Стереотипи

Деякі науковці –  О. Кісь, Л. Ставицька [10] – схильні  вважати образ жінки-Берегині нав'язаним українському суспільству. Він, як зазначає О. Кісь, "з одного боку, репродукує консервативні гендерні стереотипи з характерним прикріпленням  жінки виключно до приватної сфери (сім'ї, дому), з іншого – під гаслом "відродження традиції" насаджує штучну модель жіночої ідентифікації, що насправді має небагато спільного  з українською минувшиною" [11]. Тобто, за словами дослідника, головним смисловим навантаженням цього  образу є абсолютизація жіночих  репродуктивних і побутових функцій, а не ствердження її "матріархальної" суспільної домінанти.

Загалом, сучасне  покоління є яскравим зразком  переходу соціостатевих відносин на нові сходинки. У ньому спостерігається  еволюція суспільних догматичних поглядів на призначення чоловіка та жінки, злам традиційних і зародження нових  гендерних ідеологій. Молодь обирає більш толерантні вектори розвитку особистісних відносин між статями. З'являються модернізовані стереотипні  образи (Барбі, Супермен, Секс-символ, Модель), більш характерні для молодіжного  соціуму. Актуалізуються образи-символи: Принц, Лицар, Партнер, Партнерка, як реакція  на прагнення сучасних чоловіків  та жінок до чогось прекрасного, пошук  ідеальних стосунків. Поряд з  цим актуальними для українського суспільства залишаються традиційні гендерні стереотипні уявлення, втілені  в образах Берегині, Годувальника, Адама, Єви, Слабкої–Сильної статі  та ін. Спостерігається процес переорієнтації гендерних характеристик, наприклад, коли сильні якості лідера в сім'ї  та суспільстві перебирає на себе жінка, часто визнається слабкість  чоловіка.

Засоби масової  комунікації є тією важливою соціальною цариною, де закріплюються значущі  концептуальні поняття (традиційні, нові, актуалізовані) і це стосується, зокрема, осмислення ролі й місця  чоловіка та жінки у сучасному  суспільстві. Залежно від виваженості, вдумливості, відповідального підбору  гендерних характеристик, що подаються  у журналістських текстах, формуються сучасні й майбутні погляди громадян на розуміння таких понять, як "гендерна рівність", "гендерна гармонія", "гендерна чуйність" тощо.

1. Волобуєва А. М. Гендерна політика у дзеркалі преси (моніторинг газет "День", "Дзеркало тижня", "Столиця", "Хрещатик") // Наукові записки Інституту журналістики. – 2002. – Т. 6. – С. 66–69; Кіянка І. Гендерна освіта у висвітленні ЗМІ // Громадські ініціативи. – 2002. – № 3. – С. 17–19; Кушнір С. Чоловіки та чоловіча тема – чи домінують вони у ЗМІ // Наукові записки Інституту журналістики. – 2002. – Т. 6. – С. 71; Остапенко Н. Ф. Гендерна домінанта суспільства і практика діяльності українських ЗМІ // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 2002. – Вип. 37. – С. 243–244; Сидоренко Н. М., Остапенко Н. Ф. Українські аспекти гендерної рівності // Вісн. Київ. нац. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 2003. – Вип. 12. – С. 26–28; Старченко Т. І. Душа зболена... (Проблематика сучасної української жіночої публіцистики) // Вісн. Київ. нац. ун-ту. Сер. Журналістика. – 1995. – Вип. 2. – С. 69–80; Федосєєва Р. І. ЗМІ в Україні: шляхи до гармонізації стосунків // Наукові записки Інституту журналістики. – 2002. – Т. 6. – С. 73–76.

2. Ажгихина Н. И. Гендерные стереотипы в масс-медиа // Женщины и СМИ: свобода слова и свобода творчества. – М., 2001; Воронина О. А. Теоретико-методологические основы гендерных исследований // Теория и методология гендерных исследований: Курс лекций / Под общ. ред. О. А. Ворониной. – М., 2001. – С. 13–106; Здравомыслова О. М., Кигай Н. И. Личностные установки журналиста-профессионала: гендерный аспект // Доклады Второй Международной конференции "Гендер: язык, культура, коммуникация", 22–23 ноября 2001 г. – М., 2002. – С. 137–150; Двинянинова Г. С. Связность газетного текста и конструирование гендера в британской прессе // Мурзинские чтения: динамика языка в синхронии и диахронии: Материалы межвузовской научной конференции, Пермь, 17–18 сентября 2002 г. – Пермь, 2002. – С. 180–182; Кирилина А. В. Манифестация гендерных стереотипов в российской прессе: журналистская и читательская перспективы // Gender-Sprache-Kommunikation-Kultur. Konferenz am Institut fur Slawistik der Friedrich-Schiller-Universitat Jena. – 2001; Кирилина А. В. Гендерные аспекты массовой коммуникации // Гендер как интрига познания: Сборник статей. – М., 2000. – С. 47–80.

