Поняття про психічний розвиток.Сучасні теорії психічного розвитку

Почуття –  це ставлення до навколишнього і  його оцінювання, яке матеріа­лізується  в образах істини, добра й краси  або існує у формі установок  – готовності діяти так, а не інакше. Тому почуття виникає на місці  контакту людини з предметом, процесом, явищем. Воно плинне і майже нескінченне  за кількістю інформації, яку ми переживаємо.Як і думки, почуттєві  образи самі собою не існують, вони виникають у момент взаємодії  з іншою людиною, із соціумом, зокрема, совість завжди виникає як больова  точка, як знак прокрустового ложа. Совість є невіддільною від думки, оскільки почуття – це голос істини, добра й краси; якщо у людини немає  морального почуття – совість  мовчить.Діям почуттів (точніше, системі  почуттів) умовно належить друге місце. Почуттів надзвичайно багато: скільки  предметів і явищ нас оточує, стільки  контактів із ними може бути. Почуття  виконують функції: 1) порівнянь предметів   чи   властивостей;  2)   оцінювання   нашого  ставлення  до чогось;  3) прийняття рішення діяти так, а не інакше.

Почуття відкривають  людині можливість симультанне, цілісно  відображати величезні обсяги інформації та енергії. На відміну від почуттів, мислення діє сукцесивно, – послідовно аналізує предмети, процеси, властивості  тощо. Тому мис­лення має здебільшого  інформаційну природу (а почуття  – енергетично-інформаційну)Існує  прямий і зворотний зв’язок думки  й почуття, але почуття можуть залежати від думки. Думка – це призма, яка робить почуття видимими; це камертон, завдяки якому почуття  набувають розмір та ім'я, це простір, в якому живуть почуття. Образ  предмета чи явища – багатовимірна  цілісність. Образ – перший продукт  пізнання себе або свого оточення.

Уява –  відображення неіснуючого, піднімає людину над стереотипами й шаблонами  мислення або руйнує їх і цим розчищає шлях почуттям і мисленню. Уява ламає всі перепони на шляху до мети.Продуктом дій уяви є синтез багатьох відображень: образів, думок, почуттів в одну цілісність, її зміст варіює від фантастичної мрійливості до творчих образів без­посередніх регуляторів діяльності. А саме:

а) діяльності на життєвому шляху на багато років  уперед;

б) вчинків-дій  для створення матеріальних чи духовних цінностей;

в) сукупність і послідовність психічних станів і процесів для вирішення завдань.

У дітей уява інколи досягає меж, за якими губиться реальність і починається фантазія. Ці факти часто оцінюються дорослими  як негативне явище чи шкідлива звичка. Дітей-мрійників дорослі називають  брехунами, принижуючи цим дитячу гідність.

Пам'ять у  творчої людини — це проекція прожитого  життя в майбутнє у формі образів, думок і почуттів, якими вона володіє (нагадаємо діапазон гармонії від  примітивного шаблона й стереотипу до “золотого перетину”, який може проектувати творчий процес). Отож, лише у творця пам'ять виконує  природну функцію, тільки у нього  вона – інструмент творчих дій, тобто  інструмент, який стає гострішим під  час роботи і вдосконалюється  у творчості.

Психомоторика – одухотворена машина, якою рухає  наша життєва сила (енергопотенціал). Ця машина не обмежена простором нашого тіла, і наша душа виходить у нескінченність простору й часу поза нами. Вона один із механізмів твор­чості й умова  його розвитку. Думка і живий рух, дія й думка в нашому тілі неподільні. Якщо психомоторика не розвинута, то продуктивність усіх механізмів творчості  низька. Страждає процес утілення, а  людина стає “аварійною”.

Отже, для  психомоторики важливі не форми  й межі (психомоторні чи духовні), а  здатність до дії (моральної, пізнавальної та естетичної). Звідси суть психомоторики  – це інструмент матеріалізації неподільних  і злитих у цілісність образів, почуттів, думок і живих рухів людини.

