Культурно-історичні умови розвитку туризму в Україні

В Україні ця політика була спрямована передусім проти її корінного населення. Засобами імперської централізовано-економічної системи і всієї потуги партійно-бюрократичної, ідеологічної і державно-репресивної машини український народ був підданий перманентному винищенню, себто справжньому етноциду. Йдеться і про послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українства - українського села, і про організацію голодоморів, масових розстрілів, виселень, переселень, заслань та інших заходів, що коштували українському народові десятків мільйонів людських життів та знівечених доль, і про налагоджену на державному рівні індустрію системної русифікації українців з інтенсивним скороченням їх національного шкільництва, приглушенням і затуманенням історичної пам'яті, пригніченням національної свідомості та гідності, і про брутальне вилучення з державного обігу та звуження сфери вжитку української мови та багато інших чинників цього страхітливого механізму. Наслідки не забарилися. Уже в 30-ті роки темпи природного приросту населення України значно знизилися; до того ж помітно зменшилася частка українців у цьому прирості. І сьогодні дійшло до того, що українці, які ще якихось півсотні років тому належали до народів з найвищим природним приростом населення, мають найнижчий у світі показник - з переважанням коефіцієнта смертності над народжуваністю. В умовах тоталітаризму знекровлено, здеформовано національну свідомість, мораль, перервано міжпоколінну успадковуваність традицій, грубо зґвалтовано релігійні почуття, зміщено інші духовні ціннісні орієнтири. Чималих втрат від цієї політики зазнали й національні меншини в Україні, очевидно, крім російської. Унаслідок фактичного ігнорування їх прав на підтримання і розвиток своєї національної ідентичності, через відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національних культурно-освітніх закладів, дискримінацію и переслідування, виселення і переселення значна кількість представників цих меншин або полишила Україну, або асимілювалася - здебільшого русифікувалася.

Українці рівномірно населяють майже всю територію України, за винятком Республіки Крим та деяких південних і східних промислових районів. Майже в усіх областях України українців у сільській місцевості понад 90%. Тільки в Криму українці становлять четверту частину сільського населення. Відсоток українців у містах значно менший - у середньому близько 67%. Населення інших національностей розміщено нерівномірно: значна частина проживає в містах, промислових центрах, на прикордонних землях і в південноукраїнських областях, де з часу їх колонізації приплив іноетнічного населення особливо великий. З XVI-XVII ст. на східних окраїнах України, на Слобожанщині, а з кінця XVIII ст. - на Півдні України, у Бессарабії виникали російські поселення, які утворювали цілі острівці. Крім природного приросту, приплив російського населення в Україну постійно збільшувався внаслідок міграцій, поміщицьких і урядових переселень з російських губерній, осідання в Україні значної частини військовослужбовців, великого відсотка росіян у числі робітників промислових підприємств, державних службовців різних рівнів і рангів. У колишній царській Росії, як і в радянський час, залучення та спеціальне «вживлення» росіян до органів державно-адміністративного апарату в Україні було важливою складовою великодержавної політики. Заохочувані пільгами і привілеями, з Росії в Україну в значній кількості переселялися спеціалісти різних галузей господарства. За роки тоталітаризму чисельність російського населення в Україні зросла втричі.

Поселення поляків на українській землі веде свій початок з часу загарбання Польщею Галицько-Волинського князівства в XIV ст. На захоплених магнатами і багатою шляхтою масивах землі поселялися селяни і дрібна шляхта з Польщі, а в містах - польські ремісники. Особливо значна кількість поляків проживала на Правобережній Україні та в Галичині. Інтенсивна польська колонізація східної Галичини і Волині тривала і в період окупації цих земель у 20-30-х роках

XX ст. Кількість поляків в Україні  значно скоротилася після другої  світової війни у зв'язку з  міждержавними угодами про репатріацію поляків з Радянського Союзу і українців - з Польщі. Тоді до Польщі переселилося з України близько мільйона поляків.

Найбільш значна кількість білорусів віддавна була розселена в пограничній з Білоруссю смузі України. Білоруси брали також участь у колонізації Слобожанщини і Південної України. Перепис населення 1989 р. свідчить, що лише 35,4% білорусів в Україні назвали рідною свою національну мову.

