Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного інтерв’ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інформації, формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв’ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно складним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, навіть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то йому, респонденту, досить важко протягом тридцяти–сорока п’яти хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв’ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналісту залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє поблажливо-нейтральне ставлення до відповіді.

Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втягти його у полеміку, суперечку. Французькі фахівці відверто рекомендують “витягти найбільше інформації з “визнаного спеціаліста”  або “відомої особи”, при цьому витягти навіть більше, ніж він сам запланував повідомити”. Далі – слушне зауваження: “Треба вивести його зі шаблону стандартної промови за межі заготовлених фраз” [87, 12].  

Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать дієвість інтерв’ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні.

Одним із видів інтерв’ю-монологу є офіційне (протокольне) інтерв’ю, дуже поширене в усіх тоталітарних країнах, де інтерв’ю-монологи являть собою підготовлені заздалегідь думки лідера країни чи партії з приводу певної події. За часів радянської влади такі протокольні інтерв’ю-монологи лідерів КПРС становили насправді розгорнуту думку, певну ідею, висловлену в публіцистичній формі й присвячену озвученню ставлення керівництва країни до певних подій у Радянському Союзі і за його межами. Форма і зміст таких інтерв’ю протокольного характеру стали об’єктами швидше для історичного, ніж журналістикознавчого аналізу. Зараз, в умовах демократичного суспільства, лідери часто за примусом, а не за бажанням, змушені експромтом давати розширені відповіді на окремі питання журналістів. Потрібні відповіді також можна з певною мірою умовності назвати інтерв’ю-монологом.

Інтерв’ю-монолог належить до категорії особливого виду складності. Про це свідчать й іноземні експерти. Адже “інтерв’ю з важкими партнерами вимагають від журналіста значної незалежності у поведінці” [12, 65]. Часто в інтерв’ю-монолозі респонденти, які звикли керувати в житті, пробують домінувати над особистістю самого журналіста. Буває, що конфлікт інтересів запрограмовано. Як приклад, інтерв’юер і респондент сповідують різні політичні погляди. Тоді слід “навчитися давати відсіч людям, які намагаються домінувати” [12, 65].

Як це зробити практично, німецький фахівець не радить, але цілком очевидно, що кожного разу ймовірний конфлікт сторін вирішується індивідуально, залежно від професійної майстерності, такту інтерв’юера. Більше того, автор наукового дослідження впродовж більш ніж тридцятирічного досвіду роботи у практичній журналістиці не стикався з подібною конфліктною проблемою. У випадках, коли інтерв’юер починає висловлювати згоду чи незгоду з респондентом, останній просто  припиняє інформування, а інтерв’юер (особливо в нових економічних умовах) вважається таким, що не впорався з редакційним завданням.

Обережніше ставиться до самого конфлікту в жанрі інтерв’ю            О. Чекмишев. Він визначає цей різновид як “інтерв’ю-конфронтація”, вважаючи, що воно “ставить головним своїм завданням представити контроверсійні факти  та запитання, що суперечать фактам та оцінкам, які висловлює співрозмовник” [97, 112].

Зауважимо, що подібна “контроверсійна” операція найбільш підходить до прямого ефіру на телебаченні, де випадки, коли респондент на знак протесту проти важких чи провокаційних, на його думку, запитань іде геть зі студії – практично не трапляються.

У західноєвропейській інтерпретації аналогом інтерв’ю-монологу може бути інтерв’ю-сповідь. Це коли “журналіст повністю зникає зі сцени. Об’єкт інтерв’ю ніби “напряму” розповідає про себе читачеві. Це дуже емоційний жанр, у якому читач може почуватися майже співучасником подій” [87, 23].

Інтерв’ю-монолог, як і будь-яке інше, має одну ваду, яку охоче використовують газетярі певних видань. Взята без урахування контексту відповіді фраза з інтерв’ю-монологу (саме переважно з нього, бо це додає достовірності факту) і цитата можуть виступити проти самого респондента. Як і в Німеччині, де “загальнонаціональні газети більш схильні до такого маніпулювання” [12, 46], в Україні відбувається практично теж саме на рівні столичних видань.

Принагідно зауважимо, що так званих “національних видань” в Україні, на відміну від Німеччини, Франції, Італії, немає. Річ у тому, що спроба створити загальнонаціональні видання, навіть за підтримки президентської адміністрації при Л. Кучмі, закінчилася фіаско в зв’язку з практичним унеможливленням доставити газету до регіонів вчасно. Йдеться про “Факты и комментарии”. Крім того, російськомовне видання не було прийняте на заході України  і без відповідної адміністративної підтримки швидко стало відходити у тінь, поступаючись місцем більш яскравим  у виконанні та зрозумілішим для пересічного читача місцевим друкованим виданням.

