Феномен жіночого політичного лідерства в сучасній Україні

РОЗДІЛ 2

Особливості жіночого національного політичного лідерства в Україні

2.1. Сучасне політичне лідерство в Україні: гендерний вимір.

Варто сказати, що питання  жінки та політичного лідерства  для України виступає як одне з  актуальних в сфері розбудови  демократичної країни та впровадження паритетної демократії. На формування жінок політичних лідерів великий вплив має низка взаємопов’язаних факторів: політична культура суспільства, засоби масової інформації, соціально-економічні та інституціональні. Завдяки інституціональним механізмам забезпечується участь жінок на всіх рівнях державної влади, що зумовлює формування жіночого лідерства як норму суспільно-політичної діяльності та створює умови для його розвитку.

Зауважимо, що впродовж всієї  історії розвитку українських земель до жінки завжди ставилися шанобливо і з пієтетом. Важливим є те, що повага до соціальної (у тому числі політичної) активності жінки в українців має історичне підгрунтя – достатньо згадати постаті таких жінок як княгиня Ольга, Анна – королева Франції, Роксолана. Вони залишили по собі пам’ять саме як політичні діячки, як жінки, що займалися (і успішно) політикою, а не були просто дружинами князя, короля або султана [94, с. 336].

Політичне лідерство жінки для України є одним з головних в розвитку демократичності держави та дотримання норм рівноправ’я жінок та чоловіків. Необхідність дослідження політичного лідерства жінок визначається перш за все потребами складної та суперечливої ситуації, в якій опинилося людство на етапі переходу у ХХІ століття, а також тим, що роль політичної участі та лідерства жінок в політичному процесі поступово змінюється, як в світовій, так і в українській практиці [90].

Суттєві суспільно-політичні  трансформації, що відбуваються в нашій  країні, сприяють підвищенню уваги  до проблеми політичного лідерства. Водночас лідерство як соціально-психологічний феномен у вітчизняній науці вивчалося переважно без врахування статі. Як наслідок однобічного підходу до специфіки політичного лідерства, один з важливих критеріїв оцінки політичних лідерів – гендерний, належним чином не враховувався.

Однією з найбільш значущих характеристик кожної людини, у тому числі й політичних лідерів, є належність до певної статі. Розрізняють статі: біологічну (анатомічні, фізіологічні відмінності між статями), психологічну (характеристика особистості та її поведінки під кутом зору маскулінності / фемінінності). Маскулінність / фемінінність – сукупність глибинних психологічних ознак (характеристик), які визначають відмінності в чоловічій і жіночій поведінці. Це особистісна категорія, тоді як гендер є соціальною категорією. Поняття гендер відображає те, як риси маскулінності чи фемінінності виявляються в соціальній поведінці. Гендер – це комплекс соціально сконструйованих відмінностей: психологічних, соціальних та культурних ознак, за якими розрізняють особи чоловічої та жіночої статі [51].

Звернення до гендерного фактору політичного лідерства – це об’єктивний підхід і необхідна умова в сучасному політикумі. В цьому плані, значно розширюється теоретичне розуміння діяльності політичного лідера, який може бути, власне, не тільки чоловіком, але і жінкою. На жаль, сьогодні у вітчизняному політикумі залишається несприятлива ситуація: мало жінок-лідерів задіяні у прийнятті загальнодержавних рішень [86, с. 67].

У сучасному демократичному суспільстві дедалі більше актуалізується проблема гендерної рівності. Сутність цієї проблеми полягає у створенні таких умов суспільного життя, у яких жінка й чоловік справді були спроможні реалізувати себе повноцінно як у громадському, професійному, так і в особистому житті. Адже досягнення фактичної, а не лише інституціональної рівності жінок і чоловіків у всіх сферах політичного, економічного і соціального життя стає одним із важливих напрямів у розбудові засад демократичної правової держави.

Проблема гендерної рівності стала  темою численних наукових дискусій, семінарів, конференцій, окремих соціологічних досліджень. Її розробленням займались, зокрема, вітчизняні політологи Л. Кормич, Г. Саєнко, Л. Лисенко, Г.  Ткаченко, а також соціологи М. Линовицька, І. Жеребкіна, О. Іващенко, Л.Морозко, Е. Плісовська та ін. [52, с. 337]

Для України проблеми участі жінок  у політиці, жіночого політичного  лідерства актуалізувалися з  часу проголошення її незалежності. Хоча закони України й надають жінкам рівні права з чоловіками, проте  фактично жінки дискримінуються в різних сферах суспільного та сімейного життя.