Виникнення болгарських поселень в Україні пов'язане з колонізацією Півдня України наприкінці XVIII - у перших десятиліттях XIX ст. і втечею болгар з рідної землі від турецько-османського поневолення. Нині більшість болгар живе у західних районах Одеської і приазовських Запорізької областей, а значна частина - у містах України. Здавна на українських землях, зокрема у їх південно-західних районах, поселялися молдовани («волохи»). Рятуючись від турецьких загарбників і феодального гноблення своїх правителів-господарів, вони масово переселялися в «козацький край», засновували тут власні окремі поселення чи підселялися до українських.

Сучасні греки у південній Україні ведуть свій родовід ще з грецьких поселень у VI ст. до н. е. Упродовж наступних віків формування грецької етнічної групи на території України зумовлювалося різними чинниками політичного й економічного характеру. Важливу роль ще з княжих часів відігравала спільність греко-візантійського віросповідання. У деяких містах Центральної України (Київ, Ніжин) теж існували окремі грецькі громади. Нині більшість греків в Україні асимільована, вважає рідною мовою російську. До найдавніших іноетнічних поселенців в Україні належать також вірмени. Поневолення Вірменії у X-XI ст. арабами і турками-сельджуками зумовило хвилі втікачів з цієї країни не тільки в Крим, а й на західноукраїнські землі. Тут виникли компактні вірменські поселення, а в ряді міст (Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Могилеві-Подільському) утворилися вірменські громади. У новіший час вірменські колонії в Україні втратили свою цілісність, розпалися, здебільшого асимілювалися. Уряди Росії і Австрії значною мірою стимулювали переселення в Україну вихідців з різних західноєвропейських країн, зокрема німців. Вони звільнялися від податків, військової служби, користувалися правом самоврядування та іншими пільгами. Так, у другій половині XVIII ст. виникли колонії німців на Чернігівщині, а в першій половині XIX ст. - у ряді місцевостей Півдня України, Поділля, Волині. З XVIII ст. німецькі поселення з'являються в Галичині, Буковині й Закарпатті. Наприкінці 20-х років нашого століття в Україні проживало більше півмільйона німців. У часи другої світової війни переважну більшість їх переселили у східні райони Радянського Союзу, а значна частина виїхала до Німеччини.

У другій половині XIX ст. на Волині, зокрема в Рівненському, Дубненському, Луцькому і Купичевському повітах, виникли чеські поселення. Згодом компактні оселі чеських колоністів з'явилися також у Криму, Приазов'ї і на Поділлі. У пограниччі зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією на суміжних українських землях поселялися компактними колоніями і розпорошено представники корінних мешканців цих країн. Вони і сьогодні становлять тут значний відсоток населення.

В Україні (здебільшого в південних районах) проживають поволзькі і кримські татари, караїми (колонії їх відомі ще з XIV-XV ст. і в ряді центрально- і західноукраїнських міст - Галичі, Києві, Львові, Луцьку), гагаузи, а також представники інших народів, передусім колишнього

Радянського Союзу, в національній політиці якого надавалося особливого значення розмиванню етнічної цілісності народів, їх перемішуванню.

Отже, Україна, як і більшість сучасних європейських країн, - держава з багатонаціональним складом населення. Властиво, не багатонаціональна держава, до якої входять різні народи, нації зі своєю етнічною територією, як, скажімо, Росія, Югославія, Індія, Індонезія, а держава, на території корінної нації якої у різний час поселилися і проживають групи інших народів, етнічна територія і національне ядро яких здебільшого знаходиться поза межами України. Цю різницю понять (яку, до речі, не завжди розуміють) слід мати на увазі, бо вони володіють різною предметною сутністю. Лише кримські татари входять сьогодні до складу України зі своєю етнографічною територією.

Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України і проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української держави з наступним його всенародним підтвердженням на референдумі 1 грудня 1991 р. заклали основу вільного розвитку не тільки українського народу, а й усіх національних меншин, що проживають на території України.

У Декларації проголошено, що держава забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й національних традицій, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також гарантує право вільного національно-культурного розвитку громадянам України інших національностей.

Дух національного відродження і державотворення є сьогодні найголовнішим чинником єднання українців як на своїй рідній землі, так і поза нею сущих.

 

 

 

 

 

 

 

 

1.5. Політичні умови розвитку  туризму

Розвиток рекреаційних послуг у регіонах України гальмується недосконалістю нормативно-правової бази, інформаційної та економічної підтримки суб'єктів рекреаційної діяльності, недостатньою ефективністю механізмів державного регулювання рекреаційною галуззю країни.

 Для підвищення ефективності  діяльності рекреаційних послуг  у регіонах потрібно проводити  якісну регіональну рекреаційну  політику створювати умови для  підвищення рівня життя населення  в регіонах за рахунок надходжень до місцевих бюджетів від рекреаційних послуг регіону.

