Шпаргалка по "Политологии"

51. Сутність та функції соціальної структури суспільства. Класова теорія К.Маркса та М.Вебера.

Як і поняття "соціальні відносини", поняття "соціальна структура" вживається в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні  соціальна структура — це складова суспільства, в основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільства характеризується сталими взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв'язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільства відбувається об'єднання людей у соціальні спільності (класи, групи). У цьому зв'язку соціальну структуру суспільства часто визначають як сукупність статусів і ролей. У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-класових, соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури — система соціальних спільностей, що реалізується в системі соціальних відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює соціально-класові, соціально-професійні, соціально-демократичні, етнонаціональні, сімейно-шлюбні, соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених елементів соціальної структури суспільства складається з різноманітних підсистем з певними внутрішніми властивостями. М. Вебер крім економічного аспекту стратифікації, враховував також такі аспекти як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якім суспільстві. Розходження у власності породжують економічні класи; розходження, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти. Клас, іншими словами, це люди, що знаходяться в одній класовій ситуації, тобто які мають загальне положення в економічній сфері: подібні професії, однакові доходи, приблизно однакове матеріальне становище. Маркс класи виникають  і протидіють  на основі  різного положення  і  різних ролей,  виконуваних  індивідами  у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною  основою  утворення  класів  є  суспільний розподіл праці. Проаналізувавши погляди Маркса, можливо виділити  наступні критерії соціального класу: §загальна позиція в економічному способі виробництва; §специфічний спосіб життя; §конфліктні і ворожі відносини з іншими класами; §соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі; §класова свідомість; §політична організація.

52.Глобальні проблеми  людства та шляхи їх розв’язання.

Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «глобус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:

- запобігання світової термоядерної  війни;

- подолання зростаючого розриву  в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;

- забезпечення подальшого економічного  розвитку людства необхідними  для цього природними ресурсами;

- подолання екологічної кризи;

- припинення «демографічного вибуху»  у країнах, що розвиваються, і  демографічної кризи в розвинутих  країнах через більш раціональне  регулювання народжуваності;

- своєчасне передбачення і запобігання  негативних наслідків НТР;

- стримування міжнародного тероризму  й екстремізму, поширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

- вирішення поставлених сучасною  епохою проблем освіти і соціального  забезпечення, культурної спадщини  й моральних цінностей та ін.

53.Передумови виникнення внутрішньополітичного конфлікту та основні методи їх подолання.

Політичний конфлікт — один із видів соціальних конфліктів, специфіка  якого визначається особливостями  розвитку політичної дійсності. У його основі знаходиться боротьба учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами, за те, що складає влада і політичне панування. Політичні конфлікти відбивають об'єктивні протиріччя, які існують у суспільстві, що виявляється в розбіжності статусів суб'єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, можливостей у виборі засобів, форм і методів ведення політичної боротьби. Друга точка зору на природу політичних конфліктів представлена теорією людських потреб. Ця концепція стверджує, що конфлікти виникають внаслідок обмеження або неповного задоволення потреб, які визначають сутність людської особистості. Третя точка зору на джерело, природу і причини виникнення політичних конфліктів — соціально-психологічна, засновником якої вважається 3. Фрейд. Він створив теорію психологічних фрустрацій (від лат. frustratio — обман, розчарування), що зробило значний вплив на становлення сучасної теорії конфліктології. Фрейд показав, що у формуванні особистості визначальну роль відіграє період її ранньої соціалізації; це робить помітний вплив на всі наступні відносини її в суспільстві, в тому числі і на її ставлення до влади.

Конфліктологія виробила ряд методів  долання конфліктів, які довели свою дієвість на практиці. Один з них — це уникнення конфлікту. Цей метод найпоширеніший, але не завжди ефективний. За ним передбачається відхід з політичної арени того чи іншого діяча; звільнення з роботи за власним бажанням, якщо та чи інша особа не може спрацюватися з керівництвом (адміністрацією) або з колективом; еміграція з країни, в якій дальше перебування стає неможливим; ігнорування супротивника, уникання зустрічі з ним, відсутність реакції на дії протилежної сторони. Але уникнення конфлікту ще не означає кінцевого розв'язання його. Сама суперечність, яка призвела до конфлікту, залишається. Другий метод вирішення конфлікту можна визначити як відкладання конфлікту. Це означає відхід від політичної боротьби взагалі, відхід зі своїх позицій. Цей метод досить поширений в практиці політичної боротьби (конфлікт між політичними партіями та їхніми лідерами, між гілками влади і тими, хто їх очолює, а також між державами). Але, як і перший метод, цей метод не приводить до кінцевого подолання конфлікту. Третій метод урегулювання конфлікту — це мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника. Роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії, а останнім часом у вирішенні конфліктів у деяких країнах беруть участь менеджери з конфліктів. Четвертий метод долання конфлікту — арбітраж. Сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої обов'язкове для обох сторін. Арбітри, розглядаючи конфлікт, керуються нормами міжнародного права, конституціями конфліктуючих сторін, нормами договорів. Учені й практики-політики вважають, що даний метод урегулювання конфлікту може допомогти розв'язати його на даний момент, проте з часом він може поновитися. П'ятий, найефективніший, метод подолання конфлікту — переговори. Переговори дають змогу дійти згоди, вони відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто виникненням людського суспільства.