Вітчизняні науковці, які досліджують  проблему гендерної рівності у політиці, на підставі проведених досліджень виокремлюють такі чинники, що перешкоджають політичній кар’єрі жінок в Україні:

- специфіка стадій життя чоловіків і жінок (жінки приходять у політику в пізнішому віці порівняно з чоловіками, оскільки вік 18-30 років – оптимальний для народження дітей – збігається з віком, коли здобувається освіта, перепідготовка і підвищення кваліфікації);

- соціальна структура суспільства (нерівномірність у розподілі ресурсів, які чоловіки і жінки можуть використовувати в політиці);

- невпевненість жінок у своїх силах, можливостях виконувати складнішу роботу або обіймати керівну посаду;

- упередженість керівництва щодо висунення жінок на керівні посади (навіть якщо професійний рівень жінки-працівника вищий, ніж у колеги-чоловіка);

- перебування жінки у відпустці по догляду за дитиною, що гальмує процес її кар’єрного росту;

- велика конкуренція з боку колег-чоловіків;

- особливості політичної соціалізації (соціалізація орієнтує чоловіків і жінок на різні ролі, різне ставлення до активної діяльності) [33, с. 28].

Проте всі ці причини можна вважати  вторинними. Основною перешкодою для формування політичного лідерства є суспільні стереотипи про суто «жіноче» призначення жінки: народжувати, бути берегинею вдома, а не займатися політикою. Подібні стереотипи склалися на основі особливого гендерного порядку – патріархату, що забезпечує чоловікам домінуюче становище в суспільстві. Прийнято вважати, що політика – це чоловіча справа і жінка не повинна нею займатися.

Сьогодні на керівних державних  посадах, у політичних організаціях в Україні, в основному, перебувають чоловіки, які й формують політику держави в її «чоловічому вбранні». Проте логічним є припущення, що жінка-політик зможе більш компетентно оцінити проблеми жінок, що вона буде розумно, чутливо і адекватно представляти саме жіночу часину населення.

Також розвиток демократичних  інститутів України ставить виклик гендерному фактору в розумінні сучасної політичної влади. Разом з тим, наявність жінки в політиці, з точки зору ефективності останньої, якщо і не підтверджена остаточно практикою діяльності таких яскравих жінок, як М. Тетчер, М. Олбрайт, К. Райз, А. Меркель, В. Віке-Фрейберг, то на українському грунті, принаймні, вже має об’єктивне право на існування [54, с. 133].

Механізм формування жіночого лідерства в Україні  набуває форм і методів, характерних  для західного світу, оскільки втілюється через вибори, референдум, інші форми  безпосередньої демократії. «З іншого боку – успадковує притаманні для деяких країн транзитивних демократій риси корпоративної кадрової політики». З цих позицій система лідеротворення в Україні скоріше закрита, ніж відкрита. Вона має вузьке представництво і обмежені можливості впливу на прийняття рішень і, відповідно, слабку продуктивну здатність. В українському суспільстві склався запит на лідера європейського типу, здатного осучаснити сам підхід до управління державою. Більше того, після кількох років державотворення за проектом старої еліти ставало дедалі зрозуміліше, що реальна та успішна незалежність потребує не абиякої, а модернізованої державності [56].

На жаль, українське суспільство  поки не готове прийняти жінку-політика. Про це свідчать дані чисельних соціальних опитувань, що стали дуже популярними  останні кілька років. Причина цього  є не лише у нехтуванні правами жінок суспільством, а й у певному небажанні чи страху самих жінок реалізуватися у доволі «чоловічих» сферах життя, зокрема – політиці. Жінки мають право і мають власний вибір, але вони не завжди ними користуються. Згідно зі світовою класифікацією ООН, Україна за кількістю в парламенті жінок посіла 115 місце зі 145 можливих [85].

Конституція України  всім гарантує рівні права, але на практиці дещо інша картина. Наприклад, кількість представників жіночої статі у владі всіх рівнів досить низька. І чим вище орган влади, тим менше жінок ми зустрінемо там – і в нашому парламенті VI скликання їх тільки 8,1%, VII –

9,7%. Але це теж можна вважати прогресом, бо у Верховній Раді I скликання жінки складали лише 2%, а IV – 5,1%. Навіть в органах місцевого самоврядування жінки в основному є лише заступниками чоловіків-керівників. Недарма існує жарт: «Головна посада жінки – бути заступником чоловіка» [62, с. 80].

Якщо розглядати історію формування становища жінки-політичного лідера в Україні, то варто зауважити, що із здобуттям незалежності України кількісний склад жінок-політиків, на керівних посадах зменшився у порівнянні зі становищем що було в Радянському Союзі. Однак, прийняття Конституції незалежної України 28 червня 1996 р. підняло на новий рівень юридичне забезпечення прав жінки, у тому числі і на політичну діяльність. Утілення принципу гендерної рівності гарантується положеннями Конституції України: ст. 3, ст. 15, ст. 21, ст. 23, ст. 24, ст. 29, ст. 34, ст. 36 [46].

На цей період припадають дві важливі події в сфері політичного життя країни: вибори навесні 1994 р. до Верховної Ради України і вибори влітку того ж року Президента України. Вибори до Верховної Ради України вперше проводилися на багатопартійній основі, але за мажоритарним принципом.

Після парламентських виборів  найбільшими за чисельністю виявилися  фракції комуністів (90), Народного  Руху України (22), Селянської партії (21), соціалістів (15). Водночас – у гендерному плані – склад новообраної Верховної Ради свідчив, що простежується загальна тенденція скорочення жінок (порівняно з попереднім періодом), залучених до політичних інститутів та політичної діяльності [62, с. 82].

