Письменник є автором
понад десяти великих поем, одна
із них - "Магомет і Хадиза",
"Маруся Богуславка", "Солониця",
"Настуся", "Великі проводи"
та інші.
Цікавою також є
і драматургічна спадщина П.
Куліша: "Сцени і уривки драматичні",
"Мальована Гайдамащина", драматична
поема "Нагай", драматичний
етюд "Козацька і панська розмова
на тому світі", одноактні п'єси
- "Колії", "Хуторянка, або
Співана хвала молодої перед
весільними гостьми", "Іродова
морока", а також "драмована
трилогія" ("Байда, князь Вишневецький",
"Цар Наливай" і "Петро
Сагайдачний").
Творча спадщина П.
Куліша різноманітна і неоднозначна.
Його критичні та історичні
розвідки, мемуарні нариси - не завжди
рівні, подекуди надто суб'єктивні,
але позначені невпокоєністю
духу "гарячого Панька Куліша"
(так письменник називав сам
себе). Взагалі, означення "вперше"
застосовано до чималої частини
Кулішевої діяльності. Це добре
усвідомлював і сам письменник,
зізнаючись:
Я не поет і не
історик, ні!
Я - піонер з сокирою
важкою.
Тут письменник трохи
лукавив - він був першорядним
поетом і надто суб'єктивним, але
неординарним істориком.
Пантелеймон Куліш
увійшов в історію нового українського
письменства як один із засновників
літературної критики. Він наголошував
на тому, що українська література
повинна правдиво відображати
насамперед національну самобутність
форми буття рідного народу.
Проза в творчій
спадщині П. Куліша займає провідне
місце, зокрема одним із головних
здобутків Куліша-прозаїка є проза
історична. У творчості письменника,
як автора історичного роману
та оповідань, переконливо представлено
історичну ходу часу, людину й
суспільство в історії, в її
драматичних колізіях і складній
проблематиці. Унаслідок багатьох
обставин історична тема цих
творів була темою України:
домінантний інтерес зосереджено
на національному історичному
розвиткові, на особистості в
ролі активного суб'єкта української
історії.
В епічній прозі
літературну творчість П.Куліш
розпочав з опрацювання українських
народних казок і фантастичних
переказів. Пантелеймон Куліш
як письменник дебютував 1840 року,
коли в альманасі Михайла Максимовича
"Киевлянин" опублікував свої
"Малороссийские рассказы", написані
ще 1839 року - саме цю дату вказує
автор. Це два оповідання - "О
том, от чего в местечке Воронеже
высох Пешевцов став" та "О
том, что случилось с козаком
Бурдюгом на Зелёной неделе".
Критика зустріла молодого прозаїка
прихильно.
Особливо виразно поетика
історичного роману В.Скотта проглядається
в соціально - історичному романі
"Чорна рада". У цій "Хроніці
1663 року" Куліш відтворив відомі
історичні події, які відбувалися
у Ніжині 1663 року.
На думку А. Б.
Гуляка, найвизначнішим художнім
твором письменника, що знаменував
собою піднесення української
прози на новий, вищий рівень,
є "Чорна рада" -історичний
роман - хроніка в канонічному
розумінні жанру і новаторський
- у художньому .
Я. І. Дзира у вступі
підготовленого ним видання "Літопис
Самовидця" стверджує, що роман
Куліша ґрунтується на одній
з найвидатніших історико-літературних
пам'яток і водночас на найдостовірнішому
історичному джерелі XVII ст. - "Літописі
Самовидця" , про що й сам
признався в епілозі. Листування
його з О. Бодянським, Я. Головацьким,
О.Кістяківським, М. Костомаровим,
російським істориком М. Погодіним,
власником рукопису Самійла Величка,
свідчить, що молодий дослідник
розшукав списки літописів, переписував
їх, популяризував опубліковані
видання, зокрема й "Літопис
Самовидця", дав йому назву,
навіть допоміг виявити його
автора, а ним, як згодом підтвердили
дослідники, був генеральний підскарбій,
стародубський священик Роман
Ракушка-Романовський. (1622 - 1702 рр.).
У 1928 році найавторитетніший
дослідник літопису Граб'янки
М.Зеров аргументовано довів,
що прототипом одного з головних
героїв "Чорної ради" полковника
Івана Шрама послужив козацький
полковник Іван Попович, зображений
Р. Ракушкою-Романовським.
Про те, що сюжет
"Чорної ради" запозичено з
"літопису Самовидця", у 20-30-х
роках, коли вперше в Україні
з'явилося вісім видань роману,
не забували нагадати й літературознавці
М.Драй-Хмара, С.Єфремов, Є.Кирилюк,
В.Петров, М.Петровський та інші.
Творчість П.Куліша, його громадська,
культурницька, видавнича діяльність
високо оцінена літературознавством.
