Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

§2. Держава  і право України в князівський  період (ІХ – ХІV ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

Формування української  національної державності проходило  на основі консолідації східнослов’янських племен (полян, древлян, кривичей та ін.), яке завершилося наприкінці ІХ ст. утворенням єдиної Давньоруської держави – Київської Русі.

Державний устрій. За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, за формою устрою – федерацією земель.

Очолював державу  великий князь київський. В його руках концентрувалась законодавча (видання уставів, грамот), судова (очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією), військова (командував дружиною) та адміністративна (призначав посадових осіб) влада. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі (тіуни, мечники, ябедники тощо), так і на місцях.

Рада при князі (боярська рада) – дорадчий орган  монарха, до якого входили бояри, дружинники, вище духівництво. Разом  із князем боярська дума розглядала питання  зовнішньої політики, видання нових  законів тощо.

Феодальні з’їзди – орган державної влади на зламі XI та XII ст. На них збиралися  князі, бояри, церковна верхівка. Вони вирішували питання пов’язані із міжусобицями, організацією опору зовнішнім ворогам, ухваленням нових законів.

Віче (народні збори) скликалося в сільських общинах  – вервях та в містах. Віче збиралось для вирішення важливих питань внутрішнього життя, у разі виникнення зовнішньої загрози.

На Русі існувала десяткова, а з кінця Х ст. – двірцево-вотчинна система управління.

Повноважними представниками князівської влади на місц

ях були посадники  у містах і волостелі у волостях. Найменшу адміністрацію держави складала община – верв на чолі з старостою.

Судова система. Усі суди Русі можна об’єднати  в три групи: публічні, приватні та церковні. 1. Публічні: княжий суд, до якого  звертались у разі належності однієї із сторін до феодального стану; вічевий  суд, який розглядав лише найважливіші справи; вервний суд, якому підлягали усі цивільні й карні справи, які стосувалися общини. 2. Приватні суди – суди землевласників, урядовців над залежними людьми. 3. Церковні суди розглядали справи духовенства та їхніх родин, а також усіх християн-віруючих у справах, якими опікувалася церква (мораль, віра, подружжя).

Суспільний устрій. Населення Київської Русі поділялося на чотири категорії: вільних, залежних, невільних та ізгоїв. Склад групи  вільних людей був досить строкатим  – це аристократична верхівка (князі  київські, удільні князі, бояри, дружинники, урядовці), вільні селяни-общинники (смерди), духовенство (біле та чорне), міське населення (купці, ремісники). Усі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб’єкт і об’єкт правовідносин. До категорії залежних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої свободи; рядовичі – грошові боржники, які укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном. До категорії невільників відносились холопи (ставали невільниками в разі скоєння злочину, неповернення боргу тощо) та челядь (полонені, що потрапили у рабство). Невільники виступали лише об’єктом права, були неправоздатні й недієздатні, прирівнювалися до майна. І остання категорія – ізгої – люди, які із одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. Ізгої поділялись на вільних (осиротілі княжата) та невільних (звільнені раби).

Джерела та основні  риси права. Основними джерелами  права Київської Русі були: правовий звичай, князівське законодавство (устави, уроки), канонічне право (церковні устави князів Володимира і Ярослава, рецептовані  джерела візантійського права –  „Номоканон”, „Еклога”), міжнародні договори, судовий прецедент, „Руська правда” (збірник законів).

Оригінал „Руської правди” не зберігся. Її текст було відтворено зі 106 списків (списки –  це тексти „Руської правди”, переписані місцевою адміністрацією або суддями). Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють „Руську правду” на три редакції: 1. „Коротка правда”, час укладання якої відноситься до ХІ – поч. ХІІ ст. Вона складається з „Правди Ярослава” (ст.1-18); „Правди Ярославичів” (ст.19-41); „Покону вірного” (ст.42); „Урока мостникам” (ст.43). 2. „Розширена правда” датується ХІІ ст. Вона поділялася на дві частини – „Суд Ярослава Володимировича” (ст.1-52), „Статут Володимира Всеволодовича Мономаха” (ст.53 – 121). 3. „Скорочена правда” розглядається дослідниками як перероблена у ХV – ХVІІ ст. „Розширена правда”.

Право власності. „Руська правда” розрізняє інститути права власності і права володіння. У ролі суб’єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви) особи. Об’єктом права власності були прикраси, земля, будинки тощо. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену, боярських вотчин, монастирських угідь, общинних земель.

