Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ – на початку ХХІ ст

 

 

ПЛАН

 

 

ВСТУП………………………………………………………………………………….3

 

Розділ 1   Особливості громадської діяльності жінок в Україні у ХІХ - на початку ХХІ ст.

1. Початковий етап становлення жіночого руху в Україні……………….6
2. Жінки в соціокультурному просторі незалежної України……………..9

 

Розділ 2 Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ – на початку ХХІ ст.

2.1. Олександра Єфименко: шлях до визнання жінки-науковця…………....12

2.2. Олена Теліга: творчість заради майбутнього……………………………18

2.3. Олена Пінчук: нові методи у боротьбі зі СНІДом……………………...25

 

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..29

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………..…30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Суперечливі умови життя сучасного українського суспільства мають безпосередній вплив на його активність та міжособистісну взаємодію. У громадян змінюються пріоритети, відбувається пошук нових сфер діяльності. Особливо така ситуація простежується серед жінок, які інтенсивно долучаються до суспільно-політичного життя, що і зумовлює актуальність дослідження.

Мета: висвітлити процес становлення і розвитку жіночого руху в Україні впродовж ХІХ – початку ХХІ ст., показати громадсько-політичну позицію відомих українок і їх вплив на суспільну активність.

Для досягнення мети необхідно розв’язати такі завдання:

1) проаналізувати наявну літературу і джерела з теми дослідження;

2) висвітлити процес становлення жіночого суспільно-політичного самовираження в Україні у ХІХ- на поч. ХХІ ст.;

3) показати вплив українок у ХІХ - на початку ХХІ ст. на розвиток жіночої активності.

Об’єктом дослідження є еволюція жіночого самовираження в Україні у ХІХ – на поч. ХХІ ст.

Предметом виступає діяльність та внесок окремих яскравих представниць жіночого руху в подальший його розвиток, а саме О. Єфименко, О. Теліги та О. Пінчук.

Дослідження проводилося з використанням наступних методів:  
1. метод теоретичного аналізу; 
2. систематизація історико-публіцистичної літератури з проблеми дослідження;

3. теоретичне узагальнення напрацьованих  результатів.

Історіографія та джерельна база. Висвітленню ролі жінок України у громадсько-політичному житті людства присвятили свої праці голова Південноукраїнського центру ґендерних досліджень Л.Кормич (роботи стосуються ролі жіноцтва в державотворчих процесах, проблем ґендерної рівноваги), голова Асоціації жіночих організацій Одеської області О.Цуницька (автор книги «Жіночий рух в Україні. Етапи становлення»), кандидат історичних наук, голова Всеукраїнської секції жінок-фронтовичок Є.Сафонова (наукові праці присвячені участі жінок України у Великій Вітчизняній війні) та інші.

Щодо наукових робіт, в яких подаються відомості про освіту жінок, то для характеристики передумов створення вищої жіночої школи важливе значення мають роботи М. І. Кулішера, І. Я. Гурлянда, О. Загоровського,  
О. Я. Єфименко, в яких розглядається питання щодо правових та історичних проблем нерівноправності жінки.

Багато ідей, положень та історичних фактів щодо освіти жінок містять дисертації: І.Малинко «Высшее женское образование на Украине (вторая половина XIX – начало XX века)» (1985 р.), І.Волкова «Жіноче питання в Україні (друга половина XIX століття)» (1995 р.), Л.Вовк «Генезис пріоритетних тенденцій освіти дорослих в Україні (II пол. XIX – 20-і роки XX століття)» (1996 р.), Т.Сухенко «Жіноча середня освіта в Україні (XIX - початок XX ст.)» (2001 р.), О.Аніщенко «Розвиток професійної освіти жінок в Україні (друга половина XIX - початок XX століття)» (2000 р.), Л.Єршова «Розвиток жіночої освіти на Волині (кінець XVIII - початок XX століття)» (2002 р.) та інші.

Значний інтерес становить також монографія Л.Смоляр «Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Сторінки історії» (1998 р.), спрямована на поширення історичних знань та формування громадської думки щодо ролі і місця жінки в суспільстві, на осмислення уроків жіночого руху та допомогу сучасним жіночим організаціям у виборі стратегії і тактики діяльності.

Щодо сучасних досліджень, то з огляду на складність та наявність багатьох аспектів проблеми жіночої активності, було підготовлене монографічне дослідження «Жінка в історії України (вітчизняна історіографія ХХ – початку ХХІ ст.». В ній були проаналізовані роботи провідних дослідників і дослідниць жіночого питання. Перших виявилося набагато менше, але серед них – наші сучасники: Ігор Верба, Олександр Кривоший, Степан Лялька, Володимир Маслійчук, Володимир Ричка, Роман Чмелик, Дмитро Юсип та інші (вчені, які видали монографії).