Психомоторна  дія – це і вимірювальний прилад. Роздумуючи – діємо, діючи – мислимо. А координація й гармонійність  наших рухів – дзеркало наших  мисленнєвих процесів. Тіло мислить, почуває й діє – кожен орган його почуттів забезпечений природною ЕОМ, що приймає, переробляє та інтегрує енергію, інформацію, продукуючи живий рух або думку.Живий рух і думка вимірюють властивості навколишнього світу, виявляють нашу здатність сприймати й перетворювати наше існування. Це і є механізм нашої творчості. Психомоторна дія користується всіма живими ЕОМ, і ми стаємо: 1) для самого себе – піддослідними, що пізнають самі себе; 2) експериментаторами, що перетворюють себе за законами гармонії; 3)живими вимірювальними  приладами; 4) інтерпретаторами одержаних фактів; 5) проектантами предметів і самих себе; і все це відбувається, об'єднується й створюється в одній особистості.

Енергопотенціал – життєва сила, міра здатності  діяти. Дорослі не можуть перемогти  в енергопотужносгі новонародженого: дитина, повиснувши на одній руці, може триматися до трьох хвилин, а майстри  спорту – лише до двох хвилин. Але  традиційно дитину обмежують у руховій  активності, виключена із обміну енергія, захисна оболонка дитини тане кількісно, тому вона стає відкритою усім хворобам, гіпо­динамії, зупиняється в рості.

Якщо мало енергії, людина постійно нездужає, її турбує тільки безбарвне існування. Багато енергії – людина справді  живе у цікавому різнобарвному світі, готова відважно прямувати назустріч  невідомому.

Нашу енергію  неможливо побачити чи помацати. Про  неї ми можемо говорити як про речовину, а про енергопотенціал – як про кількість речовини, а про  себе – як про здатність і готовність до дії. Енергопотенціал матеріальний, може бути виміряний і спрямований. Енергія – найбільш рухома й діяльна  частина творчості – витрачається у кожну мить і тому непостійна; вона може відновлюватися до попереднього рівня чи накопичуватися з надлишком, і найголовніше – вона вектор, який має величину і напрямок витрат.Мізерний потенціал енергії дає людині пам'ять, яка стає інструментом самоствердження. Самоствердження не ділом, а тим, що “Я є!”Брак енергії спрямовує  вас у глибину себе, у своє минуле. Енергія наша плинна: прибуває (ми її заробляємо) чи зникає (ми її витрачаємо); третього (“замороженого”) стану не буває. Енергія кумулятивна: локалізується  у працюючому механізмі творчості, там, де переборюється опір, накопичується, зосереджується в згустках (він росте, як мозоль: збільшується там, де взуття тисне найбільше).

Отже, наша енергія  вимірюється в діапазоні: початок (нуль) – мертве тіло, не здатне до дії; й верхній рівень – максимум енергії  тіла й душі, який є умовою творчого процесу – утворення натхнення.

Щоб механізм творчості почав працювати, ми маємо  гармонійно розвивати всі його складові. Причому в оптимальному стані  мають перебувати душа (мислення, почуття  й уява), і тіло (енергопотенціал  і психомоторика). Щоб не вводити  себе в оману, попередимо відразу: ніяких компенсацій у цьому не може бути: 1) мислення, почуття та уява знаходять  у дискомфорті нові завдання; 2) психомоторика  і мислення їх вирішують; 3) енергопотенціал  дає життя діям (пізнавальним, моральним, естетич­ним).

Механізм  творчості не має віку: на 6-му році життя він переходить із потенційного стану в активний і поступово  набирає потужності впродовж усього життя.

