Князь Кий як магістральний герой однойменного роману Володимира Малика

 Дослідження літописного  переказу про Кия в контексті  слов'яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у "Повісті  временних літ" епізод відвідин  Києм невідомого Нестору візантійського "царя" відноситься до перших  років славетного реформатора  Юстініана (527-565). Згадаймо звістку  літописця про прийом Кия імператором  "з великою честю". Вельми  схожу, навіть таку, що збігається  в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський  історик Прокопій Кесарійський, що написав працю "Війна  з готами" в середині VI ст. Цей  сучасник і придворний літописець  Юстініана засвідчив, що імператор  ласкаво повівся з антським  воєначальником на ім'я Хільбудій  і доручив йому захищати рубежі  імперії вздовж Дунаю. "На четвертий  рік своєї єдинодержавної влади  імператор призначив цього Хільбудія  начальником провінції Фракії, поставив  його для охорони річки Істру  (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку".

  Отже, якийсь слов'янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов'янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов'яни (за виразом Нестора, "ті, що жили поблизу") напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі. Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис - якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI - початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов'янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім'ям Хільбудія. Не виключено, що слово "Кий", яке на багатьох слов'янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім'ям, а прізвиськом удачливого слов'янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько "Мартел" (молот) король франків Карл!

 Переповідаючи народний  переказ "Повісті временних  літ" про відвідини полянським  князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську  столицю "з силою ратною". Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев  тлумачив її як вказівку на  те, що Кий вчинив воєнний похід  на Царгород. Це може відповідати  реальності.

 Можливо, якісь подробиці  політичної біографії Кия подано  у пам'ятці візантійської літератури "Чудеса Димитрія Солунського". Як вважають вчені, вона відбиває  історичні події першої половини VII ст. У "Чудесах..." у легендарній  формі оповідається про те, як  вождь прикарпатсько-дунайських  слов'ян Кувер (згадаймо Куара  з вірменської "Історії Тарона"!) повстав проти тюрків-аварів, що  поневолили його країну, і, зазнавши  поразки, разом із залишками  війська дістав притулок у  Візантії. Так само, як Кий, він  відвідав імператора в Константинополі,  зробив спробу закріпитися в  пониззі Дунаю і навіть захопити  якісь візантійські володіння  й серед них велике й багате  місто Фессалоніку (по-слов'янському — Солунь), але зазнав невдачі. Навряд чи Кувер - це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об'єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам'яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім'я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.

 Незаперечним історичним  фактом слід вважати започаткування  Києм східнослов'янського протоміста — пуп'янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V - першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам'ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором "городка Кия" можна віднести до кінця V - першої половини VI ст. На повідомленні "Повісті временних літ" про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов'янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним "городка" й східнослов'янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об'єднались навколо Києва в східнослов'янську державу. Хтось з істориків образно назвав давнє місто "квіткою середньовіччя". Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка — середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об'єднання східних слов'ян - Київська Русь. Його злет пов'язаний з ім'ям князя Аскольда.

А почалося все з нашого першокнязя Кия, який і вважається засновником  сьогоденної столиці України — міста Київ. Саме тому, написавши про таку величну постать як князь Кий, Володимир Малик зміг у доступній формі повідомивши читачам історію рідного краю, "…виправити духовних хребет нашого народу."    „Писати цей твір, — зізнався письменник, — було дуже важко. Адже вітчизняних історичних документів з часу заснування Києва не збереглося, довелося користуватись відомостями чужоземних авторів, які в своїх хроніках торкалися політичного устрою та побуту східних слов’ян, доповнювати їх даними археології”[16, 57].

Як ми бачимо, розповідь про Кия, літописці і письменники починають по-іншому. Новгородський літописець твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Та В. Малик погоджуючись з Нестором пише про справжнього Князя Кия, що мав трьох братів та сестру Либідь.

1.2. Володимир Малик – автор пригодницьких та історичних творів

Всі свої найголовніші твори я писав  з однією метою –

 виправити духовний хребет  нашого народу.

 В. Малик. Щоденник

Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище — Сиченко) видатний український письменник, автор пригодницьких та історичних творів.

Якщо історія несе знання про рівень соціального, матеріального  і духовного життя народів, про  фактичний історичний процес, то художня  історична проза, не нехтуючи фактом цього процесу, підходить до розуміння  конкретних подій з точки їх значущості для формування духовного багатства  особистості, людської краси і досконалості.

 Твори на історичну  тему мають специфічне завдання — формувати національну свідомість, розкривати і примножувати історичний духовний досвід людства, давати моральні уроки майбутнім поколінням. Серед художніх творів, у яких відображено історичне минуле українського народу, помітне місце посідають історичні романи Володимира Кириловича Малика.

 В літературу приходять  по-різному. Автор пригодницьких  та історичних творів Володимир  Малик увійшов до неї за  якихось півгодини. Сталося це так. Одного сонячного червневого дня 1956 року в редакцію видавництва «Молодь» увійшов стрункий чоловік і запропонував письменникові Б. Чайковському прочитати свою поему-казку «Журавлі-журавлики». Ознайомившись з нею, Чайковський з деяким сумнівом в душі дав згоду на друк цього твору. Збірка побачила світ у 1957 році.

 Протягом багатьох  десятиліть твори Володимира  Малика з захопленням читають  діти, молодь і дорослі. Адже, за  словами того ж Б. Чайковського, письменник “заворожує чудовими  й чарівними мандрами з країни  в країну, з епохи в епоху,  примушує радіти і ридати, любити  і ненавидіти, переживати як власні, знегоди й перемоги героїв”.