Політика є складовою частиною державного регулювання; комплексом законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які сприяють найбільш раціональному розміщенню виробничих сил та покращенню рівня життя населення.

Політика охоплює усі найважливіші галузі матеріального виробництва, зайнятість населення, розміщення сфери обслуговування, сприяння розвитку туризму та рекреації тощо.

 Регіональна політика є складовою  державної політики, сукупністю організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних тощо) у контексті загальнодержавних інтересів4.

В 1975 р. був створений Європейський фонд регіонального розвитку для фінансування програм із вирівнювання рівня економічного розвитку різних регіонів ЄС.

 

 Основні принципи сучасної  державної політики викладені  у таких законодавчих актах, як:

- Бюджетний кодекс України;

- Земельний кодекс України;

- Закон України “Про транскордонне співробітництво”;

- Закон України “Про розмежування  земель державної і комунальної  власності”;

- Генеральна схема планування  території України;

- Загальнодержавна програма розвитку  малих міст;

- Програма державної підтримки  розвитку місцевого самоврядування України.

 Активна регіональна політика  області може швидко змінити  стан справ на краще. Для цього  необхідна розробка регіональних  програм розвитку рекреації та  туризму, які сприяють відновленню  внутрішнього ринку рекреаційних послуг та просуванню регіонального рекреаційного продукту за кордоном.

 На думку І. Черніної, з прийняттям  в Україні Закону “Про туризм”  були створені сприятливі умови  для підприємництва і розвитку  туристсько-рекреаційних регіонів, удосконалення і пропаганди національної культури. Розвиток регіонального туристичного бізнесу буде сприяти створенню спеціальних малих і середніх підприємств, а також активізації і стимулюванню роботи цілої мережі галузей народного господарства: будівництва, торгівлі, сільського господарства, виробництва товарів народного споживання, транспорту і зв'язку, формуванню сучасної кадрової політики в регіоні і поетапному виходу регіонального туристичного бізнесу як на загальнодержавний, так і на світовий рівень туристичних послуг5.

 

 

 Державна туристична політика  в Україні реалізується через  державні, обласні та міські стратегії  й програми розвитку туризму. На національному рівні програмним  документом, який окреслює основні  напрями функціонування туристичної  сфери України, є Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки (Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки. Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України №583 від 29.04.2002 р.), проте її аналіз дає змогу стверджувати, що заходи з розвитку туризму в малих містах України не належним чином відображені у цьому стратегічному документі. На регіональних рівнях розробляються та затверджуються обласні програми розвитку туристичної сфери. Надзвичайно негативними тенденціями формування нормативно-правового поля туристичної політики в Україні є те, що, незважаючи на науково-обгрунтований підхід до складання програмних та стратегічних документів, які містять важливі заходи, здебільшого випадків значна їх частина залишається декларативними внаслідок відсутності фінансування, а також відсутності обов'язкового звітування перед громадськістю щодо виконаних зобов'язань згідно з програмами та стратегіями6.

 Якісна регіональна рекреаційна  політика повинна не тільки  створювати умови для розвитку  якісного конкурентоспроможного  рекреаційного продукту в регіоні, а також зменшувати негативні наслідки від розвитку рекреаційної галузі в регіоні, максимально ефективно використовувати позитивні ефекти. Для ефективного проведення якісної регіональної рекреаційної політики потрібно поєднувати стратегічне планування розвитку рекреації в регіоні з організаційними та економічними механізмами державного регулювання розвитку рекреаційних послуг.

 Регіональна рекреаційна політика  стає такою ж важливою, як і  державна рекреаційна політика, тому що державна рекреаційна політика не може враховувати повну специфіку українських регіонів. А також якісна регіональна рекреаційна політика може вирішити різноманітні соціально-економічні проблеми регіону.

Політика має враховувати всю сукупність внутрішніх та зовнішніх факторів, які визначають пріоритети та перспективи розвитку рекреації в регіоні.

 До негативних факторів, які  впливають на перспективу комплексного  розвитку туризму і рекреації  у регіонах, належать такі:

- значна територіальна диференціація  у господарському використанні рекреаційного потенціалу;

- невідповідність якісних характеристик (зокрема рівня комфортності) та  організаційно-економічного механізму  функціонування рекреаційної інфраструктури  міжнародним нормам і стандартам, зокрема низький рівень послуг у більшості українських готелів, що не відповідає їх вартості у зазначених закладах;