Релігієзнавча концепція Зигмунда Фройда

Для Вільгельма Вундта, на якого спирається Фройд у своїй праці, двоякість табу не є чимось дивним, а витікає із відсутності розподілення у первісній свідомості святого і нечистого. Але Фройд вбачає це у іншому, що й приводить його до подібності табу і неврозу як нав'язливих станів. Особи, стосовно яких застосовується табу, викликають одночасно протилежні почуття. Королі та священники, з одного боку, є святими, обраними, а з іншого, не завжди виправдовують покладені на них надії, отже, їх і обожнюють, і ненавидять одночасно. Люди журяться через смерть дорогої їм людини, але насправді, на підсвідомому рівні, вони бажали б смерті цій людині, і тому радіють її смерті, бо вважають, що дух небіжчика обов'язково прийде і покарає їх, а тому свою ворожість до нього вмотивовують самозахистом. Дух любого родича перетворюється на злого демона, що хоче помститися за свою насильницьку смерть (а смерть у розумінні первісної людини завжди насильницька) смерть. Така амбівалентність почуттів притаманна і неврозам нав'язливих станів. [8]

Крім того, Фройд виділяє ще кілька спільних моментів в табу і неврозі: невмотивованість заборон, в їх утвердженні за допомогою внутрішнього примушення, в їх здатності до зсуву і небезпеці зарази, що виходить із забороненого. Відтак вони стають причиною церемоніальних дій і заповідей, що виникають із заборони. [8] І при табу, і при неврозі, важливим є страх доторку, причому не тільки фізичного, але й ментального. Також, виходячи з того, що найдавніші табу є тотемними, тобто стосуються заборони вбивати і їсти ритуальну тварину та уникати статевих зносин з представником свого племені, що, на думку Фройда є найзаповітнішими бажаннями людини, а тому заборона і при неврозі, і при табу виникає із пригніченого бажання. Проте, не зважаючи на наведені вище аргументи, що вказують на схожість неврозу і табу, Фройд все ж таки не ототожнює їх. Дійсно, неврози подібні до соціальних явищ, але є лише їхніми викривленням, карикатурою. Як пише класик психоаналізу: «Істерія являє собою карикатуру на витвір мистецтва, невроз нав'язливості - карикатуру на релігію, параноїдальні марення - карикатурне викривлення філософської системи».[3]

Головною відмінністю  є те, що неврози є явищем асоціальним  за своєю природою, вони характеризуються переважанням сексуальних потягів  над соціальними, що сформувалися зі злиття егоїстичних та еротичних  компонентів. Також Фройд наголошує на тому, що асоціальна природа неврозу виходить з бажання хворого перейти з реального світу, який йому не подобається, у світ фантазій, і цей перехід є водночас виходом з людського суспільства. Соціальні ж явища, як то мистецтво, релігія, філософія навпаки, допомагають людині включитися в певне людське суспільство, оскільки через них відбувається певна соціалізація людини, вона пізнає цінності, що панують у цьому суспільстві.

У наступному розділі «Тотему  і табу»[8] подається розгляд таких явищ первісних релігійних вірувань, як анімізм та магія, порівнюються з таким елементом неврозів, як «всемогутність думки». Під анімізмом у вузькому значенні розуміється вчення про душу, а в широкому - загалом про духовних істот. Фройд розглядає анімізм як перший зі світоглядів, з якого потім народилися релігійний та науковий світогляди. З одного боку, він включає в себе розуміння світу як такого, що населений духами, і людина теж наділена душею. Фройд вважає, що анімізм не міг виникнути без практичних причин, тому, на його думку, не дивно, що пліч-о-пліч з анімістичною системою йде система приписів, щодо того як поводити себе для того, щоб отримати владу над усім, що існує в світі - чаклунство і магія. Чаклунство і магія - не тотожні поняття. Водночас Фройд вказує на те, що чаклунство використовує психологічні методи впливу на духів, магія ж ігнорує духів та використовує свої специфічні методи. [8]

У останньому розділі свого  дослідження «Тотему і табу» [8]  Фройд вказує на неоднозначність походження тотемізму. Він розглядає різні теорії його походження, проте ні одна цілком його не задовольняє. На його думку, єдине, що допомагає зрозуміти походження тотемізму є психоаналіз відношення дитини до тварини. Дитина вважає тварину рівною собі, до того ж вважає її ближчою до себе, ніж до дорослої людини. Але в один момент дитина починає боятися тварин якогось певного роду, причому звичайно це та тварина, до якої дитина виявляла найжвавіший інтерес. Такі фобії, за спостереженнями автора, є найпоширенішими в дитячому віці, до того ж дуже рідко можна визначити, що саме спричинило її. [8]