Тому, коли йдеться про маніпулювання окремими фразами, взятими з інтерв’ю-монологів, у центральних українських газетах (маються на увазі, насамперед, газети, що виходять у Києві, почасти – у Львові та Донецьку), регіональних газетах, розрахованих  здебільшого на читачів міста, широко користуються цим методом. Подібні акції здійснюються під різними рубриками, почасти з іронічним підтекстом, і супроводжуються обов’язково відповідними світлинами чи навіть карикатурами. Про журналістську етику в даному випадку не йдеться зовсім – все підпорядковано інтересам власника газети чи інвестора.

Техніка першого і останнього запитання в інтерв’ю-монолозі вельми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однозначну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв’ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином?

Існує доволі оригінальна форма різновиду інтерв’ю-монологу, яка не має відповідної дефініції у спеціальній літературі. Деякі дослідники схильні називати його “розповіддю-цитатою” [87, 69].

Автор наукової роботи всього кілька разів стикався з подібною формою роботи і кожен раз спостерігав, що вона була обрана журналістом емпірично, інтуїтивно, як найбільш оптимальна. 

У 90-х роках одна зі студенток Інституту журналістики захищала виробничу практику на основі інтерв’ю, побудованому за фронтовими листами, випадково знайденими на горищі старої сільської хати. Листи з фронту були адресовані мешканцям села: батькам, дружинам, дітям. Зрозуміло, що з фронту  не повернулася більшість з тих, хто ці листи писав. А от адресати (або їх родичі, нащадки) – вціліли. Вони й відповіли на запитання фронтовиків: “Як там справи? Як господарство? Як мама, тато … діти?” – через багато десятків років. 

Отже, крім морального ефекту, подібне інтерв’ю має надзвичайно цікавий характер у плані авторського вирішення, новації жанру.

Приклад іншого оригінального підходу, який інколи використовують різні щотижневики, переважно культурологічного характеру. Полягає цей прийом у методі, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літературному, історичному герою, науковцю і підбирає відповіді з їх мемуарів, художніх творів, листів. Прийом досить неоднозначний з точки зору етичної, проте досить ефективний у плані емоційного впливу на читача. 

Практично відійшовши у минуле, але за всіма передумовами має повернутися у новій жанровій якості інтерв’ю-звіт.

“Інтерв’ю-звіт – це виклад бесіди, її найважливіших, найістотніших моментів. Таке інтерв’ю є своєрідним звітом про розмову, яка іноді публікується з посиланням на співбесідника” [62, 50].

Ця авторська дефініція не втратила своєї актуальності й у наш час, проте інтерв’ю-звіт має тенденції до звуження сфери впливу, так само як применшується первісний сенс, мета створення інтерв’ю-звіту. Насправді, інтерв’ю-звіт в ідеалі – переказ чужих слів своїми, що передбачає приблизно однаковий освітній та культурний рівень журналіста і респондента. Більше того, інтерв’ю-звіт не є адекватним тлумаченням розповіді іншої людини, оскільки частина інформації, закладена в процесі передавання інформації, неодмінно втрачається при відповідному “перекладі” у свідомості журналіста. Отже, інтерв’юер має володіти, як мінімум, такими моральними чеснотами, як добросовісність, повага до іншого, чесність, доброзичливість. Неприйняття особи респондента: від манери його оповіді аж до його політичних переконань – неодмінно призводить до неправильної і неправдивої передачі інформації.

Інтерв’ю-звіт у сучасних соціально-економічних умовах дуже обмежений юридичними актами, що у свою чергу досить по-різному трактуються ординарними суддями при розгляді позовних заяв. Навіть підписаний респондентом оригінал інтерв’ю-звіту не убезпечує інтерв’юера від судового переслідування тоді, коли респондент, побачивши матеріал на газетній шпальті, не вирішить під тиском певних обставин раптово подати на журналіста в суд. Знання подібних прецедентів змушує редакції обережно ставитися до публікації інтерв’ю-звітів. Це зменшує потенційні можливості жанру. Проте з плином часу й певним зростанням толерантності у суспільстві інтерв’ю-звіт набуде другого дихання, оскільки прискіпливому і уважному читачу завжди цікаво буде стежити, як професійний високоосвічений журналіст вміло і тактовно трактує вчинки і висловлювання іншої людини, з повагою до чужої думки.