3. Словник іншомовних слів / Уклад.: С. Морозов, Л. Шкарапута. – К., 2000. – C. 574.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь, 2004. – C. 1246.

5. Агєєва В. Філософія жіночого існування / Передм. до кн. С. де Бовуар. Друга стать. – К., 1994. – Т. 1. – С. 10–14; Леонтьєва Л. Стереотипи, або дещо про місце жінки у суспільстві // Ї. – 2003. – № 27; Фоменко О. С. Жіночий рух в демократичному суспільстві та його вплив на розвиток мови // Філологія і культура. – К., 1996. – С. 50; Сепетий Д. Українська лицарська традиція // Ї. – 2003. – № 27; Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Стилістика української мови. – К., 2003. – С. 315; Кісь О. Моделі конструювання гендерної ідентичності жінки в сучасній Україні // Ї. – 2003. – № 27; Ставицька Л. Мова і стать // Критика. – 2003. – № 6.

6. http://www.gender.kiev.ua/vocab.htm.

7. Агєєва В. Філософія жіночого існування / Передмова до кн. С. де Бовуар. Друга стать. – К., 1994. – Т. 1. – С. 10–14; Леонтьєва Л. Стереотипи, або дещо про місце жінки у суспільстві // Ї. – 2003. – № 27; Фоменко О. С. Жіночий рух в демократичному суспільстві та його вплив на розвиток мови // Філологія і культура. – К., 1996. – С. 50.

8. Агєєва В. Філософія жіночого існування / Передмова до кн. С. де Бовуар. Друга стать. – К., 1994. – Т. 1. – С. 14.

9. Сепетий Д. Українська лицарська традиція // Ї. – 2003. – № 27.

10. Ставицька Л. Мова і стать // Критика. – 2003 / http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s9_6_2003.html

11. Кісь О. Моделі конструювання ґендерної ідентичності жінки в сучасній Україні // Ї. – 2003. – № 27.

12. Маркова О. Ю. Гендерные измерения современного общества // Отчуждение человека в перспективе глобализации мира: Сб. статей / Под ред.: Б. В. Маркова, Ю. Н. Солонина, В. В. Парцвания. – СПб., 2001. – Вып. I. – С. 223–239.

УКРАЇНЦІ В РОСІЙСЬКИХ ЕТНО-КУЛЬТУРНИХ СТЕРЕОТИПАХ

Етнічний стереотип - це сукупність уявлень про представників іншого етносу, його інтелектуальний і моральний  рівень (хоча визначати ці властивості, коли йдеться про цілий народ, надзвичайно важко, якщо взагалі  можливо), його звичаї і традиції, його роль в історії людства, регіону  і над усе в історії двосторонніх стосунків двох етносів. 
Це уявлення одного етносу про типові (як йому здається) риси іншого.

Етнічний стереотип може більш-менш правильно й об’єктивно віддзеркалювати особливості вдачі  іншого етносу, а може бути наслідком  етнічної упередженості, і тоді він  більш влучно характеризує сутність етноса-”оцінювача”, ніж об’єкт його оцінки.

Етнічний стереотип формується протягом століть, у процесі спілкування  етносів, але часто може мати досить-таки випадкові підстави. Сталість етнічного  стереотипу аж ніяк не перетворює його на щось остаточне й незмінне.

Етнічний стереотип має  власну динаміку, в котрій можуть уточнюватися наголоси, пом’якшуватися визначення, а інколи й змінюватися на геть протилежні. Час від часу відбувається переоцінка етнічних уявлень про  інші людські спільноти та їхніх  “типових” представників. Історія  знає чимало прикладів зміни “етнічної  репутації”. Наприклад, деякі європейські  народи, котрі мали репутацію у  ХVІІІ ст. мрійних, сентиментальних, схильних до абстрактних роздумів і  теоретизування, вже у ХІХ ст. стали зразком точності, прагматизму, наполегливості у досягненні своїх  цілей. Йдеться насамперед про німців, про котрих Генріх Гейне писав  у вірші “Німеччина. Зимова казка”:

Французам і руським належить земля, 
Море британцям покірне, 
Зате у надхмарному царстві мрій 
Панування німців безспірне.

У ХІХ, а особливо ХХ ст., перед  враженою Європою постали зовсім інші німці: ділові, рішучі, заповзятливі. І етнічні стереотипи їхніх сусідів  теж зазнали суттєвої еволюції щодо німців. Сталість етнічного стереотипу аж ніяк не виключає його гнучкості  під тиском обєктивних обставин.