Найбільший внесок у розвиток досліджень жіночої активності в Україні зроблено такими дослідницями, як Валентина Борисенко, Олена Боряк, Лариса Буряк, Валентина Галаган, Ірина Грабовська, Катерина Диса, Катерина Кобченко, Олена Луценко, Соломія Павличко, Оксана Маланчук-Рибак, Оксана Кісь, Людмила Смоляр, Олена Стяжкіна, Людмила Шумрикова-Карагодіна та ін. У діаспорі – Марта Богачевська-Хомяк, Ірена Книш, Ірина Павликовська та ін. Названі вчені видали значну кількість праць, насамперед, монографічних, та продовжують публікувати результати своїх досліджень у науковій періодиці. Завдяки їх копіткій праці все чіткіше вимальовується загальноісторична картина, місце та роль жінок у ній, визначаються інші напрями дослідження цієї проблематики.

 

Розділ 1

Особливості громадської діяльності жінок в Україні у

ХІХ - на початку ХХІ ст.

 

1.1. Початковий етап становлення жіночого руху в Україні

 

Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем. Він має історичний досвід, який сягає своїм корінням другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Започаткування жіночого руху в середині ХІХ ст. значною мірою було пов’язано із загальноєвропейським жіночим рухом, який набув у той час значної активізації. Водночас його розвиток на національному ґрунті мав свої особливості й специфічні риси. Перші його прояви з’явилися в Наддніпрянській Україні в 50-х роках ХІХ ст. і були пов’язані із змаганнями жінок за одержання права на здобуття повноцінної вищої освіти [35, с. 386].

На той час вищі навчальні заклади для жінок організовували за ініціативою і на кошти приватних осіб та благодійних організацій. У цьому ж напрямі працювало одне з перших жіночих товариств України – Товариство допомоги вищій жіночій освіті, важливим здобутком діяльності якого стало заснування в Києві (1878 р.) Вищих Жіночих курсів. Тут же був створений і перший український жіночий гурток (1884 р.) Олени Доброграєвої.

Уже в 90-х роках XIX ст. жінки почали активно залучатися до політичних партій. Це було обумовлено суцільною політизацією суспільного життя в Україні.

Початок XX ст. позначився збільшенням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Особливу значущість для розгортання жіночого руху мала Жіноча Громада, створена 1901 р. Її силами було ініційовано проведення І Всеросійського жіночого з’їзду, що відбувся у Санкт-Петербурзі 10-16 грудня 1908 р. Протягом 1902-1919 рр. діяло Харківське товариство взаємодопомоги жінок, 1905-1917 рр. – Київське, а 1904-1917 рр. – Одеське товариство оборони жінок. Основна увага в діяльності цих товариств також надавалася боротьбі за право здобуття жінками вищої освіти.

Проблема здобуття жінками вищої освіти не залишалася поза увагою прогресивної громадськості. Позитивну роль у запровадженні вищої жіночої освіти в Україні відіграли університети. Наприклад, на півдні країни палкими поборниками жіночої освіти стали професори Новоросійського університету О. Трачевський, М. Ланге, Є. Щенкін, Б. Веріго, В. Підвисоцький. Саме тому Одеса була серед перших міст Російської імперії, де жінки мали можливість здобути вищу освіту [3, с. 331-332].

З 1905 р. в різних містах України засновуються жіночі курси. У 1908 р. в Києві був заснований один з найбільших вищих жіночих закладів країни – Фребелівський жіночий педагогічний інститут, який готував виховательок дітей дошкільного віку. 1910 р. в Одесі в результаті активних дій професорів медичного факультету В. Підвисоцького, Б. Веріго і П. Борисова були відкриті вищі жіночі медичні курси. В 1913 р. у Харкові функціонували історико-філологічне, юридичне та медичне відділення вищих жіночих курсів, відкрите товариством взаємодопомоги трудящим жінкам. У Києві в 1914 р. із семи вищих закладів – три були жіночими: вищі жіночі курси, жіночий медичний інститут, вечірні вищі жіночі курси А.Жикуліної [35, с. 209].

Одержавши можливість здобувати вищу освіту, жінки не припинили своєї громадської діяльності. Так, у грудні 1912 – січні 1913 рр. відбувся Всеросійський з’їзд, організований Російською Лігою Рівноправ’я жінок, у роботі якого взяло участь більше тисячі учасників. На з’їзді було виголошено й обговорено 173 доповіді, за якими прийнято 73 резолюції. Працювало 9 секцій: початкової, середньої, вищої і позашкільної освіти, спільного навчання, художньої, сільськогосподарської і професійної освіти, а також секція загальних тем [3, с. 106].

Жовтневі події 1917 р. пожвавили політичну і громадську діяльність жінок. Підтвердженням цього є, наприклад, такий факт, що серед членів Української Центральної Ради нараховувалося 11 жінок, дві входили до складу Малої Ради. У вересні 1917 р. в Києві відбувся жіночий з’їзд, наслідком роботи якого стало створення Українського Жіночого Союзу, почав виходити часопис «Жіночий Вісник».