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали у зв’язку  із заподіянням шкоди та договорів. У Київській Русі були відомі такі види договорів (рядів): міни, купівлі-продажу, позики, поклажі, найму.

Спадкування здійснювалося  в двох формах: за заповітом і  за законом. За законом родове майно  могли успадковувати лише сини померлого. Дочки спадкоємицями не вважалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. Згодом „Розширена правда” передбачила, що майно померлого смерда, у якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку могли отримувати невелику частку на прожиття. Своєю чергою, майно бояр, які не мали синів, дозволялось успадковувати дочкам. Якщо діти у померлого неповнолітні, ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни – мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні спадкоємцем повноліття.

Шлюбно-сімейні  відносини. Шлюб, як і розлучення здійснювалися  церквою. Шлюбний вік для нареченого наставав із 15 р., а для нареченої – з 13 р. Установлювалася одношлюбність. Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, різних соціальних станів, кровних родичів.

Кримінальне право. Об’єктом і суб’єктом злочину  визнавалися лише вільні люди. Мали місце такі види злочинів: державні злочини (посягання на князівську владу); проти особи (убивство); майнові злочини (крадіжка); проти церкви (богохульство); проти сім’ї і моральності (зґвалтування).

Розрізнялися такі види покарань: „потік і розграбування” (позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія та його сім’ї); віра – грошове стягнення у розмірі 40 гривень; „головництво” – штраф на користь сім’ї убитого; церковні покарання (відлучення від церкви); кровна помста. Не існувало на Русі: смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув’язнення, тілесного побиття та ганебних кар.

Процесуальне право. Починав судову тяжбу на Русі скривджений, він же у разі потреби вів слідство. На судову розправу обидві сторони подавали докази, якими могли бути: „видоки” (свідки, які бачили особисто); „послухи” (вільні люди, які щось чули); речові; особисте зізнання; присяга; „ордалії” (божі суди – випробування розпеченим залізом, вогнем). Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити за встановлену плату переглянути справу.

У давньоруському праві  знайшли відображення особливі форми  досудового провадження: заклич, звід, „гоніння сліду” – розшук злочинця по „гарячих слідах”.

Князь у Давньоруській  державі

Як ранньофеодальна держава  Київська Русь була не певною чітко  окресленою територією, а сукупністю персональних княжінь. Територіальний принцип суверенітету на Русі з'явився на пізньому етапі державності, а доти загальним правилом була перевага персональних стосунків над територіальними. Державна структура - це своєрідна ієрархічна піраміда правителів різних рангів, пов'язаних між собою клятвою і вірністю. На її вершині перебував Великий київський князь1. Хоча київські князі були головними, Великими князями всієї держави, але з розвитком феодальних відносин самих лише засад сюзеренітету-васалітету було замало, відтак між київським і місцевими князями укладали міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Починаючи з другої половини X ст., всю повноту влади в Давній Русі зосередили нащадки напівлегендарного  Рюрика - Рюриковичі. Князівський рід мислився як єдина тілесна сутність, неподільне сімейне тіло, якому має відповідати таке саме єдине державне тіло. Причому таку єдність сприймали не як єдиновладдя одного з представників цього роду, а як панування в ньому злагоди і братерської любові всіх родичів. Князів на Русі було чимало. Вони володіли багатьма уділами (волостями), але це не сприймали як роздрібненість єдиного державного організму. Його єдність забезпечувала злагода між князями. А подрібненість держави на волості - це не що інше, як спосіб забезпечення гідного життя членам княжого роду та реалізація права кожного з них на княжіння.

Занепад Руської держави  починається тоді, коли втрачається єдність княжого роду, коли зникає злагода між князями. Саме як згубу та хворобу Руської держави розцінює автор "Слова о полку Ігоревім" міжкнязівські чвари, що стають звичним для державного життя Русі наприкінці XII - на початку XIII ст.

Князеві належала верховна законодавча та виконавча влада  в державі. Він виконував також  функції воєначальника і, за давньою традицією, яка сягає часів племінних княжінь, особисто водив рать у бій із ворогом. Князі уособлювали також і судову владу. Право спадкування престолу спершу передавали за принципом "старшинства" (старшому братові), але згодом його замінили на принцип "отчини" (старшому синові). Проте жодні нормативні акти не визначали порядку переходу князівської влади у спадщину, що нерідко породжувало тривалу боротьбу за київський стіл. А позаяк князівські сім'ї були багатодітними, політичні та майнові суперечки супроводжували кожну зміну правителя держави.