Не буває  так, щоб якийсь механізм у живому організмі роками простоював без  роботи і з ним нічого не трапилось. Якщо, наприклад, м'яз не діє хоча б  два тижні, він втрачає три  чверті сили; якщо він не діє два  місяці – атрофується. Якщо суглоб зафіксувати нерухомо на тривалий час (через хворобу, важку травму тощо) – він закостеніє і перестане  виконувати функцію суглобу.

 

І.5. Творчість.

Творчість –  процес народження нового, дещо таке, що об'єктивно здійснюється у природі  чи людині: у природі – зародження, зростання, визрівання; у людині –  виникнення нових думок, почуттів чи образів, які потім стають безпосередніми регуляторами творчих дій.Отже, зародження, зростання й визрівання психічних  регуляторів, на відміну від конструювання, яке поєднує старе і відоме, – новий принцип дій творчої  людини. Тому творчість – процес, у результаті якого виникає оригінальний продукт, об'єктивно цінний і самодостатній.

Творчість виявляється  в тому, що людина стає здатною робити відкриття, винаходи і створювати художні  образи. Суть у них одна. Різняться  між собою лише засобами проникнення  у природу творчості.

 

І.5.1. Відкриття – процес і результат виявлення того, що існує в природі, суспільстві чи людині. Відкриття бувають: для себе – не знав і узнав; для близьких – це відкрив він; і відкриття для людства. Вони - рідкісна вдача. Про кожне з них одразу дізнається увесь світ. Але можна їх зробити і не помітити.

Отож, щоб  творці могли розпізнати, що саме є  відкриттям, наведемо кілька прикладів:

а) у відомій  речовині, предметі, процесі, явищі  тощо відкриваються невідомі властивості;

б) за відомими властивостями відкриваються невідомі предмети;

в) відкривається  нова речовина з невідомими властивостями  тощо.

 

І.5.2. Винахід – створення нових предметів, техніки та технології (для себе, оточуючих і для людства) із природних речовин.

Якщо відкриття  є продуктом реалізації творчого начала в людині, порив природної  необхідності, розумної доцільності  її діяльності і вихід за межі відомого, то винахід – результат її прагматичних дій. Мета прагматичної дії – розв’язати завдання, яке поставлене ситуацією  життя чи діяльності.

 

І.5.3. Художній твір – нові художні образи небувалої сили. Це процес створення образів, які допомагають пізнати душу іншої людини і таким чином вдосконалювати свою. Щоб визначити свій життєвий шлях, треба пережити тисячі чужих життів, які втілені у форму художнього твору: а пройти цей шлях можна, лише засвоюючи здобутки цієї частини ноосфери.Людина має самотужки пройти ряд етапів свого розвитку і навчитися робити відкриття, винаходи і створювати художні образи:      а) для себе, відкриваючи світ і опановуючи його; б) для найближчого оточення, дивуючи його своїми діями (а воно його оцінює “молодець!”; в) для людства, а вершина цих досягнень – Нобелівська премія.

Отже, онтогенез  містить у собі все складові генезису – породження нового, того, що ще не існувало реально, було в людині потенційним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ

СУЧАСНІ ТЕОРІЇ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

   Вікова  психологія на сучасному етапі  репрезентована різноманітними  напрямами, концепціями, теоріями, які під різними кутами зору  і в різних вимірах досліджують  особливості психічного розвитку  людини на всіх етапах її  життя.

 

  ІІ.1.  Біогенетичний напрям.

 Представники  його основну увагу акцентують  на вирішальному значенні вроджених  особливостей, спадковості у психічному  розвитку та навчанні дитини. Соціальним чинникам розвитку, соціальному  середовищу вони відводять роль  “регулятора”, “проявника” спадкового.

   Біогенетичний  закон у психології сформулював  німецький зоолог Ернст Геккель  (1834—1919), доводячи, що онтогенез (індивідуальний  розвиток організму) дитини є  скороченим повторенням філогенезу (еволюції органічного світу). Подібно  до того як людський зародок  повторює всі стадії (від одноклітинної  істоти до людини) розвитку органічного  світу, так і дитина у своєму  дозріванні відтворює етапи людської  історії. Все відбувається закономірно,  тобто індивід переживає п'ять  періодів історичного розвитку  людства: дикунський, мисливський,  пастуший, землеробський, торгово-промисловий.