54.Структура, функції  та типологія політичних систем, основні елементи політичної  системи.

Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов’язаних з політикою, з її розробкою  та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління, типом держави, характером політичного режиму… Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини. Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо. Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо. Компоненти: 1) політичні відносини; 2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій; 3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів; 4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму; 5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці. Функції: §Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства. §Владно-політична функція. §Функція народної, національної інтеграції. §Функція управління. організації, а саме функціонування як самоціль. §Функція відтворення політичного життя. §Функція демократизації життєдіяльності суспільства. §Функція організації й упорядкованості політичного життя. §Функція консолідації соціально-політичних сил. §Функція соціально-політичної модернізації. §Функція стабілізації соціально-політичного життя. інша класифікація: §політичне цілепокладання; §владно-політична інтеграція суспільства; §регулювання режиму соціально-політичної діяльності §а також мобілізаційну, дистрибутивну функції і функцію.

55.Політична свідомість  як фактор політичної поведінки.  Типологія політичної свідомості.

Політична свідомість — це духовне  утворення, яке включає в себе політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди конкретно історична, вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку. Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на їхній основі типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства.Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв'язки і суперечності, закономірності розвитку.

56.Соціал-демократія як  ідейно-політична доктрина.

Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф. Лассаль, який свої соціально-політичні погляди видавав під назвою «національного соціалізму» й при цьому називав себе учнем К. Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (за допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу — низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація тих негативних явищ пов'язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через «залізний закон заробітної плати». Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці. Майбутню державу він бачив демократичною, відроджуваною через загальне й пряме виборче право. Така держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню «індивідуальної власності, заснованої на праці». Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

57.Політична  влада: сутність, джерела, ресурси  та механізми здійснення.

Політична влада, як один з найважливіших  виявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й у інших складових частинах соціально-політичної системи: у межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій і т. п. Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції. Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади € інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об'єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло. Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя. Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільне значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико-організаційних структур. Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз. Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.

58.Теоретичні передумови  виникнення та основні концепції  класичної геополітики.

Геополітика — це поняття, що характеризує місце та конкретно-історичні форми  впливу територіально-просторових особливостей положення держав чи їх блоків на локальні, регіональні, континентальні та глобальні процеси. У широкому значенні термін «геополітика» позначає політологічну концепцію, яка у зовнішній політиці визнає визначальну роль географічного фактора, який охоплює просторове розміщення країн, розмір її території, наявність чи відсутність або обмеженість природних ресурсів, клімат. У вузькому — сукупність фізичних, соціальних, матеріальних та моральних ресурсів держави, які становлять той потенціал, використання якого дає їй можливість досягти своїх цілей на міжнародній арені. Термін «геополітика» введений у науковий обіг шведським ученим Р. Челленом, який визначив геополітику як науку, що розглядає державу як географічний організм. Німецький вчений Ф. Ратцель перший зробив спробу пов'язати між собою політику і географію і вивчав політику тієї чи іншої держави, виходячи з її географічного положення, місця в географічному просторі. Ф. Ратцелю належить поняття «життєвий простір», що є центральним у німецькій геополітичній школі, зокрема геополітичній концепції К. Хаусхофера. Згідно з вченим, розміщення і територіальні характеристики держави є головними детермінантами її політичної й історичної долі. Рушійною силою держави є розширення її життєвого простору, що забезпечує їй велику економічну автаркію — незалежність від своїх сусідів. Схід був визначений Хаусхофером як головний напрямок німецької територіальної експансії, як життєвий простір, який Німеччині подарувала сама доля. Розрізняють дві основні концепції геополітики: телурократична, або євразійство і талосократична, або атлантизм. Основу першої становить принцип континентальної могутності держав, основу другої — принцип морської могутності. Представниками євразійства є англійський дослідник М. Маккіндер та американський вчений 3. Бжезинський. Маккіндер сформулював концепцію хартленду — серединної землі, — що географічне існує як євразійський простір, або Євразія. Остання оцінювалася Маккіндером як гігантська природна міць, непроникна для морських імперій і багата природними ресурсами, і внаслідок цього — як «вісь світової політики». Позиція Маккіндера викладена в таких тезах: хто контролює Східну Європу, той контролює хартленд, хто контролює хартленд, той контролює Світовий острів (Євразія + Африка), хто контролює Світовий острів, той контролює увесь світ.