Народився В. Малик 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині. В сусідньому селі Ясногородці закінчив середню школу, а в 1938 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Саме в цей період В.Малик розпочав свою літературну діяльність. Він відвідував студентський літературний гурток, яким керував відомий поет Абрам Кацнельсон, захоплювався перекладами творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Міцкевича, Катула, Гете. У 1940 р. поезії Володимира Кириловича з'явилися на сторінках кількох республіканських видань.

Навесні 1941 р. А.Малишко взяв для друку добірку поезій талановитого початківця, але війна внесла свої корективи. Вчорашній студент став ополченцем, невдовзі отримав тяжке  поранення, потрапив у полон, з якого  втік і, долаючи 7 – 10 кілометрів у день, наприкінці грудня 1941 р. дістався рідних Новосілок. Навесні 1942 р. потрапив у  фашистську облогу і був вивезений  до Тюрінгії. В неволі пробув з 12 липня 1942 р. по 12 квітня 1945 р. У поезіях тих  років звучать мотиви туги за рідною землею, любові до Батьківщини, ненависті  до ворога, постають жахливі картини  табірного життя. У пізніших поезіях (1946–1948 років) з'являються мотиви жалю за втраченою, обпаленою війною молодістю.

Після закінчення війни Володимир  Кирилович працював вчителем у Ясногородській середній школі. У 1950 р. він заочно закінчив університет та переїхав з Київщини на Полтавщину, у місто Лубни. Саме тут, в цьому історичному місті, у молодого письменника виникло  бажання своїми творами наблизити  події далекого і героїчного минулого до сучасників, розповісти про народних звитяжців, людей особливого героїзму. В. Малик глибоко знайомився з історичною літературою, засиджувався в архівах, збирав народні легенди та перекази, виїжджав на місця, де колись жили його майбутні герої: на Поділля — в гості до нащадків Кармелюка, в Карпати — до спадкоємців Довбушевих традицій. Згодом побачили світ чудові казки-легенди для молодших читачів - «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум'яка», «Червона троянда».

Першу його книжку — віршовану  історичну казку «Журавлі-журавлики» (1957) — із задоволенням прочитали  діти й  дорослі. Згодом побачили світ історичні поеми й легенди  молодого автора —  «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум'яка»,  «Воєвода Дмитро». Успішно працював письменник і в  галузі прози. Юних читачів  полонили цікаві, гостросюжетні повісті «Чорний  екватор», «Новачок», «Дві  перемоги», «Слід веде до моря», «Двоє над  прірвою». Письменник став широко  популярним серед своїх читачів — дітей  та юнацтва.  Творчим досягненням  Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи  «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний  вершник» (1976),  «Шовковий шнурок» (1977), що склали тетралогію «Таємний посол», а також романи  «Князь Кий» (1982) та «Черлені щити» (1985). Вони стали набутком нашої  літератури, а їх автор  зайняв одне з почесних місць серед  кращих сучасних  романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема  романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик  удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року. 

Роман «Князь Кий», написаний  до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у  сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гуннської  держави Аттіли в середині V ст. її спадкоємці, ворогуючи між  собою, намагалися  знову підкорити  східнослов'янські племена.  У романі "Князь Кий" автор відтворює ту прадавню добу, коли легендарний Кий об'єднав різні споріднені слов'янські племена, заклав основи могутньої держави. Зображуючи атмосферу, побут, звичаї того часу, письменник намагався переконати сучасників у тому, що українське історичне коріння значно глибше і могутніше, ніж того хотілося б деяким "старшим братам". "Я хотів показати наші корені. Русь – це ми. Це – Київська земля, це – підмурівок України. Своїм романом я хотів показати читачеві, особливо молодому – хто ми, звідки пішли".

Останній роман В. Малика «Черлені щити» присвячений також важливій  сторінці нашої вітчизняної історії — походові новгород-сіверського князя Ігоря  на половців — та славнозвісній поемі «Слово о полку Ігоревім». Поему не раз  перекладали й переспівували. Відомо чимало поетичних творів, навіяних образами  геніальної поеми. Однак досі не було широкого епічного полотна про  русько-половецькі взаємини 1184 — 1185pp. та про створення «Слова...». Після  появи «Черлених щитів» ця прогалина в якійсь мірі заповнена. 

В. Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить ряд рецензій на твори українських прозаїків та книжка «Олесь Донченко» (1971) — про життя й творчість відомого дитячого письменника, який тривалий час жив і працював у Лубнах на Полтавщині — місті, куди 1953 року переїхав з Київщини  В. Малик.  Лубни, засновані князем Володимиром Святославичем у 988 році водночас з іншими  «городами»-фортецями Посульської оборонної лінії, мають славну тисячолітню  історію, яка позначилася на творчості Володимира Малика. Там, у 1954 році, коли  урочисто відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією, письменник  задумав поему «Журавлі-журавлики», згодом у Лубнах він написав і наступні твори,  а окремі моменти з історії міста знайшли безпосереднє відображення на сторінках  романів «Фірман султана» та «Черлені щити». 

Тематика творів В. Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952 — 1956 pp., повість «Слід веде до моря» (1975)  присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) — героїчній боротьбі молоді в роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських окупантів.

Та все ж основною для  письменника стала тема вітчизняної  історії від  сивої давнини  до найновіших часів, їй він присвятив  майже усі поетичні твори та  романи.  Звичайно, історичний роман  вимагав значної підготовчої  роботи над джерелами  (документами, літописами, мемуарами сучасників, дослідженнями істориків тощо),  ознайомлення з місцями, де відбувалися  важливі історичні події; потрібно було  продумати оригінальні сюжетні  лінії, композицію, визначити героїв твору.