   Розвиток  дитини представники біогенетичного  напряму розглядають відірваним  від її виховання, яке вони  вважають зовнішнім фактором, здатним  або загальмувати, або прискорити  процес виявлення її природних,  спадково-зумовлених психічних якостей.  Втручання у природний процес  розвитку дитини, за їх переконаннями,  є свавіллям. Біогенетизм став  психологічним обґрунтуванням педагогічної  теорії “вільного виховання”, прихильники  якої наголошували на особливому  значенні активності дитини в  її саморозвитку.

   Біогенетичний  напрям розвитку основну увагу  звертає на його біологічні  чинники, які зумовлюють розвиток  соціально-психологічних властивостей, а сам процес розвитку вони  трактують як дозрівання. На початку  XX ст. американський психолог Гренвіл-Стенлі  Холл (1846—1924) так ілюстрував тезу, за якою онтогенез є повторенням основних стадій філогенезу (закон рекапітуляції): новонароджений відтворює стадію розвитку тварини; дитинство відповідає епосі, коли головним заняттям первісної людини були мисливство і рибальство; період 12—18 років — закінченню епохи дикості і початку цивілізації; юність еквівалентна епосі романтизму (період “бурі”, “натиску” внутрішніх і зовнішніх конфліктів, які стимулюють формування у людини почуття соціальної відповідальності). Ця теорія була піддана критиці психологами, які стверджували, що зовнішня подібність між дитячою грою і поведінкою тварин, первісних людей не означає психологічної тотожності їх поведінки. Поверхові, зовнішні аналогії, на яких ґрунтується закон рекапітуляції, не дають змоги зрозуміти конкретні закономірності психічного розвитку.

   Іншим  представником біогенетичного напряму  був 3. Фройд, який обґрунтував  теорію про стадії психосексуального  розвитку дитини, доводячи, що вони  відображають зафіксований генетично  попередній досвід сексуального  розвитку людського роду і  не залежать від впливу оточення. Все в особистості він виводив  із сексуальності та її зіткнення  із суспільними вимогами, заборонами, стверджуючи, що суспільство для  людини є ворожою силою, яка  калічить її природу. Заборона (табу) на отримання природних  задоволень, їх витіснення у сферу  підсвідомого спричинюють, за 3. Фройдом,  розвиток неврозу, а зняття  табу із задоволень — відродження  різноманітних форм дитячої сексуальності.  Також можлива сублімація (лат. sublimatio — підіймаю, підношу) — переключення  спрямованої на прагнення до  задоволення енергії на несексуальні  об'єкти, цілі та види діяльності. З допомогою цього механізму  пояснюють, чому в підлітка  виникають прагнення до творчості,  інтерес до науки, мистецтва. 

 

  ІІ.2.  Соціогенетичний напрям.

 Психологи,  які репрезентували цей напрям, заперечували активність особистості  у процесі її розвитку, вважаючи  соціальне оточення вирішальним  чинником, що детермінує його. На  їх погляд, щоб пізнати людину, досить проаналізувати особливості  її оточення. Однак, як свідчать  життєві реалії, нерідко за однакових умов виростають різні люди. Тому цей підхід є механістичним щодо розуміння розвитку особистості, оскільки він ігнорує самоактивність, діалектичні суперечності її становлення. Із цих причин біогенетичний і соціогенетичний напрями психології уже в 30-ті роки XX ст. стали об'єктами критики. Попри те що з наукового погляду вони викликають тепер лише історичний інтерес, нерідко педагоги-практики вважають, що розвиток школярів зумовлений насамперед спадковістю, применшуючи роль навчання і виховання, або недооцінюють значення спадковості У становленні особистості.