Іван Франко у праці "Михайло
Грабовський, його критичні листи
і політична поезія", розглядаючи
творчу діяльність П.Куліша, письменник
є корифеєм української літератури, фундатором
національної свідомості.
ІСТОРИЧНА
ОСНОВА ТВОРУ
Руїна. Період національного
"самогубства" України. Період
братовбивчих війн нескінчених
зрад, суспільного розбрату та
марнотрацтва усього, що було
досягнуто за довгої та тяжкої
боротьби під час повстання
1648 р та Визвольної війни українського
народу під проводом Б. Хмельницького.
Деякі історики вважають, що саме
в цей період своєї iсторiї
Україна як держава втратила
свою останню можливість об'єднати
Право- та Лiвобережжя в одну
сильну полiтично, культурно та
економiчно незалежну країну Європи.
Ситуація за якої
розпочалась доба руїни була
додатково ускладнена суперництвом
за гетьманство, що розпочалось
після смерті Б.Хмельницького.
Нестійкість становища гетьманів
доби Руїни примушувала їх
йти на політичні компроміси
із вимушеними союзниками.
З часом усім демократичним
здобуткам з'явилась загроза з
боку української знаті та
реєстрової старшини, які хоч
і боролися за соціальну рівність,
та втрачати власні привілеї
не хотіли. Створення суспільства
рівноправних людей автоматично
знищило знать. В розумінні
цих людей вся боротьба українського
народу зводилась до заміни
правлячого елементу з вигнаної
польської шляхти на українську
знать. Займаючи високі пости,
маючи великий військовий та
політичний досвід, багатство та
високе положення в суспільстві
вони використовували своє становище
для зміцнення свого впливу
та матеріального достатку. Державні
посади починають передаватись
спадково. Як вихідці з старшини,
гетьмани сприяли зосередженню
влади в її руках, спираючись
на її підтримку. Такий стан
речей задовольняв й іншу впливову
силу - українську православну церкву,
якій було надано широкі права,
а також щедра законодавча
та матеріальна підтримка.
Але поступово починають
з'являтися перші спроби позбавлення
селян та простого козацтва
вольностей, здобутих в боротьбі
1648 року. Нерідко відповідь була
ворожою і досить агресивною.
Прірва між правлячою верхівкою
та простим народом стає все
більшою та більшою.
Таким чином, основними
причинами виникнення Руїни можна
назвати внутрішні протиріччя
між елітарними та егалітарними
напрямами в розвитку української
держави, неготовність типових
представників правлячої знаті
до створення суспільства, яке
б базувалось на демократичних
засадах.
Після смерті Б. Хмельницького
і відмови від гетьманства
його сина, у 1657 року обрано
наказним гетьманом, а згодом
на Генеральній Раді, за участю,
крім козаків ще й міщан
та духовенства, 26 серпня 1659 року
у Корсуні затверджено гетьманом
усієї України генерального писаря
Генеральної військової канцелярії
Війська Запорозького Івана Виговського.
В своїй внутрішній
політиці Виговський спирався
насамперед на старшину, намагався
зміцнити її положення в державі,
наділяв її значними маєтностями
тощо. 1657 року було оформлено договір
зі Швецією, яка визнала незалежність
України та її кордони до
Вісли. Від Литви приєднано
Берестейське та Новгородське
воєводства. Поновлено союз з
Кримом та Туреччиною. Загальний
зовнішній політичний курс був
спрямований на створення незалежного
українського князівства. Та цьому
сильно заважало ставлення Москви,
якій не подобалась все більш
зростаюча політична незалежність
України. Саме як противагою
московським впливам в країні
Виговський зміцнює та використовує
зв'язки з Польщею. Та вже
давно домагалася повернення
України, обіцяючи широкі права
та автономію. Такі вимушені
кроки Виговського розуміють
як козацькі верхи та знать,
так і духовенство. Але такі
політичні загравання старшини
з польською шляхтою сильно
підривають довіру простого народу,
в пам'яті якого ще не зажили
болючі рани польського панування.
Досить сильну опозицію
виявили запорожці, ображені за
їх ігнорування в прийнятті
досить важливих рішень, але насамперед
за те, що їх не запросили
на вибори гетьмана. До Москви
почали надходити доноси кошового
отамана Якова Барабаша та
Полтавського полковника Мартина
Пушкаря, який мав амбітні плани
самому стати гетьманом. В цих
доносах Виговського звинувачували
в пропольських симпатіях та
в намірах "продати" Україну
Польщі. На вимогу Москви було
скликано нову Генеральну Раду
в місті Переяславі в надії,
що вона провалить Виговського.