У роки Першої світової війни діяльність жіночих організацій значною мірою диктувалася національно-суспільними потребами і мала переважно доброчинний характер. У багатьох містах України діяли Товариства допомоги біженцям, члени яких надавали допомогу переселенцям і полоненим. Приміщення Київського Українського Клубу було перетворене на шпиталь, в якому українські жінки виконували подвійну роль: лікували поранених і проводили серед них національно-виховну роботу [5].

У цей же час українські жінки налагоджують зв’язки з міжнародними жіночими організаціями. Для координації такої діяльності у Кам’янці-Подільському (1919 р.) створюється Українська Жіноча Національна Рада, члени якої активно взаємодіяли зі своїми зарубіжними колегами, залучалися до участі в конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920), міжнародного Жіночого Союзу (Женева, 1920), конгресу Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень, 1912) [35, c. 387].

Протягом півстолітнього існування жіночого руху, який виник як протест проти бюрократично-поліцейського устрою держави, як реакція на низький правовий статус, він витворив свої особливі риси, нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок, став важливим чинником формування гендерної політики.

За часів Радянської України жіночий рух на її території був заборонений під гаслом повної рівності жінок і чоловіків. Єдиними жіночими осередками були так звані жіночі ради. Проте вони не мали самостійності і діяли переважно з метою впливу на сферу приватного життя під жорстким контролем і керівництвом партійних органів.

 

 

 

 

1.2. Жінки в соціокультурному  просторі незалежної України

 

До видатних постатей історії вже незалежної України належать ті наші співвітчизниці, які розбудовують українську державність та українське суспільство всі попередні 20 років.

Не простим і не легким був їх шлях, але найвизначніші із тих, ким сьогодні пишається Україна, були відзначені найвищою державною нагородою у сфері культури – Національною премією України імені Тараса Шевченка, їх варто назвати поіменно. Це і актриса Лариса Кадочникова, яка отримала найвищу творчу відзнаку за виконання ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» у 1991 р. І письменниця-дослідниця Лідія Коваленко за створення у співавторстві Народної Книги-Меморіалу «33-й. Голод» (1993). І видатна кінорежисерка зі світовим ім’ям Кіра Муратова (1993). І Світлана Фоміних – художня керівниця і диригентка жіночого академічного хору м. Миколаєва (1993). І письменниця, відомий історик Олена Апанович, яка отримала найвищу творчу відзнаку у 1994 р. за написання книги «Гетьмани України і кошові атамани Запорізької Січі». До непересічних особистостей належить і лауреатка Національно премії імені Тараса Шевченка, сподвижниця, вірна подруга, сестра видатного українського громадського діяча, правозахисника, літературознавця, поета, в’язня совісті Івана Світличного, журналістка зі США Надія Світлична (1994), на жаль, вже покійна. У 1995 р. цю високу нагороду отримала Віра Свєнціцька – одна із авторів-упорядників альбому «Українське народне малярство ХІІІ-ХХ ст.». 1996 р. премією було відзначено двох визначних літераторок України – Ірину Жиленко та Раїсу Іванченко. У 1997 р. лави лауреатів поповнила художниця Людмила Семикіна; у 1998 р. – дві талановиті художниці: Марія Литовченко та Ольга Нагорна.

У 2000 р. нагорода знову була вручена українській художниці Марфі Тимченко. У 2003 р. творча діяльність художниці-сценографа Марії Левитської була відзначена на найвищому державному рівні. Список видатних українок, які внесли значний вклад у розвиток вітчизняної культури, поповнився іменами артисток Людмили Юрченко (2004) та Наталії Сумської (2008), архітекторки Зореми Нагієвої з м. Сімферополя (2005), літературознавця Михайлини Коцюбинської (2005), письменниць Марії Матіос (2005) та Любові Голоти (2008). Вочевидь, українці могли би запропонувати і кандидатуру на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури – видатну українську поетесу, громадську діячку Ліну Костенко.

Зростання ролі жіноцтва у суспільно-культурному житті української спільноти не є випадковим. Адже впродовж ХХ ст. відбулося значне зростання кількості високоосвічених жінок, які сьогодні у всіх розвинених країнах становлять 49-53 % випускників вищих навчальних закладів. На щастя, ці процеси не оминули й сучасну Україну. Маємо чимало діяльних, розумних, освічених і достойних жінок, здатних до керівної суспільної ролі. Не можна стверджувати, що сьогодні не відбувається певне усвідомлення цієї істини. Так, жінка із великим життєвим та професійним досвідом, доктор філософських наук, професор А.І. Горак у книзі спогадів «Сорок сороков» писала: «Звичайно, домінує стереотип, що викривляє істину: чоловік здатен керувати краще. Я схиляюсь до того, щоб цей стереотип відкинути. Жінки у наш час мудріші, глибші, емоційніші, душевніші, а без цих якостей керувати освіченими людьми неможливо. І потім, їхній духовний потенціал, недостатньо реалізований в умовах отупляючого побуту, вага якого лягає на жіночі плечі, незрівнянно вищий» [3, с. 66].