На час написання Фройдом розглядуваної книги ця тема була ще не дуже досліджена, але у всіх випадках, якщо досліджувані діти були хлопчиками, страх стосувався батька, і був лише перенесений на тварину. Аналізуючи тваринні фобії дітей, Фройд прийшов до висновку, що вони спричиняються амбівалентністю почуттів щодо батька, які переносяться на тварин. З одного боку, хлопчик любить батька, а з іншого розглядає його як конкурента у боротьбі за прихильність матері. Цей конфлікт переноситься на тварину. Хворий відчуває до тварини не тільки страх, але й повагу та виявляє до неї певний інтерес. У цих фобіях, цілком можливо, виявляються певні риси тотемізму: одночасна повага до тотему та певний острах перед ним. Також, часто, коли страх дитини перед твариною зменшується, вона сама ототожнює себе, а не батька, з цією твариною. Таким чином, бачимо ще одну важливу схожість тваринної фобії та тотемізму - повне ототожнення себе зі своїм тотемом. Також важливим є те, що обидві заборони, що складають ядро тотемізму - сексуальні зносини з матір'ю та вбивство батька є складовими Едипового комплексу, що має велике значення в утворенні тваринних фобій.[8]

Таким чином, у своїй праці «Тотем і табу. Психологія первісної культури та релігії » [8] Зигмунд Фройд, розглядаючи релігійне життя первісних людей, за допомогою психоаналізу, показує схожість первісних вірувань з певними відхиленнями у психіці сучасної людини. Також він наголошує на певній схожості між онтогенезом людської психіки та розвитком світоглядних систем - від анімістичної до наукової.

РОЗДІЛ III

РОЗВИТОК ПОГЛЯДІВ НА РЕЛІГІЮ В ТЕОРІЇ ПСИХОАНАЛІЗУ З. ФРОЙДА (ЗА КНИГОЮ «МАЙБУТНЄ ОДНІЄЇ ІЛЮЗІЇ»).

3.1 Від тотемізму  до теїзму.

Особливий розвиток погляди  З. Фройда на релігію, що виходить з  його теорії психоаналізу, отримали у  відомій праці цього вченого  – «Майбутнє однієї ілюзії» [3], де релігія розглядається у контексті всього культурного життя людства. Фройд виступає за спробу нерелігійного виховання людства, вважаючи, що, переставши чекати чогось від загробного існування і зосередивши всі сили на земного життя, людина зможе зробити життя стерпним для всіх. Хоча раніше в цій книзі він писав про те, що доводи розуму безсилі проти людських пристрастей, Фройд все ж вважав, що "в кінцевому рахунку, ніщо не може протистояти розуму і досвіду, а релігія занадто явно суперечить їм обом". [22]

Людська культура – це сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених  людством  впродовж всієї історії існування суспільства. У суперечці між природою і культурою виникає дилема, нерозв'язна в контексті протиріч людського життя. Якщо, з одного боку, були б задоволені всі сексуальні і агресивні потреби, як того вимагає природа, то тоді ми жили б, як тварини, і відмовилися б від усіх плодів культури, цивілізації і прогресу. Якщо ж, з іншого боку, ми підкоримося всім вимогам культури, будемо суворо дотримуватися норм моралі та етики і дотримуватися всі заборони судових інстанцій і державного контролю, тоді, слідуючи неминучою логікою, ми всі захворіємо, оскільки в цьому випадку природня сутність у нас буде цілком і повністю придушена. [17]

Зигмунд Фройд трактує поняття релігії як те, в чому людське життя піднеслося над своїми біологічними обставинами і чим воно відрізняється від життя тварин. [3] Відомо, нагадує вчений, що ще навіть у первісні часи існувала заборона на вбивство і поїдання тварин і разом з тим - святковий звичай раз на рік спільно вбивати і поїдати їх. Саме це має місце в тотемізмі. І перші етичні обмеження - заборона вбивства та інцесту – виникають також на грунті тотемізму. Тобто - це все те, що мало свій початок ще в первісні часи, а саме у тотемізмі, який є далекий нашому сучасному релігійному відчуттю, проте в дійсності давно був залишений і замінений новими формами, але таки залишив незначні сліди в релігії, моралі і звичаях життя сучасних народів. З часом первісна суспільна думка, що ґрунтувалась на тотемізмі, пройшовши через всі етапи свого розвитку переросла у так званий теїзм, який визнає буття Бога як батька, який величався до небес, це туга за батьком, яка постала центром релігійних потреб людства. [3]

У своїй праці «Майбутнє  однієї ілюзії»[3] Фройд пише, що задоволення яке отримують від культури представники того чи іншого культурного регіону – це мистецтво, яке, як правило, недоступне масам, що зайняті виснажливою працею і не отримали індивідуального виховання. Мистецтво дає ерзац задоволення, компенсуючий найдавніші, досі найглибшим чином пережиті культурні заборони, і тим самим як ніщо інше примирює з принесеними їм жертвами. Крім того, художні твори, даючи привід до спільного переживання відчуттів, викликають почуття ідентифікації, якого так гостро потребує кожне культурне коло.  Вони служать також і нарцистичному задоволенню, коли зображують досягнення даної культури, вражаючим чином нагадують про її ідеали. [3]

