Примусове відчудження земель з мотивів суспільної необхідності

Виходячи з аналізу положень Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [4] можна зробити висновок, що до предмету доказування Позивачем по справі входять наступні обставини:

• законність та повнота етапу вирішення питання щодо викупу земельної ділянки (тобто судом на підставі поданих доказів має бути досліджено та оцінено обставини, які свідчать про те, що всі заходи добровільного вирішення питання викупу земельної ділянки для суспільних потреб позивачем вживалися у встановленому законом порядку);
• докази того, що будівництво об’єктів, для розміщення яких вилучається земельна ділянка, буде здійснено із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників. Оскільки ст. 15 Закону передбачено, що примусове відчуження земельної ділянки, допускається, як виняток, з мотивів суспільної необхідності  лише  в разі, якщо будівництво зазначених об'єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних,  екологічних та інших чинників;
• позивач має довести, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об'єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення  права власності на таке майно попереднього власника.

У   разі   задоволення   позовних   вимог рішенням  суду визначається викупна ціна та порядок її виплати,  а також  перелік та   порядок  надання  майна  замість  відчуженого.  Одночасно  із задоволенням позовних вимог щодо примусового відчуження  земельної ділянки,  інших об'єктів нерухомого майна,  що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності суд може задовольнити вимоги  щодо знесення житлового будинку,  інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягають примусовому відчуженню. Рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна,  що на ній  розміщені,  разом  із документами, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності  на нерухоме  майно,  надане  замість  відчуженого,  є  підставою  для державної реєстрації права  власності  держави  чи  територіальної громади на зазначені об'єкти.

Попереднє  повне відшкодування вартості земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у грошовій формі  здійснюється шляхом внесення органом виконавчої влади чи органом  місцевого  самоврядування, що прийняв рішення про відчуження  земельної  ділянки, коштів на депозит  нотаріальної контори в порядку,  встановленому законом, за місцем розташування земельної ділянки, інших об'єктів  нерухомого майна, що на ній розміщені, або перерахування коштів на зазначений власником цих об'єктів банківський рахунок.

Таким чином, етап примусового відчуження земельної ділянки з мотивів  суспільної необхідності складається із таких стадій як: звернення до адміністративного позову, розгляд справи, винесення постанови, реєстрація права власності.

Таким чином, підсумовуючи питання, можна зробити наступний висновок. Порядок примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності складається із таких етапів як: етап вирішення питання щодо викупу земельної ділянки для суспільних потреб  та етап безпосередньо примусового відчуження земельної ділянки з мотивів  суспільної необхідності, кожен з яких має певні стадії. Етап вирішення питання щодо викупу земельної ділянки для суспільних потреб складається із таких стадій як: одержання пропозиції про викуп земельної ділянки, що належить фізичній чи юридичній особі, для суспільних потреб; прийняття органом місцевого самоврядування рішення про викуп земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, для суспільних потреб; державна реєстрація рішення про викуп зазначеної земельної ділянки; письмове повідомлення власника (власників) про викуп земельної ділянки для суспільних потреб протягом п’яти днів з дня прийняття такого рішення, але не пізніше як за три місяці до її викупу; письмове повідомлення власником земельної ділянки протягом одного місяця з дня отримання письмового повідомлення відповідного органу місцевого самоврядування про надання згоди на проведення переговорів щодо умов викупу або відмову від такого викупу; проведення переговорів щодо умов викупу земельної ділянки для суспільних потреб. Етап примусового відчуження земельної ділянки з мотивів  суспільної необхідності складається із таких стадій як: звернення до адміністративного позову, розгляд справи, винесення постанови, реєстрація права власності. При вирішення адміністративної справи щодо примусового відчуження земельної ділянки до предмету доказування Позивачем по справі входять такі обставини як: законність та повнота етапу вирішення питання щодо викупу земельної ділянки (тобто судом на підставі поданих доказів має бути досліджено та оцінено обставини, які свідчать про те, що всі заходи добровільного вирішення питання викупу земельної ділянки для суспільних потреб позивачем вживалися у встановленому законом порядку); докази того, що будівництво об’єктів, для розміщення яких вилучається земельна ділянка, буде здійснено із застосуванням оптимального  варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних,  екологічних та інших чинників; крім позивач має довести, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об'єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення  права власності на таке майно попереднього власника. Саме ці обставини, що підлягають доказуванню, є гарантією права власності та захистом від незаконного відчуження.

 

2.2. Захист прав на землю під час примусового викупі земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності

 

Досить важливим питанням при примусовому викупі земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, є захист прав на земельну ділянку її власниками. Доцільно зауважити, що власники земельних ділянок, з метою захисту свого права власності, може реалізувати всі процесуальні інструменти відповідача в адміністративному процесі, а саме збирати та надавати суду доказу, контраргументи, заявляти клопотання про витребування доказів, про проведення експертизи, про допит свідків тощо. Зокрема контраргументи власника земельної ділянки можуть стосуватися тих обставин, встановлення та доведення яких є обов’язковим в рамках розгляду справи про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів  суспільної необхідності, та які були наведені в попередньому питанні дослідження. Крім того власник земельної ділянки має право оскаржити рішення про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в  апеляційному та касаційному порядках.