Серед кандидатів на пост Президента України у виборах, які відбулися  26 червня 1994 р., не було жодної жінки (балотувалися: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук). Аналіз даних соціологічних опитувань, які проводилися у цей період, дає підстави дійти висновку, що взагалі питання гендерного значення відходять на другий, а то й на третій план внаслідок актуалізації інших, насамперед економічних: криза, невиплата зарплат, зубожіння населення – і загальнополітичних: боротьба за вектор політичної визначеності майбутньої України.

Відбитком маскулінного стереотипу сприйняття жінки у політиці як елементу вітчизняної політичної культури, є досить типове ставлення, висловлене народним депутатом України М. Сиротою (до речі, того, що очолив комісію, яка забезпечувала узгодження позицій політичних фракцій і партій щодо тексту Конституції незалежної України: «Політика – це сувора боротьба, яка потребує всіх сил, миттєвої реакції і навіть згорання. А для жінки це протиприродно...Час жінки в політиці ще просто не настав. Ось коли ситуація стабілізується, тоді в політику й прийдуть жінки. А поки що чоловіки згорають у сьогоднішній боротьбі, готуючи в політиці майбутній плацдарм для жінок» [92, с. 173].

Зазначимо, що така незадовільна ситуація мала місце і в подальшому – кількісний склад жінок-політиків у парламентських фракціях та на керівних посадах був дуже низьким. Ситуацію принципово не змінили і парламентські вибори у березні 2002 р. та Помаранчева революція 2004 р. Звичайно відбувався інтенсивний процес подальшого розвитку громадянського суспільства в Україні, але проблема гендерного фактору у політиці залишалась невирішеною.

Зауважимо, що у виборчих перегонах 2002 р. взяли участь 33 політичні партії та блоки. За гендерною ознакою позиціонувала себе партія «Жінки за майбутнє України». Найбільш «жіночими» партіями були Всеукраїнське об’єднання «Новий світ» (50%), СДПУ (50%), «Блок Наталії Вітренко» та «Партія реабілітації тяжкохворих України» – по 34%. Показовим є те, що жодна з цих партій до парламенту не пройшла. Сукупна частка жінок у парламенті України в 2002 р. становила 5,1% порівняно з 7,5% у 1998 р., тобто представництво жінок у Верховній Раді України скоротилося на 2,4% [87, с. 204].

Акцентуємо увагу на тому, що період окреслений 2002-2004 рр. – це час, коли жодна жінка не була представлена в Кабінеті Міністрів України. Це дає підстави стверджувати, що перебування жінок у вищій ланці виконавчої влади в пострадянській Україні має нестійкий характер: 1991-1997 рр. – жодної, 1997-1999 рр. – одна (С. Станік), 1999-2001 рр. – одна (Ю. Тимошенко), 2001-2004 рр. – жодної, 2005 р. уряд Юлії Тимошенко – дві (Ю. Тимошенко, О. Білозір), 2005-2010 рр. (другий уряд В. Януковича, другий уряд Ю. Тимошенко) – жодної, 2010-2012 рр.– дві (Г. Герман – радник Президента України, заступник Глави адміністрації Президента України; Р. Богатирьова – Секретар Ради Національної Безпеки і Оборони), 2012 р. – до нашого часу – три (Г. Герман, Р. Богатирьова, Н. Королевська) [97, с. 32].

Щодо порівняння України у збільшенні представництва жінок у вищих  ешелонах влади з державами Європи, то звичайно, цей відсоток є мізерним, але враховуючи ситуацію, в якій знаходиться Україна як посттоталітарна держава, не можна стверджувати, що прогресу зовсім немає. Адже з 1990-х років і до сучасної реалії відсоток жінок у парламенті збільшився від 2,5 до 9,7, і, навіть, всупереч передбаченням експертів, що вибори 2012 р. зменшать список жінок у парламенті, сталось навпаки. На сьогоднішній день можна назвати декілька представниць жіночої статі, які дещо розбавили чоловічий склад українського політикуму. Сюди можна віднести: Г. Герман, Р. Богатирьова, Н. Королевська, І. Богословська, О. Бондаренко, Л. Гриневич, О. Кужель, О. Оробець, І. Фаріон та деякі інші. Всі вони займають визначне місце у політичній діяльності України на даний момент.

Відзначити можна О. Кужель, яка наділена якостями, що дозволяють їй впливати на людей та вести їх за собою. Вона є активним політиком та громадським дічем. ЇЇ цілеспрямованість неодноразово допомагала їй займати високі посади у державній владі. В 2012 р., вона, навіть, висувала свою кандидатуру на виборах мера Києва, які повинні були відбутися. Цю жінку називають харизматичним лідером інші жінки-політики, які взяли участь в інтерв’ю у дослідженні феномена жіночого політичного лідерства, яке було здійснене в рамках проекту «Жінки і влада» у 2007 р. [25, с. 25].