність
парламенту може бути достроково
припинено через розпуск;
2) парламенти країн з
президентською формою правління
(США, Бразилія, Венесуела, Мексика тощо).
Для таких країн характерний
жорсткий поділ влади. Відсутні:
вотум недовіри уряду, відповідальність
уряду перед парламентом, інститут
розпуску парламенту. За цієї
форми правління законодавча
влада часто послаблена та
підпорядкована президенту;
3) парламенти країн зі
змішаною формою правління (Франція,
Україна, Росія тощо). За цієї форми
правління поєднуються елементи
президентської і парламентської
систем. Існує інститут парламентської
відповідальності уряду, а президенту
належить право розпуску та
інші права щодо парламенту;
4) парламенти держав, де
представницькі установи побудовані
за так званим радянським зразком
(КНР, КНДР, В'єтнам, Куба). Роль вищого
законодавчого органу зводиться
до схвалення прийнятих за
його стінами політичних рішень.
У деяких державах роль парламентів
применшується через відведення їм консультативної
ролі (як правило, в мусульманських країнах,
в яких існує абсолютна монархія: Бахрейн,
Бруней, ОАЕ тощо)1.
Парламент як юридична категорія
тісно пов'язаний з терміном парламентаризм.
Під ним розуміють систему організації
державної влади, для якої характерним
є визнання провідної або істотної ролі
парламенту. Парламентаризм не можна пов'язувати
з якоюсь конкретною формою державного
правління (наприклад, із парламентською
республікою). Явище парламентаризму притаманне
кожній демократичній країні, незалежно
від існуючої в ній форми правління2.
За часом виникнення та функціонування
сучасні парламенти умовно поділяють
на:
1) давні (середньовічні) парламенти
(парламенти Ісландії, Великої Британії);
2) парламенти часів нової
історії - це парламенти, виникнення
яких пов'язане з буржуазними
революціями та прийняттям перших
конституцій (наприклад, парламенти
США, Франції);
3) парламенти, що виникли
після Другої світової війни (у
зв'язку з проголошенням незалежності
окремими країнами Азії та
Африки, звільненням від фашистської
диктатури (Німеччина, Італія, Австрія);
4) новітні парламенти
держав колишніх республік СРСР
та Східної Європи. Здебільшого
тут представницькі органи перетворилися
на парламенти цих країн. До
цієї групи парламентів можна
віднести і Верховну Раду України.
Залежно від структури розрізняють:
- однопалатні (монокамерні)
парламенти (саме до таких парламентів
належить Верховна Рада України);
- двопалатні (бікамерні) парламенти,
які, у свою чергу, поділяються
на парламенти із слабкою верхньою
палатою та парламенти з сильною
верхньою палатою.
В історії відомі випадки формування
шестипалатного парламенту (за Конституцією
1963 р. Югославії), трипалатного за Конституцією
ПАР 1984 р.
Для буржуазних парламентів
у період їх виникнення була характерною
двопалатна структура, за якої нижня палата
формувалася шляхом прямих виборів, а
верхня - призначалася главою держави
або формувалася за спадковим принципом,
або іншим шляхом. Після Другої світової
війни від цієї системи відмовилася низка
європейських країн (Данія, Швеція тощо)
через те, що верхня палата стримувала
демократичні тенденції, які проявлялися
в нижній палаті. Однак помічається і зворотна
тенденція. Так, у деяких країнах Східної
Європи в результаті перебудови там державних
інститутів було відновлено двопалатну
систему. Але все ж таки наявність такої
структури більше обґрунтована для федерацій,
де верхня палата представляє інтереси
суб'єктів федерації2.
Єдині або нижні палати парламентів
формуються, як правило, шляхом загальних
та прямих виборів. Строк їх повноважень
у середньому становить 4-5 років. Верхні
палати формуються шляхом прямих або непрямих
виборів, призначення главами держав або
поєднання цих варіантів. Строк їх повноважень
зазвичай більший, ніж нижніх палат. Основною
складовою частиною парламенту вважається
нижня палата. З нею іноді ототожнюють
весь парламент.
Кількісний склад парламентів
та їх палат зумовлений такими факторами:
кількість населення країни, її конституційний
лад, традиції та ін. Найбільшим парламентом
є Всекитайські збори народних представників
- 3000 депутатів. Одним із найменших є парламент
Ліхтенштейну, який налічує 15 депутатів.
Нижні палати парламентів, як правило,
численніші за верхні.
Складовими структури парламенту,
окрім палат, є:
- керівництво парламенту
(його палат): спікер, може бути
президія та інші керівні органи;
- комітети (комісії);
- парламентська більшість
та парламентська опозиція;
- депутатські партійні
фракції (групи). Зупинимося на характеристиці
функцій парламенту.
Як уже було зазначено, пріоритетною
і основною функцією парламенту є законодавча
функція.