Вплив ЗМІ на формування громадської думки

тощо. Новітніми, або бінарнокодованими, ресурсами вважають такі, якими

оперують за допомогою  засобів обчислювальної техніки  та систем комуні-

кацій, що останнім часом  набувають усе більшого поширення.

Щодо видів ЗМІ, то необхідно зазначити, що друковані  видання за

знаковою природою поділяють  на чотири види: текстові, зображувальні,

картографічні, нотні. До текстових засобів належать такі види видань: лис-

тівки, брошури, книги, газетні, журнальні, календарні видання. До зобра-

жувальних – буклети, проспекти, плакати, слайди тощо.

Більш традиційно друковані  ЗМІ поділяються на газети та журнали.

Газети – це періодичні видання, котрі виходять раз на тиждень  або часті-

ше, матеріали яких мають оперативний характер і повідомляють поточну

інформацію. Журнали –  це періодичні видання, котрі виходять раз на тиж-

день або рідше, їх матеріали здебільшого не мають  оперативного характе-

ру, відзначаються великими розмірами та аналітичним або  художньо-

публіцистичним характером. Розподіл всіх друкованих ЗМІ на газети й

журнали склався історично, протягом століть. Існують такі класифікації

друкованих ЗМІ: 1) за методом відображення дійсності (інформаційні, ін-

формаційно-аналітичні, аналітичні, художньо-публіцистичні); 2) за засно-

вником видання (урядові або  регіонально-урядові, незалежні, партійні та

інших громадських організацій, корпоративні); 3) за метою видання (полі-

тичні, суспільно-політичні, наукові та науково-просвітницькі, розважальні,

спеціальні: жіночі та чоловічі, ділові, галузеві та професійні, етнічні, релі-

гійні, рекламні та такі, що відображають додаткові потреби  чи захоплення

читачів); 4) за віком читачів (дитячі, молодіжні, для зрілого віку, для літніх

людей, сімейні); 5) за територією розповсюдження (транснаціональні,

центральні або всеукраїнські, регіональні, локальні); 6) за періодичністю

виходу (ранкові й вечірні, щоденні, тижневики, щомісячні, видання, що

виходять за спеціальними нагодами) [5]. О.Д. Кузнецова [2] поділяє  друко-

вані видання на масові та соціальні. Масові, у свою чергу, поділяються на

суспільно-політичні, науково-популярні, культурологічні, а соціальні –  на

наукові, фахово-галузеві, соціально-групові.

Для кращого розуміння  сутності та специфіки кожного з  видів ЗМІ

необхідно розглянути історичні  відмінності становлення кожного  з них.

Слово “газета” походить від назви срібної венеціанської  монети карбування

1538 р., саме стільки  коштував інформаційний бюлетень (рукописні листки),

який випускало спеціальне інформаційне бюро. Появу газет пов’язують із

виходом у 1609 р. у Страсбурзі та Вольфенбюттелі перших періодичних  ін-

формаційних видань “Реляціон” та “Авізо”, а також із випуском у 1631 р. в

Парижі щотижневого  видання, яке називалося “La gazette”  й повідомляло

новини Франції та світу. Датою появи журналу називають 5 січня 1665 р.,

коли в Парижі починають  видавати “Журнал учених”. Перші  журнали мали

тільки науковий характер, але поступово їх тематика розширювалася. В

Україні перші журнальні  видання з’явилися у другій половині XVII ст., во-

 

ни були переважно  науковими, а пізніше виникли  й журнали, що містили

літературно-публіцистичні  матеріали. Вважається, що перші три  українсь-

ких журнали – це “Харьковский Демокрит”, “Украинский вестник” та “Ук-

раинский домовод”. Сьогодні газети й журнали користуються меншим по-

питом, ніж електронні мас-медіа, у загальній структурі  дозвілля дітей підлі-

тків читання посідає  в дівчат сьоме місце, а в хлопців  одинадцяте. Це явище

пояснюють тим, що, по-перше, починаючи із середини 1980-х рр. зменши-

лася значущість читання  як головного і найпривабливішого  засобу прове-

дення дозвілля. По-друге, український друкарський ринок  майже не пропо-

нує якісної продукції  для дітей та підлітків.

Наприкінці ХІХ ст. наукою було створено достатньо передумов для

появи кіно. Ще в давні  часи була помічена здатність людського  ока збері-

гати на сітківці слід побаченого зображення та поєднувати в єдиний зоро-

вий ряд зображення, які  швидко змінювалися і створювали при цьому ілю-

зію руху. Це явище дістало назву персистенція (здатність сітківки зберіга-

ти зображення 0,1-0,3 секунди). На початку ХІХ ст. поширеними були

пристрої тауматропи (наприклад, малюнок птаха на одній  стороні аркуша

та клітки на іншій  при швидкому обертанні дає зображення птаха в клітці),

потім винайшли стробоскопи (Плато та Фарадей) та мутоскопи (книжки,

на сторінках яких зображали послідовні стадії руху будь-якої фігури), у

грудні 1839 р. зареєстрований винахід фотографії (Даггер та Ньєпс), у

1876 р. – сконструйований  праксиноскоп (апарат для розглядання малюн-

ків, які рухаються). Таким  чином, розвиток фотографії, оптики, механіки

та хімії призвів  до появи 28 грудня 1895 р. сінематографа  братів Огюста та

Луї Люм’єр. Їх апарати  давали змогу демонструвати 16 кадрів за секунду.

Регулярне виробництво хронікально-документальних фільмів в Україні ро-

зпочалося 1907 р. У 1919-1921 рр. з’явилося 50 агітфільмів, серед яких бу-

ли пропагандистські й науково-популярні стрічки про  передові методи

сільського господарювання, санітарні, просвітницькі та інші фільми. У Ра-

дянському Союзі кіно стало звуковим у 1930 р. [6; 9]. За роки розвитку кі-

но склалася розвинута  система його видів та жанрів. Виділюють  чотири

головних види кіно: документальне, науково-популярне, художній (ігро-

вий) фільм, мультиплікаційне кіно. За жанрами кіно поділяють таким чи-

ном: драма, мелодрама, трагедія, комедія, детективно-пригодницький

фільм, героїко-пригодницький  фільм, науково-пригодницький фільм,

фільм-катастрофа, фільм  жахів, фантастика, епопея, роман, дитяче кіно.

Сьогодні, як і раніше, дітям та підліткам найбільше  подобаються художні

фільми та мультфільми, науково-популярне й документаційне кіно значно

менше привертає їх увагу. Однак художні та мультиплікаційні фільми ви-

конують переважно розважальну  функцію, а науково-популярне й докуме-

нтаційне кіно має  значний освітній потенціал, що не реалізується.

Не меншою популярністю серед населення користується такий  вид

мас-медіа, як радіо. Слово  “радіо” в перекладі з латинської означає “випро-

мінюю проміння”. Загальновідомо, що радіо – це спосіб передачі інформації

на відстань за допомогою  радіохвиль. Радіомовлення – це засіб масової ін-

 

формації, що через радіоканали  передає необмеженій кількості  слухачів мо-

вленнєві, музичні, драматичні та інші передачі з метою інформативно-

емотивного впливу. Передісторією  появи радіо були фундаментальні дослі-

дження М. Фарадея, Дж. Максвела та Г. Герца. Виникнення радіо

пов’язують з іменами  Олександра Попова та Гульєльмо Марконі. Завдяки

тому, що було винайдено  радіо, відбувся технічний прорив у багатьох галу-

зях науки та техніки, пов’язаних з обміном та обробкою інформації. Перша

публічна демонстрація системи “реєстрації грозових розрядів”  О. Попова

відбулася у Санкт-Петербурзі 7 травня 1895 р., а 12 грудня 1901 р.

Г. Марконі вперше почув сигнали з іншого боку Атлантики. Широко засто-

совувати радіо почали після 1920 р. Регулярне мовлення українського радіо

розпочалося 1924 року, і  вперше воно з’явилося у Харкові, потім у Києві,

Дніпропетровську, Одесі  та інших містах. На перших етапах розвитку радіо

його називали газетою  без паперу, тому що не були поширені індивідуальні

приймачі й радіоповідомлення  транслювалися через гучномовці, встановле-

ні на вулицях та площах. Після вдосконалення передавальної  та приймаль-

ної техніки, радіоприймачі з’явилися майже в кожній домівці.

Роль радіомовлення  як засобу масової інформації особлива, адже пе-

редача інформації здійснюється через звуки людського голосу, музики,

шумів, що мають сильний  емоційний вплив на слухачів [5]. Радіо  здійснює

навіювання на людину, тому радіомовлення використовували як засіб ма-

сової агітації, пропаганди, для формування громадської думки, впливу на

свідомість, почуття та вчинки слухачів. Специфікою радіо  є одночасність

та всеохоплюваність, тому що його можна слухати в будь-якому місці, во-

но доступне навіть для  безграмотних і дає можливість людині займатися

одночасно й іншою  діяльністю. Авізуальна за своєю суттю  комунікація

спонукає дітей та підлітків уявляти те, що відбувається, а це сприяє розви-

тку абстрактного мислення. Цей виховний аспект надзвичайно важливий,

адже величезний потік  інформації людина отримує в цьому  віці в процесі

регулярного навчання через  слух.

Радіопередачі поділяють  на декілька груп за тематикою (інформа-

ційні, суспільно-політичні, освітні, релігійні, економічні, спортивні, музи-

чні, літературно-драматичні, рекламні, інформаційно-розважальні), за ау-

диторією, за періодичністю, за методом відображення (мовленнєві, музич-

ні, змішані, ігрові).

Одним з найбільш популярних сьогодні видів ЗМІ, який виступає аб-

солютним лідером у  структурі дозвілля дітей та молоді, є телебачення. Йо-

го виникнення пов’язують із першим проектом телевізійної системи  Адрі-

ано де Пайва (20 лютого 1878 р.). У 1879 р. француз Костянтин Сенлек

опублікував опис апарата, названого ним “електроскоп”. Свій внесок у по-

яву телебачення зробили  винахідники Дж. Перрі, У. Ейртон, М. Леблан та

П. Ніпков. Термін “телебачення”  вперше використав К.Д. Перський на мі-

жнародному конгресі в Парижі у 1900 р. [8]. А 11 травня 1907 р. у  Санкт-

Петербурзі вчений Б.Л. Розинг винайшов спосіб передавати за допомогою

радіоелектронних засобів  на певну відстань не тільки звук, а  й зображення –

 

виникло телебачення, дослівно “бачення на відстані”. Якщо фотографія та

кіно – оптико-хімічні  комунікативні засоби, то, на відміну  від них, радіо та

телебачення – електронні комунікативні засоби. Перші експериментальні

телеприймачі з’явилися  наприкінці 1930-х рр., а поширюватися вони поча-

ли після 1945 р. Майже кожна українська родина сьогодні має вдома теле-

візор. Соціологічні дослідження  доводять, що час перегляду телепрограм

підлітками перевищує  не тільки час спілкування з батьками, але й (якщо

взяти так би мовити середньорічний показник) перебування підлітка у сті-

нах того чи іншого навчального  закладу.

Телебачення класифікують за такими параметрами: 1) за способом

трансляції (ефірне, супутникове, кабельне); 2) за охопленням аудиторії (за-

гальнонаціональне, міждержавне, регіональне, місцеве); 3) за спеціалізаці-

єю програм (загальне та спеціалізоване); 4) за фінансуванням (бюджетне та

таке, що самофінансується); 5) за комунікативною моделлю віщання (мо-

нологічне, діалогічне, інтеракційне) тощо [7, с. 454].

Щоб продемонструвати специфіку видів ЗМІ, хотілося б навести ду-

мку російського письменника  Е. Багірова, згідно з якою радіо  в оператив-

них випусках новин повідомляє про те, що відбувається у світі, ввечері

влада переходить до телебачення  і воно наочно демонструє, як це відбува-

лося, а наступного ранку газети дають детальний аналіз того, чому це ста-

лося [5, с. 17].