Важлива частина психічного надбання культури – це  її, в найширшому сенсі, релігійні уявлення, або іншими словами, як каже у своїй праці Фройд, -  її ілюзії. [3] У чому ж полягає особлива цінність релігійних уявлень? Фройд говорить про ворожість до культури, яка гнітила людину, через те, що вона була змушена відмовлятись від своїх природніх потягів. Якби зняти з певної особи заборони, і щоб відтепер вона мала право обирати своїм сексуальним об'єктом будь-яку жінку, яка йому подобається, була б вправі вбити будь-кого, то посуті, тоді створиться тільки людина, яка може стати безмежно щасливою за рахунок зняття всіх культурних обмежень - тиран, диктатор, який би захопив у свої руки всі засоби влади. Проте навіть він має всі підстави бажати, щоб усі інші дотримувались принаймні одні культурні заповіді: не вбивай. [3]

І коли ми знімемо всі  природні обмеження, наголошує З. Фройд, тоді нашою єдиною долею виявиться природний стан, а його перенести набагато важче. Щоправда, природа не вимагала б від нас ніякого обмеження потягів, вона дала б нам свободу дій, однак у неї є свій особливо дієвий спосіб нас обмежити, вона нас губить, холодно, жорстоко і, як нам здається, бездумно, причому, мабуть, як раз з нагоди задоволення нами своїх потягів. Саме через небезпеки, якими нам загрожує природа, ми й об'єдналися і створили культуру, яка, серед іншого, покликана зробити можливе наше громадське життя. Зрештою, головне завдання культури, її справжнє обгрунтування - захист нас від природи.[3]

Вказуючи на значення культури для людини, З. Фройд зауважує, що у процесі її розвитку з часом робляться перші спостереження щодо упорядкованості і закономірності природних явищ. Сили природи втрачають тому свої людські риси. Але безпорадність людини залишається, а з нею - туга по батьку й боги. Боги зберігають своє трояке завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють з грізним фатумом, що виступає передусім в образі смерті, і винагороджують за страждання і позбавлення, що випадають на долю людини в культурному співтоваристві.[3]

Але поступово акцент всередині  цих функцій богів зміщується. Люди помічають, що природні явища, слідуючи внутрішній необхідності, відбуваються самі по собі. Боги, зрозуміло, панують над природою, вони її влаштували і можуть тепер зайнятися самими собою. Лише від випадку до випадку за допомогою так званих чудес вони втручаються в її хід, так як би для того, щоб запевнити, що вони нічого не поступилися з своєї первісної сфери панування. Що стосується повелінь долі, то незнання і безпорадність так і залишаються в силі. Боги тут відмовляють у всьому, бо якщо вони самі господарі, то їх рішення доводиться назвати незбагненними. У розумінні давніх народів існувала думка, що Мойра (богиня долі в грецькій міфології) стоїть над богами і що боги самі мають свої долі. І чим більш самостійною виявляється природа, чим далі відстороняються від неї боги, тим напруженіше всі очікування зосереджуються на третій відведеній їм функції, тим в більшій мірі моральність стає їх справжньою сферою. Завдання бога тепер полягає в тому, щоб компенсувати дефекти культури та заподієну нею шкоду, вести рахунок страждань, які люди завдають один одному в спільному житті, стежити за виконанням приписів культури, яким люди так погано підкоряються. Самим розпорядженням культури приписується божественне походження, вони піднімаються над людським суспільством, поширюються на природу і історію світу.[3]

Так, підкреслює З. Фройд, створюється арсенал уявлень, породжених потребою зробити людську безпорадність терпеливою, вибудовану з матеріалу спогадів про безпорадність власного дитинства і дитинства людського роду. Ясно видно, що таке придбання захищає людину з двох сторін - проти небезпек природи і долі  та проти душевних травм, заподіяних самим людським суспільством. Загальний сенс цього всього такий: життя у нашому світі служить якійсь вищій меті, яка, щоправда, нелегко піддається розгадці, але, безсумнівно, має на увазі вдосконалення людської істоти. Як бачимо, об'єктом цього облагородження і піднесення повинно бути духовне начало в людині - душа, яка з плином часу так повільно і важко відокремилася від тіла. Все що відбувається в земному світі  - це виконання намірів якогось незбагненного для нас розуму, який нехай важкими для розуміння шляхами і маневрами, але в кінці кінців спрямує все до блага, тобто до радісного для нас результату. За кожним з нас доглядає щось таке, яке не дозволить нам стали гральним м'ячем надпотужних і нещадних сил природи.[3]

Навіть смерть, як вважає Фройд, є зовсім не знищення, не повернення до неорганічної безжиттєвості, але  початок нового виду існування, ведучого по шляху вищого розвитку. І, з іншого боку, ті ж моральні закони, які встановлені  нашими культурами, панують над всіма  подіями в світі, хіба що Всевишня інстанція вершить суд, стежить за їх виконанням з незрівнянно більшою владністю і послідовністю, ніж земні влади. Все добро в кінцевому рахунку по заслугах винагороджується, все зло - карається, якщо не в цій формі життя, то в наступних існування, - що починаються після смерті. [3]