Однак найбільш складні проблеми в цій царині виникають, коли йдеться  про споріднені і близькі народи. Існує вельми поширена похибка, що чим  ближчі народи (за походженням, мовою, історією), тим легше їм формувати свої взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так. Найбільш гострі і непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між “своїми”, між тими, хто ближче, хто пережив більше спільних подій, що, проте, тлумачаться по-різному. Між такими етносами накопичується багато взаємних і невзаємних образ і кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків. На відміну від етносів чужих і далеких, що сприймаються як щось абстрактне і нейтральне, у вищенаведеній ситуації образа, завдана “своїм”, переживається тяжче, ніж завдана чужим. Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи іспанцю те, що не буде пробачено українцеві. І навпаки. Взаємини старих сусідів, між котрими немає помітного мовного і культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди. 
Причому, між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом. 
У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами, Великі періоди спільної історії (Київська Русь, Гетманська доба після Переяслава, Петербурзька імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії створюють обєктивно (не кажучи вже про субєктиві зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етномасиву. Тим більше, що прикрі зразки цього вже спостерігалися в минулому, наочними є вони й тепер. Наявність й сьогодні у незалежній державі Україна 7 мільйонів етнічних українців, які не володіють українською (за матеріалами останнього радянського перепису населення), свідчить про обгрунтованість таких побоювань більш ніж переконливо.

За часів імперії деякі  етноси могли відгородитися від  асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим  могли відгородитися українці, аби  не зникнути як народ, не залишивши  сліду, як описані київським літописцем авари - “погибоша аки обри”? 
Це реальна, складна і вкрай болюча проблема. І сьогодні вона не менш, а, можливо, більш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові  росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються  професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історія, журналістика) і вона, вже у свою чергу, починає  справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи побутують  не лише серед плебсу, але й серед  високочолої російської інтелігенції.

По-перше, йдеться про  переконання, що усі відмінні від  росіян риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні  зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання  диваків або фанатиків прилучитися  до надбань прогресу, котрий може здійснюватися  виключно у російських етно-культурних формах. Не можна сказати, що цей  стереотип абсолютно не мав певного  об’єктивного підгрунтя. Адже в історії  України кожен новий “визволитель”  у першу чергу встановлював жорстокий  мовний і культурний контроль саме в містах, бо по тисячах сіл зробити  це було фізично складно. Тому міста  в Україні дуже рідко бували українськими, як за складом населення, так і  за культурною атмосферою. Досить згадати, що навіть у Львові український етнічний елемент перетворився на більшість  за історичними мірками досить недавно. Через те міста України були містами  польськими, російськими, австрійськими  та іншими.

Потрапляючи у місто, українець  почувався в іншій культурі, в  іншому духовному середовищі, котре  настійливо вимагало від нього змінитися. Поступово у свідомості багатьох українців відбувається трагічний  злам, коли й вони починають сприймати  культурні реалії не за віссю “українське-неукраїнське”, а за віссю “сільське-міське”. Саме тому чимало українців, що протягом останніх 50 років ставали киянами, харківянами, одеситами, намагалися якомога скоріше  позбутися рис “несучасності”, “сільськості”, стаючи типовими радянськими  городянами в країні, де “радянський” було синонімом слова “російській”. Звичайно, українська культура знала  й кращі часи, адже в ХV - ХVІІІ  ст. її творцями були переважно міста: міщанські, релігійні братства, колегії  і академії (Острозька, Могилянська), купецькі гільдії, ремісничі цехи тощо: у ХІІ -ХVІІІ ст. український колорит  був абсолютно відчутним у  наших містах, особливо у Великій  Україні.

Але сьогодні доля і перспективи  української культури залежать від  її урбаністичного потенціалу, адже нині переважна більшість населення  країни - то є мешканці міст. 
Однак, історично унікальна роль села у функціонуванні національної культури ще не дає підстав підміняти етно-культурні кордони кордонами суто соціальними. Справді, часто (і не від доброго життя) українське село ставало останнім притулком всього питомо українського, але українське - то є етнічне, національне, а не соціальне, класове, станове.

З цим першим стереотипом  повязаний і другий - стереотип  архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури (в широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього  дня, то завжди історія. І ту не можна  заперечити цілком такі твердження, адже протягом століть, коли поставало питання  “бути - чи не бути”, усі креативні  сили української культури витрачалися  на те, аби вберегти ті скарби минулого, котрі стануть запорукою майбутнього  відродження. 
Проте українська культура аж ніяк не заперечує модерністських пошуків. Коли під час одного з фестивалів “Червона рута” російськомовна молодь Севастополя почула супермодерновий українськомовний музичний “реп”, то була страшенно вражена тим, що українське може бути настільки суперсучасним. Між іншим, усі спроби певних політичних сил зірвати концерти були заблоковані цією ж таки молоддю, яка проголосила свій вердикт: “Нам ето нравітся”.

З цього стереотипу архоїчності  випливає й наступний стереотип  про те, що українська культура є  виключно феноменом фольклорним. Через  загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів  репрезентація українських культурних досягнень відбувалася переважно  у вигляді фольклорних заходів. 
У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі “пейзан” без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням “українофільських захоплень” російського суспільства ще у ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ “поющей і пляшущей Малоросії”, коли такої великої популярності зажили “Малоросійськіє повєсті” Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.