Також слід відмітити, що пункт «д» частини 3 статті 152 чинного Земельного кодексу України  передбачає можливість захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки шляхом застосування інших, передбачених законом, способів [2].

Як відомо, Конвенція про захист прав людини та основних свобод з Протоколами 1, 4, 6 і 7 була ратифікована Верховною Радою України Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р. з подальшими змінами від 24 березня 1999 року. Відповідно до статті 9 Конституції України щодо чинності міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, ці міжнародні договори є частиною національного законодавства України [1].

Перш ніж заява буде розглянута по суті, вона має бути визнана прийнятною. Це означає, що Європейський суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту - відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення. Інші критерії прийнятності викладені в статті 35 Конвенції.

Відповідно до теми нашого дослідження викликають інтерес правила, викладені у статті 1 Протоколу № 1, яка є єдиною серед багатьох положень Конвенції, що стосується гарантій права власності.

Зазначена стаття Протоколу № 1 проголошує, що «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів...» [ 9].

Ця стаття Конвенції охоплює три чіткі правила. Перше, що має загальний характер і проголошує принцип мирного користування правом власності, викладене в першому реченні першої частини. Друге - стосується умов, за яких хтось може бути позбавлений майна. Третє правило визнає за державою право здійснювати відповідно до загальних інтересів контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію законів, які на її думку, для цього потрібні.

Конвенція аж ніяк не забороняє позбавляти когось майна (тобто націоналізацію, експропріацію чи конфіскацію), але ставить перед діями держави низку умов, невиконання котрих призведе до порушення статті 1 Протоколу № 1. На відміну від ЦК України5, за ЗК земля не є майном, але це не є перешкодою для розв'язання справи на підставі положень Конвенції. Суд самостійно оцінює визначення терміну «майно», причому його оцінка може відрізнятися від визначень, узвичаєних в системі внутрішнього права, а також від визначень, використаних у провадженнях національними судами. Така позиція відома як «автономне» тлумачення Європейським Судом поняття майна.

Стаття 1 Протоколу 1 (надалі С1П1) наводить два конкретні приклади втручання, а також загальний принцип «мирного володіння майном» - це відчуження майна; контроль за використанням майна.

Відчуження майна, згідно з практикою, включає експропріацію або націоналізацію майна державою. При цьому експропріацією є не тільки позбавлення права власності але й обмеження прав. Зазначений підхід до розуміння змісту експропріації традиційний і був також вживаний до радянських часів на території України, що входила до російської імперії.

Перелік суспільних потреб, для яких провадиться викуп земельних ділянок, що був визначений у статті 146 ЗК до листопада 2009 р., був вичерпним і таким, що, на нашу думку, відповідав критеріям пропорційності, справедливої рівноваги між вимогами забезпечення загальних інтересів громади та потребою окремої особи. В контексті викладеного стає зрозумілим зміст частини 3 статті 153 ЗК, коли власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб. Інакше кажучи, законодавець передбачив у зазначеній статті випадок порушення «Справедливої рівноваги» між вимогами пильнувати загальні інтереси спільноти та потребою захистити основні права особи. На нашу думку, у випадку вичерпання особою всіх засобів національного захисту, ця особа має всі підстави сподіватися на вирішення в Європейському суді справи на свою користь [9].

На сьогодні не чітко визначені в законі процедурні питання на випадок експропріації земельної ділянки у особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності. Розглядаючи цивільно-правову відповідальність, можна констатувати, що умови використання повноважень та органи, які мають з них скористатися щодо припинення права на земельну ділянку з підстав, зазначених у пункті «е» статті 140 ЗК, взагалі не визначені. Тобто мова іде про суттєві прогалини в законодавстві, про невизначеність гарантій прав на землю, що може розглядатись як достатня і самостійна підстава для звернення за захистом прав, гарантованих С1П1.

Питання виплати компенсації має істотне значення для встановлення пропорційності в діях держави, але, на думку суду, виступає і як матеріальна умова в тих випадках, коли йдеться про позбавлення майна. Отже, відсутність хоча б якоїсь компенсації в таких випадках становитиме собою, за виключенням виняткових обставин, порушення С1П1. Так, наприклад, відсутність в ЗК та інших нормативних актах обов'язку сплатити особі, якій земельна ділянка не може належати на праві власності, компенсацію за відчужену ділянку, може бути підставою для ухвалення рішення не на користь держави.

Підсумовуючи розгляд проблемних питань удосконалення юридичної відповідальності за порушення права власності на земельні ділянки в контексті міжнародних зобов'язань України, необхідно звернути увагу на таке. Встановлені в статті 211 ЗК види юридичної відповідальності цілком узгоджуються з існуючою в Україні правовою системою і доктриною правого розвитку законодавства. Проте в ЗК мають знайти відображення конвенційні зобов'язання України, а саме: відповідальність держави України за порушення прав, гарантованих Конвенцією; пріоритетне застосування норм Конвенції при розгляді у національних судах земельних спорів. Дані питання потребують правового регулювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Відповідно до мети та завдань проведеного дослідження, у роботі були зроблені наступні висновки.

Інститут примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності є способом реалізації публічних інтересів держави та є, на нашу думку, похідним інститутом від інституту викупу земельних ділянок для суспільних потреб. Основою даного інституту є Земельний та Цивільний кодекси, Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності».