Види джерел міжнародного приватного права

 

Міністерство освіти і  науки України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Інститут економіки та менеджменту

Кафедра цивільно-правової дисципліни

 

 

 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з дисципліни «Міжнародне  приватне право»

на тему:

«Види джерел міжнародного приватного права»

 

 

 

 

 

Виконала:

ст. групи МЗД‒57М

Гоцик А.В.

 

Перевірив:

доц. Гофман Ю.Б.

 

 

 

 

 

 

 

Луцьк - 2013

Зміст

Вступ...........................................................................................................................3

1. Види джерел загальна  характеристика видів джерел  міжнародного приватного права...............................................................................................4

2. Внутрішнє законодавство....................................................................................6

3. Міжнародні договори...................................................................................10

4. Звичаї..............................................................................................................18

5. Судова та арбітражна практика...........................................................................22

Висновки....................................................................................................................24

Список використаних джерел..................................................................................25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній  науці розуміють, зокрема, форми, в  яких знаходить вираження правова  норма.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає  в тому, що, з одного боку, джерелами  права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого норми законодавства  та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства.

Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність  предмета регулювання цивільно-правові  відносини з "іноземним елементом". Згадана властивість джерел права  завжди викликає питання щодо їх юридичної  сили. Так, у конституціях держав, інших  нормативних актах звичайно закріплюється  юридична сила норм конституції держави  та актів, прийнятих на її основі, а  також міжнародних угод. Питання  щодо примату одних норм перед  іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Види джерел загальна характеристика видів джерел міжнародного приватного права

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній  науці розуміють, зокрема, форми, в  яких знаходить вираження правова  норма. Міжнародному приватному праву  відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існування його норм. Це 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні договори; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають доктрину. Проте у більшості правових систем вона не є джерелом міжнародного приватного, та зрештою, й усіх інших галузей  права. Можна вказувати на її допоміжне  значення в розвитку й удосконаленні  права, у правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного права.   Наявність міжнародних договорів та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав, а також санкціоновані державою звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання - цивільно-правові відносини з «іноземним елементом». Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, ін­ших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

У Конституції України  вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість  яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства  України. Укладення міжнародних  договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). У ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм на­ціонального законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Навряд чи законодавець був  послідовним, викладаючи в такий  спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного  законодавства України, він одночасно  закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод. Непослідовність виявляється і  в тому, що у законодавстві не зазначений статус міжнародних договорів, які не потребують згоди Верховної  Ради України. Але ж відсутність  згоди законодавчого органу не позбавляє  такі договори ознак, притаманних будь-якому  міжнародному договору. Отже, їх так  само слід вважати частиною національного  законодавства України і застосовувати  у порядку, передбаченому для  норм національного законодавства.

До міжнародних договорів  за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері  міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі  й виражені у нормах Віденської конвенції  про право міжнародних договорів  від 23 травня 1969 р. (чинна для України  з 13 червня 1986 p.), Віденської конвенції  про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна  для України з 26 листопада 1992 р.). Важливе значення має доктрина, яка  тлумачить питання укладення, набуття  чинності, завершення дії міжнародних  договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й  тому, що питома вага кожного з видів  джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.

2. Внутрішнє законодавство

Термін «внутрішнє законодавство» тут вживається у широкому розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел міжнародного приватного права  залежить від змісту предмета цієї галузі права у конкретній правовій системі.

Для міжнародного приватного права України значення мають  окремі норми Конституції України. Так, у ч. З ст. 25 Конституції вказано, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають  за її межами. У ч. 1 ст. 26 зазначається, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні  на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а  також несуть такі самі права і  обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними документами  У країни.

Конституції іноземних держав можуть маги й інші норми для регулювання  приватно-правових відносин з «іноземним елементом». Так, в Основному Законі Російської Федерації спеціальна глава присвячена зовнішній політиці держави. Її норми регламентують питання міжнародних договорів, зокрема їх добросовісне виконання, як і таке ж виконання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Конституція Російської Федерації включає й норми щодо захисту прав людини.

Закони та нормативно-правові  акти, які є джерелами міжнародного приватного права, поділяються на такі, що: 1) повністю регулюють відносини  цієї галузі права або ж 2) певна  частина норм яких регулюють ці відносини.

До першої групи належать, наприклад, закони держав про міжнародне приватне право. У державах, особливо тих, що належать до «сім'ї континентального права», приблизно з 60-х років  широко практикується прийняття  зазначених законів, які діють і  до сьогодні. Наприклад, прийнятий у  1963 р. в Чехословаччині Закон з міжнародного приватного права та процесу (у редакції Закону 1969 р.) діє сьогодні в Чехії та Словаччині. Чинним с Закон з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. Наприкінці 70-х - на початку 80-х років схвалення законів із зазначених питань активізувалося. Так, Закон з міжнародного приватного права прийнято в Австрії 1978 p., в Угорщині - 1979 p.; у Туреччині (з міжнародного приватного права та процесу) - 1982 p.; у ФГІІ 1986 р. Одним із найдетальніших щодо регламентації правовідносин є Закон з міжнародного приватного права Швейцарії 1987 p., який налічує близько 200 статей. З 1992 р. однойменний закон діє у Румунії. Відповідно до Закону від 26 червня 1991 р. з деякими змінами у Хорватії, а також у Словенії, Сербії та Чорногорії діє Закон колишньої СФРЮ «Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах» 1982 р.

До порівняно нових  кодифікацій у сфері міжнародного приватного права належить Закон  про міжнародне приватне право Венесуели 1998 р. (набув чинності з 6 лютого 1999 р.). Вказаний акт формувався тривалий час, свідченням чого є перший його проект від 1963 p., який хоч і переглядався декілька разів, проте мав значний  вплив на кодифікацію міжнародного приватного права в інших латиноамериканських  державах (Перу, Мексиці). Лаконічний, компактний, такий, що врахував найновіші тенденції  у міжнарод­ному приватному праві  та процесі, він (як і Кодекс Тунісу 1998 р.) є чи не найуспішнішим актом  кінця XX ст.

У державах «сім'ї загального права» чинними є Закон з міжнародного приватного права штату Луїзіана 1991 p., Закон про міжнародне приватне право (різні положення), прийнятий  у Великобританії 1995 р. Проте, незважаючи на його назву, він присвячений тільки окремим питанням. Цей Закон реалізував пропозиції англійської та шотландської комісій з права, які тривалий час розглядали питання про реформу  міжнародного приватного права. Закон  набував чинності поступово. Остаточно  почав діяти з 1 листопада 1996 р.

Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами, оскільки вони містять систему  матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення змісту іноземного права, взаємності, реторсії та ін. Але переважно  норми цих законів регламентують  правовий статус фізичних та юридичних  осіб; право власності, зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові  відносини; питання спадкування  тощо. До вказаних законів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іноземної  держави.

В Україні закон про  міжнародне приватне право розроблявся  тривалий час. Вчені України пропонували  прийняти такий закон ще в час  існування СРСР (наприклад, В. І. Кисіль). До моменту його прийняття вченими  було розроблено декілька законопроектів. Зрештою Закон України «Про міжнародне приватне право» було прийнято 23 червня 2005 р. Зазначений Закон встановлює порядок  урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх  елементів пов'язані з одним  або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. Закон  застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з «іноземним елементом»: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність  судам України справ з іноземним  елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні  рішень іноземних судів.

Другу групу законодавства  становить значна кількість юридичних  актів, в яких тільки спеціальні розділи  чи окремі норми регламентують правовідносини з «іноземним елементом». В Україні  це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах кодифікованих актів. Такими є, наприклад, норми розділу VI Сімейного кодексу  України від 10 січня 2002 р. за назвою: «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства». Це також норми Закону України  «Про зовнішньоекономічну діяльність»  від 16 квітня 1991 р.; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»  від 4 лютого 1994 р.; «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р.; «Про операції з давальни­цькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» в редакції від 4 жовтня 2001 р.; Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 1994 p.; Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України 6 вересня 2001 р. (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024) та ін.

Норми міжнародного приватного права містять окремі розділи (частини, книги) цивільних чи сімейних кодексів іноземних держав. Наприклад, у провінції  Квебек (Канада) з 1 січня 1995 р. набула чинності книга X нового Цивільного кодексу. Це кодифікація норм міжнародного приватного права та міжнародного цивільного процесу.

Крім законів про міжнародне приватне право та спеціальних розділів (частин, книг) кодексів, в іноземних  правових системах є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання  цивілістичних відносин з «іноземним елементом». Вони доповнюють закони з  міжнародного приватного права або  ж певною мірою заміняють їх, як це робить Декрет про економічне, промислове, наукове й технічне співробітництво  з іноземними юридичними та фізичними  особами, прийнятий у Болгарії 1974 р.