Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

7. Зумій миттю завоювати симпатію співрозмовника.   Твоя зброя – доброзичливість,   комплімент, елегантні лестощі.

Йдеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Особливо велике значення надається першому компліменту при знайомстві з респондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу “Репортерська праця” відводиться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, моделюванню стандартних чи нестандартних ситуацій.

8. Не метушись. “Поспішай повільно” (лат.).

Афористичність всіх заповідей передбачає засвоєння теорії у вигляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лишаються в пам'яті слухача. Походження латинської приказки “Поспішай повільно”  пов’язане з історією Пунічних війн, з римським полководцем Кунктатором (“повільним” – лат.) і його перемогою над Ганнібалом. “Кунктатор переміг Ганнібала своєю повільною поспішністю” – такий висновок цієї заповіді. Тому студенти мають перемогти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці?!

9. “Він бреше, як свідок” (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі, без винятку, факти.

На конкретних прикладах з’ясовується, чому звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об’єктивного аналізу події, що трапилася.

10. Остання твоя  дія: по-новому, в присутності респондента ще раз перевірити всі факти.

Не варто соромитися запропонувати самому герою записати в твій блокнот необхідні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.

11. Репортаж  як пісня. Останню не можна перервати. Репортаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не потьмяніли спогади, або ніколи.

Цьому теоретичному положенню передує ґрунтовний ілюстративний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів (“Чи писали ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш вирішується на хвилі емоційного піднесення. Так само – і репортаж”).

12. Читач запам'ятовує  першу і останню фрази.

13. А тепер  – молись, щоб твій матеріал  побачив світ, і чекай нового завдання. Ти –репортер.

Надруковані вперше у 1991 році “тринадцять заповідей репортера” згодом конкретизувалися, були більш ґрунтовно розробленими у ряді авторських наукових публікацій [19, 5–8]. Проте незмінним залишився трохи піднесено-емоційний стиль заповідей, що, як було перевірено на практиці, адекватно сприймався студентською аудиторією.

2.4. Різновиди інтерв’ю. Звіт 

Інтерв’ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв’ю як метод збирання інформації (про це детально йшлося вище) та інтерв’ю як власне жанр.

Існує безліч визначень інтерв’ю, кожне з яких лише почасти відображає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жанру.

Так, французькі фахівці вважають, що інтерв’ю – це “журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої особи чи анонімної особи, щоб виявити інформацію, пояснення, позицію, які мають сенс тільки в тому випадку, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім зібрану інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей” [87, 12].

Більш стило визначає жанр інтерв’ю німецький дослідник                  З. Вайшенберг: “За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб” [12, 64].

Академічно і більш розлого характеризує інтерв’ю О. Чекмишев: “Інтерв’ю – це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми. Обсяг та хронометраж інтерв’ю, як правило, визначаються форматом періодичного друкованого видання” [97, 112].  

Важливо, що на додаток до цього визначення, автор дефініції уточнює оригінальний термін “ключова особа”, вважаючи, що це той індивід, який найбільш компетентний у події чи факті, що трапився [97, 112].

Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності [62, 46].

Таким чином, завдання інтерв’юера – отримати  і повідомити читачу нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проаналізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офіційних представників, джерел; порадити, які можливості є у індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети.

Російські дослідники, уникаючи дефініцій, досить розлого описують теоретичні питання, пов’язані з процесом пізнавання дійсності через інтерв’ю. Так, на думку В. Ученової, “структура пізнавального процесу … може практично без змін перевтілитися у структуру жанру” [92, 77]. Висловлення досить спірне, коли виходити з досвіду філософської полеміки, то вищевказане  твердження – класичний софізм. Так само незрозумілим є той факт, що в посібниках російських фахівців інтерв’ю приділяється півтори–дві сторінки тексту (М. Кім, В. Ученова), домінують визначення на зразок: “Інтерв’ю – поширений інформаційний жанр газети” [13,  8].

Тим часом, інтерв’ю потребує чіткої класифікації і виокремлення саме як інформаційний жанр, завдяки якому журналіст дістає оптимальну можливість адекватно інформувати читача про перебіг подій, отримавши максимум інформації у компетентного фахівця-респондента.

Інтерв’ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стандартного, класичного зразка,  коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Останнім часом запитання до VIP-персони, як правило, просто не доходять, відповіді готують спеціальні піар-відділи, що замінили прес-секретарів.

Проте традиційними, насамперед для щоденних газет, лишаються оперативні інтерв’ю з чиновниками середньої командної ланки управлінців, працівниками житлово-комунальних служб, представниками правоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв’ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес.

Класичне інтерв’ю для формату А-3 у міській чи районній газеті (останні трапляються все рідше через брак фінансування) займає приблизно половину сторінки, містить від п’яти до шести тисяч знаків, практично завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об’єкта, про який йде мова. У питаннях журналіста переважає конкретика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що? де? коли? із додатковим четвертим запитанням яким чином? Через вже звичний брак мовної  і загальної культури як журналіста, так і респондента інтерв’ю виходить сухувато-стриманим. Журналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як правило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє.