З нагоди приходу на престол  нового князя відбувалася урочиста процедура за участю церкви. Є всі  підстави вважати, що церемоніал інтронізації запозичили у Візантії. Навіть головний храм держави, де проводили урочистості - Софійський собор, - побудували у стилі Візантійського кафедрального собору, де коронували візантійських імператорів. Князю вручали атрибути влади - скіпетр, мантію, головний убір, меч тощо.

Єдність і братерство княжого  дому необхідно було періодично підкріплювати публічними демонстраціями братерської любові перед підданцями. Для цього проводили князівські з'їзди (за давньоруською книжною лексикою - снеми). їх, як правило, скликали Великі київські князі у найвідповідальніші для країни періоди - коли зростала зовнішня загроза чи внутрішня згуба. Зазвичай місцем скликання князівських снемів був стольний град Руської землі - Київ, іноді якесь із головних міст держави.

Практика скликання князівських  з'їздів, імовірніше за все, була започаткована  у 1072 р., коли нащадки Ярослава Мудрого - Ізяслав, Святослав і Всеволод, а також їхні радники-бояри та представники вищого духовенства на з'їзді у Виш городі затвердили Правду Ярославичів. Інститут загальноруських  князівських з'їздів існував аж до 30-х років XIII ст., хоча варто зазначити, що їх скликали нерегулярно.

Найбільш представницьким  і, водночас, найвідомішим у давньоруській  історії став з'їзд у Любечі 1097 р., детально описаний у літописах. Він дає наочне уявлення про коло питань, які розглядали на таких форумах, - улагодження міжкнязівських чвар і протидія загрозі Дикого степу. У Любечі князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших правителів. Насправді цей з'їзд не поклав краю князівським міжусобицям.

Власне, зовнішня загроза, на думку вчених, була потужним консолідуючим  фактором єдності руських князів упродовж існування Київської Русі. За нормами князівської етики  і неписаного міжкнязівського права, прийняті на снемах ухвали і постанови, зокрема щодо спільних дій проти  зовнішнього ворога, були обов'язковими для виконання всіма князями. Інакше винуватому загрожувало позбавлення волості (княжіння). Нагляд за дотриманням норм рицарської честі покладали на Великого київського князя.

Боярська  рада

Вона до певної міри скеровувала діяльність князя, хоча певного юридичного статусу і кола повноважень не мала. За своїм кількісним складом ця установа була нечисленною (10-15 осіб), до неї входили наймогутніші феодали-землевласники, найвпливовіші князі, найвищі посадові особи, представники духовенства. Раду формував князь, він ініціював її скликання. Разом із боярською радою правитель обговорював питання оголошення війни й укладання миру, встановлення договірних стосунків з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради стосувалася обговорення та видання законів, висування кандидатур на державні посади.

Боярська рада мала також  судові повноваження, розглядаючи справи, що стосувалися феодальної знаті  чи інших впливових осіб. Вона брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань державного життя. За відсутності князя або в разі його раптової смерті рада перебирала на себе функції головного владного органу, наділеного повноваженнями щодо встановлення влади нового правителя.

Віче як представницький  орган держави

Давньоруська держава, що проіснувала близько 350 років, була типовою феодальною монархією, у якій регіонами (волостями) керували удільні князі - васали Великого київського князя. Київська Русь не мала загальнодержавного представницького органу. Проте влада Великого князя до певної міри перебувала під контролем народних зборів (віча) Києва. Волості мали свої віча. Це було продовженням традицій народовладдя давніх часів. Віча беруть початок з антської доби, про що писали згадувані вже Йордан, Прокоти Кесарійський, Маврикій.

Бідність  інформації у джерелах та її суперечливість не дають змоги  встановити час виникнення цього інституту, його соціальний склад. Відомо, що саме віче, згідно з пізнішою літописною інтерпретацією, запросило Рюрика з братами і дружиною на княжіння на Русі. Дехто з дослідників переконаний в аристократизмі віча і допущенні до вирішення важливих справ лише "кращих" людей, дехто - навпаки, доводить широке представництво дорослого населення міста чи навіть найближчих сіл.