Курс лекций по "Философии"

Невід'ємним атрибутом  матерії є рух.

Рух означає спосіб існування матерії, що охоплює собою всякі зміни, що відбуваються у Всесвіті, починаючи від простого механічного переміщення тіл і закінчуючи мисленням.

Слід розрізняти поняття  «рух» і «розвиток». Рух у самому загальному значенні слова означає  зміну взагалі. Розвиток – це спрямована, необоротна зміна, що приводить до виникнення нової якості. У цьому випадку розвиток є сутністю руху. Рух і матерія нерозривно пов'язані між собою. Матерія також немислима без руху, як і рух без матерії. Тому руху притаманні ті ж властивості, що і матерії: об'єктивність і реальність, несотворимість і незнищуваність, загальність.

Важливими характеристиками руху є його абсолютність і відносність. Абсолютність руху полягає в тому, що він є загальним способом існування матерії. Рух разом з тим і відносний, тому що в природі він існує не як рух «взагалі», а як зміна конкретних матеріальних  явищ чи систем.

Рух внутрішньо суперечливий. Моментом усякого руху виступає спокій. Взаємозв'язок руху і спокою відбиває стійкість і мінливість матеріальних процесів. Спокій виражає динамічну рівновагу, що характеризує матеріальний об'єкт із погляду його стійкості. Спокій минущий, тимчасовий, відносний, а рух постійний, вічний, абсолютний.

Основним видам матерії, що  якісно розрізняються   повинні  відповідати свої якісно відмінні форми руху. Під формою руху матерії розуміється рух, пов'язаний з певним матеріальним носієм. Традиційно виділяються п'ять основних форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна і соціальна.

Розглядаючи взаємозв'язок форм руху матерії, слід виходити з того, що, по-перше, порядок розташування основних форм руху визначається ступенем зростання їх складності. По-друге, кожна форма руху пов'язана з певним матеріальним носієм. По-третє, вища форма руху генетично і структурно обумовлена нижчими, при цьому зберігаючи їх у собі в знятому вигляді. По-четверте, кожна вища форма руху матерії має свою якісно специфічну визначеність стосовно нижчих.

Найважливішими формами  існування матерії, що рухається, є простір і час. Питання про статус цих категорій вирішувався в історії філософії по-різному. Одні філософи вважали простір і час об'єктивними характеристиками буття, інші – чисто суб'єктивними поняттями, що характеризують спосіб сприйняття світу. Були і філософи, які, визнаючи об'єктивність простору, приписували суб'єктивний статус категорії часу, і навпаки. Але простір і час є настільки ж об'єктивними характеристиками буття як його матеріальність і рух. В історії філософії існували дві точки зору про відношення простору і часу до матерії. Першу з них можна умовно назвати субстанціональною концепцією. У ній простір і час трактували як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від її (Демокріт, Ньютон). Другу концепцію можна назвати релятивістською. Її прихильники розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами (Арістотель, Лейбніц).

Матеріалістична філософія  розглядає простір і час як форми, що виражають певні способи  координації матеріальних об'єктів і їх станів. Змістом цих форм виступає матерія, що рухається.

Таким чином, простір – це форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах.

Час – це форма буття матерії, що виражає тривалість існування будь-яких об'єктів, послідовність зміни їх станів.

Оскільки простір і  час є формами існування матерії, то вони мають усі характеристики матерії: об'єктивність, загальність  і т.п. Крім того, до властивостей простору відносяться протяжність, тривимірність, зв'язаність і безперервність і, разом з тим, відносна перервність, що виявляється в роздільному існуванні матеріальних об'єктів  і систем, а також однорідність і ізотропність. Час характеризується такими властивостями як тривалість, одномірність, необоротність, спрямованість від минулого до майбутнього, асиметричність.