Як представник царської корони
на Раді присутній був боярин
Богдан Матвійович Хітрово. Та
незважаючи на всі заходи з
боку Москви, Виговського було
обрано одноголосно. Як компенсацію
Москва отримала згоду на збільшення
воєводств в Ніжині, Переяславі
та Чернігов. Відразу після закінчення
Ради боярин Хітрово направляється
до Полтави та намовляє Пушкаря
підняти проти Виговського повстання.
У кінці 1657 року той
збирає 20 тисяч рядових запорожців
та 20 тисяч "гультяїв", наймитів.
Під Полтавою він розбиває
полки Сербіна та Богуна. Та
в червні 1658 року гетьманська
армія Виговського під тією
ж таки Полтавою розгромила
повстанську армію. Загинуло 15 тисяч
повстанців, а з ними й М.
Пушкар. Барабаша пізніше схоплено
та страчено .
В загальному ж плані
на Україні посилювалась боротьба
різних груп населення: старшина,
яку лякав царський абсолютизм,
все більше схилялась до Польщі,
а - селяни та міщани до союзу
з Польщею відносились напрочуд
ворожо: їх лякали панщина, панський
гніт, релігійні утиски тощо. Та
неминучість розриву з Москвою
була очевидна.
Врешті українські
та польські дипломати досягають
компромісного рішення. 16 вересня
1658 року у місті Гадяч І.
Виговський укладає з Польщею
союзний договір, відомого як
Гадяцький трактат. Суть Гадяцького
договору, автором якого головним
чином був Ю.Немирич, була така:
три держави, а саме Польща,
Литва та Україна створюють
федерацію рівноправних держав,
до якої може приєднатися Москва.
До України з назвою "Велике
Князівство Руське" входять три
воєводства: Київське, Чернігівське
та Брацлавське. Україні надається
широка автономія. Законодавча
влада належить Національним
Зборам, а виконавча - гетьманові,
якого українське населення обирає
"доживотно", і якого затверджує
король. Князівство Руське має
власну монету, скарбницю, суд
та армію - 30 тисяч козаків та
10 тисяч найманого війська. Гарантувалось
збереження традиційних прав
козацтва. Щороку за рекомендацією
гетьмана сотня козаків приймалась
до шляхетського стану. Польські
війська не мають права переходити
кордон без запрошення гетьмана,
а якщо переходять то вступають
під його команду. В Україні
скасовується унія. Обидві релігії
- римо-католицька та православна
- визнаються рівноправними. Засновуються
два університети, колегії, школи,
друкарні.
Але все це так
і залишилось тільки на папері.
Ще до свого підписання в
1659 році він викликав війну
з Москвою. Виговський звертається
до європейських дворів з маніфестом,
в якому Москву обвинувачено
в порушені Переяславського договору:
в захопленні Литви, завойованої
українськими силами, у Віленському
договорі з Польщею, в підтримці
повстання проти гетьмана тощо.
Майже 150 тисячна московська армія
під командуванням князя Трубецького
та Ромодановського окуповує
Україну. Виговський за допомогою
союзників - татар, поляків та
німців 28-29 червня під Конотопом
завдає війську московитів нищівної
поразки. Гине цвіт московського
боярства, татари захоплюють в
полон та страчують князя Пожарського.
Москву охоплює паніка, цар збирається
тікати до Ярославля. Проте
Виговський не зміг продовжувати
війну. Починаються повстання:
Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують
Москву. Ніжинський протопоп Максим
Филимонович та Ічнівський Семен
Адамович висилають Трубецькому
доноси на Виговського. Проти
гетьмана виступають старі полковники:
Золотаренко, Сомко, Ціцюра. За
час зворушень гине близько
3 тисяч українців. В жовтні 1659
року Іван Виговський скликає
в Германівці Генеральну Раду
і складає перед нею булаву.
Можна сказати, що
за часів гетьманування Івана
Виговського Україна мала найбільшу
у свій час можливість стати
країною вільною та політично
незалежною. І хоч деякі історики
досить негативно оцінюють його
діяльність, називаючи його гетьманом
старшини, а не усього народу
Виговський все ж таки залишив
яскравий слід в історії України
як видатний дипломат та взагалі
один з найбільш освічених
державних діячів України. Всередині
країни певні політичні сили
так і не досягли одностайності
в поглядах на майбутнє України,
часом переслідуючи свої власні,
але не завжди правильні цілі.
Тай не треба забувати, що з
усіх боків молоду козацьку
державу оточували країни - хижаки,
які й уявити не могли Україну
вільною та для яких саме
існування під боком сильної
та незалежної держави вже
становило загрозу.
Як стверджують автори
літературознавчого словника-довідника,
"роман історичний - побудований
на історичному сюжеті, відтворює
у художній формі якусь епоху,
певний період історії". У ньому
"історична правда поєднується
з правдою художньою, історичний
факт - з художнім вимислом, справжні
історичні особи - з особами
вигаданими, вимисел уміщений в
межі зображуваної епохи" .