Більш “артистичними”, художньо довершеними є випадки газетної практики, коли в інтерв’ю активно вводяться репортажний елемент і сторонній, часом досить суб’єктивний коментар. Типовий приклад такого підходу – перша і друга сторінки “Газеты по-киевски” за січень 2006 року [2, 8]. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети, буквально користуючись методом “журналіст змінює професію”, вперше у житті пірнув в ополонку.

Коментар його вчинку дали фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Репортаж мав характер інтерв’ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично представлена у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативно та емоційно насиченим. Таким чином, інтерв’ю отримує додатковий стимул для жанротворення та стилістичних новацій.

Розділяють три способи впливу інтерв’ю на читача:

1. Повідомляються такі знання про невідомі елементи дійсності, завдяки яким людина змінює своє ставлення до неї.
2. Повідомляється нова інформація про  вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.
3. Нова інформація не повідомляється, а змінюється лише спосіб донесення її до читача.

Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інформування, то в останньому він твориться або через пряму агітацію, або через більш витончені засоби переконання. У класичному інтерв’ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засоби в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція.

 Практика повсякденної журналістської  роботи показує, що не завжди  вміння журналіста  і бажання  дізнатися у респондента про  реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про інтерв’ю з представниками політичних сил, чиновниками господарських підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетентність власне журналіста-інтерв’юера, з іншого – небажання надавати правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння переростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах.

Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які намагається один журналіст чи ціла редакція об'єднати під “одним дахом” на газетній сторінці  (частіше розвороті), раніше мали назву “круглих столів” або бесіди за “круглим столом” [62, 64].

Зі стрімким розвитком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюється на різновиди ток-шоу.

Тим часом, колективне обговорення проблеми, коли в редакції газети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гострої дискусії намагалися з’ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв’ю.

Одним із різновидів такого колективного інтерв’ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес-конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег. Традиція прес-конференцій в Україні в їх реальному, неформальному розумінні і підході почалася з так званої “перестройки” і дістала новий імпульс зі здобуттям державної незалежності. Суспільна свідомість вимагала негайної відповіді на актуальні питання, що виникали у процесі державотворення. Оптимальною формою спілкування з журналістами для державних і політичних діячів початку 90-х років в Україні були саме прес-конференції – один із характерних видів колективного інтерв’ю. Поступово, з плином часу і бюрократизацією управлінського апарату, прес-конференції почали втрачати свою актуальність і гостроту. Виняток – прес-конференції політичних лідерів, насамперед у часи президентсько-парламентських перегонів. Проте особливої суспільно-політичної користі чи інформації вони не несуть, перетворюючись на карикатурний вертеп.

Класична прес-конференція для українського журналіста – це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ. Пріоритет надається аудіовізуальним ЗМІ, які першими мають право на ексклюзивне бліцінтерв'ю після конференції.

Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістського менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів перед початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конференції мають часто спонтанний, суперечливий характер. Буває так, що вже після прес-конференції відповідальні за її організацію мусять мікшувати або тлумачити по-новому полемічні місця у виступах, відкликати назад заяви тощо.

Результати прес-конференції часто стають приводом для судових позовів. Так трапилося влітку–восени 2005 року в Україні, коли колишні соратники Президента В. Ющенка дали ряд прес-конференцій, на яких прозвучали серйозні звинувачення щодо його оточення.

Загалом мета прес-конференцій, як і оптимального її варіанта “круглого столу”, де присутні журналісти, – не тільки максимально прояснити для читача, глядача, слухача ситуацію, а й, виходячи з практики реального “мозкового штурму”, намагатися знайти прийняте вирішення проблеми. 

Надалі місце реальних прес-конференцій все більше займатимуть віртуальні інтернет-зустрічі. Це переконливо доводить у своїй праці “Онлайнова журналістика” Джим Гол. Зокрема, він зауважує, що “широка пропускна смуга Інтернету дає журналістиці простір (хоча і не обов’язково увагу і читацьку аудиторію), щоб змінити цю ситуацію, водночас вона … дозволяє мати таку кількість читачів, якої друковані “жовті” видання … не мали ніколи. Цей процес – щось на кшталт ланцюгового транспортера, в якому поважним медійним організаціям передують дедалі хиткіші джерела, що ефективно замикають новинний цикл” [28, 169].

Згідно з концепцією американського дослідника, інтернет розширює межі спілкування в режимі онлайн і, водночас, допускає можливість появи великої кількості неперевіреної інформації, фактів.

Все це також характерне  і для  друкованої журналістики, проте відбувається в менших масштабах, головним чином через брак технічних можливостей і загрози судового переслідування за поширення недостовірної інформації, чого немає в інтернеті.