На нашу думку, головне завдання інтерв’ю-зарисовки (портретного інтерв’ю) можна визначити так: “… показати людину, всебічно розкрити її особливості: риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки” [62, 55].

У портретному інтерв’ю передусім важливо зберегти особливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче – в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв’ю, повинен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яскраво виявлені літературні здібності. Можливо, тому інтерв’ю-зарисовка найчастіше з'являється на сторінках “Літературної України” або рідкісних на початку третього тисячоліття в Україні культурологічних видань.

Інтерв’ю-зарисовка – виняткове явище у загальнополітичних масових ЗМІ. Частіше воно трапляється в партійних або бізнесових виданнях і має характер виключно замовлених, проплачених матеріалів.

Проте, як і інтерв’ю-звіт, інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю) має потенційні можливості для жанрового розвитку. За умови, звичайно, стабільності у суспільстві, що передбачає у свою чергу толерантність, навіть поблажливість читача при сприйнятті тексту. Здебільшого інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю), як і будь-яке інтерв’ю, за словами журналістикознавця О. Чекмишева, може являти собою журналістську ініціативу, яка передбачає розпитати ключову особу, аби отримати від неї позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар чи іншу інформацію та передати це аудиторії у максимально адекватній формі [97, 112].

Якість гумористичного інтерв’ю повністю залежить як від професійного вміння журналіста, так і від його літературних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтерв’ю – інтерв’ю саркастичне, скептичне, іронічне. Саме гумористичне інтерв’ю було поширено в таких масових періодичних виданнях Радянського Союзу, як “Крокодил”, “Перець” [62, 65–66]. Зараз, багато разів перекуплені, ці видання остерігаються давати навіть іронічні інтерв’ю, аби уникнути судових позовів. За умови загострення внутрішньої політичної боротьби в Україні будь-який дотеп, невинний жарт сприймаються як наклеп, образа.

Отже, час гумористичного інтерв’ю, зважаючи на стан суспільної свідомості, ще не настав. Відродження жанру – неминуче, оскільки сам менталітет української нації з часів Івана Котляревського передбачає іронічно-насмішливе ставлення до труднощів.

Цікаво, що західноєвропейська журналістика взагалі не розглядає такий жанр, як гумористичне інтерв’ю. Тільки Французька школа виділяє так зване “інтерв’ю з метою зведення рахунків” [87, 19]. Ці псевдожанр, псевдопідхід і псевдостиль звичайно засуджуються, але сама згадка про них дає всі підстави говорити, що і в “демократичному” світі трапляються інтерв’ю з ознаками сатири. 

Згадується також існування інтерв’ю-анекдоту. “Його мета – розповісти щось кумедне, аби розслабити, розважити читача. Дуже часто в таких інтерв’ю людина, яка його дає, працює і на імідж, і на ім'я журналіста” [87, 23].

В Україні останнє твердження характерне для телевізійних розважальних програм, коли популярні ведучі потішають невибагливі глядацькі смаки, беручи бліцінтерв’ю у зірок естради чи шоу-бізнесу. У пресі ситуація, коли респондент у відповідь на запитання інтерв’юера розповідає щось кумедне, є незрозумілою і не працює на імідж ні респондента, ні самого журналіста.

Над технікою створення інтерв’ю працювали фахівці журналістикознавства від моменту виокремлення цієї дисципліни з філології. А самі практичні поради почали передаватися від покоління до покоління журналістів відколи винайдено інтерв’ю як жанр.

Зазвичай, всі журналістикознавчі школи виділяють кілька етапів підготовки та проведення інтерв’ю.

Перший етап – вивчення об’єкта, збирання досьє на конкретну особу, її оточення, спроба на основі документів вивчити мотивацію вчинків потенційного респондента і т. ін.

 Як вважає О. Чекмишев, доцільно  вживати дефініцію “ключова особа”. Дослідник конкретизує, що “ключовою особою для інтерв’ю є та особа, яка або є найбільш компетентною чи проінформованою стосовно даної події, ситуації, проблеми, або спроможна представити громадську думку чи позицію соціальної, національної чи іншої групи” [97, 112].

Вивчення об’єкта (саме об’єкта, бо іноді журналіст до кінця не переконаний, з ким саме йому доведеться зустрітися, яка особа репрезентуватиме точку зору певної організації, події тощо) або вивчення характеру і зв’язків ключової особи (за О. Чекмишевим) починається, як правило, з інтернету. Це найпоширеніший метод отримання до 70 відсотків інформації для інтерв’ю. Менш ефективними є підбір інформації через бібліотеки та пошук інформації в інших ЗМІ.