Конкретні властивості  простору і часу залежать від особливостей матеріальних об'єктів, їх руху і розвитку. Це положення підтверджується спеціальною  і загальною теорією відносності А.Ейнштейна. Спеціальна теорія відносності установила, що просторово-часові властивості тіл змінюються зі зміною швидкості їх руху. Так, при наближенні швидкості руху тіла до швидкості світла його лінійні розміри скорочуються в напрямку руху, хід часу сповільнюється.

Відповідно до загальної  теорії відносності, простір у різних частинах Всесвіту має різну кривизну й описується неевклідовою геометрією. Кривизна простору обумовлена дією гравітаційних  полів, створюваних масами тіл. Ці поля викликають уповільнення ходу протікання матеріальних процесів. Тим самим підкреслюється не просто єдність простору, часу і матерії, що рухається, але і залежність властивостей простору і часу від матерії, що рухається, і один від одного. 

Повертаючись до існуючих в історії філософії варіантів вирішення проблеми субстанції, відзначимо, що в ідеалістичному монізмі під субстанцією розуміється не матерія, а дух.

Дух (грец. υόύς, πυεύμα, лат. spiritus, mens, нім. Geist, англ. mind, spirit) – ідеальна, правляча світом сила, до якої людина може бути активно і пасивно причетною.

З погляду ідеалістів, дух (нус в Анаксагора, світ ідей у Платона, Абсолютний дух у Гегеля, світова воля в А.Шопенгауера, elan vital в А.Бергсона, Ungrund у М.Бердяєва) не тільки передує існуванню матеріальних речей і процесів, але й творить сценарій їх розгортання. У цих поглядах абсолютизується креативна роль духу, а об'єктивні закони розвитку Униіверсуму ототожнюються зі світовим розумом.

У той же час слід зазначити, що вказаний об'єктивістськи-трансцендентний аспект категорії “Дух” помітно поступається по своїй еврістичності її антропологічному виміру. Для нас важливо підкреслити, що під “Духом” можна мати на увазі і “вищу здатність людини, що дозволяє їй стати джерелом смислопокладання, особистісного самовизначення, осмисленого перетворення дійсності; можливість, що відкривається, доповнити природну основу індивідуального і суспільного буття світом моральних, культурних і релігійних цінностей; граючу роль керівного і зосереджуючого принципу для інших здібностей душі¹¹” .

У рамках онтології питання про  співвідношення духу і матерії було і залишається дуже дискусійним. Більшість філософів і сьогодні  дотримується  протиставлення матерії  і духу  , що стало традиційним  і, отже, релятивізації одного з начал світобудови. Найчастіше дух ототожнюється зі свідомістю як функцією, властивістю високоорганізованої матерії відбивати світ.

Одночасно намітилася тенденція  зближення матеріальної і духовної субстанцій, зняття “межі протилежностей”  у новому синтезі. Так, незмінне, вічне, інваріативне (матерія) і мінливе, відносне і таке, що саме творить нову реальність (дух) не виключають, а доповнюють, взаємообумовлюють одне одного. У сучасних онтологічних концепціях у єдиному бутті Універсуму поряд з фізичною визнається наявність інформаційної, семантичної складової, деякого об'єктивного розуму, невіддільного від речовинно-матеріального субстрату. Слід підкреслити, що різні і засоби осягнення цих двох паралельних "Всесвітів”: фізичний осягається наукою, а семантична – філософією, мистецтвом, релігією.

Подібний синтез набуває  особливої значимості у контексті проблеми єдності світу, методологічна принциповість якої визнається як ученими, так і філософами, як матеріалістами, так і ідеалістами. Усвідомлення багатоманіття форм буття з необхідністю привело до постановки проблеми єдності світу і створенню декількох варіантів її вирішення.  Спроби виявити єдність світу передбачають виявлення в різних формах буття єдиної логіки, виведення універсальних законів (зв'язків), на основі яких забезпечується цілісність всього існуючого.

З матеріалістичної точки  зору єдність світу може бути пізнана  через осмислення:

- абсолютності і вічності  матерії, її несотворимості і  незнищуваності;

- взаємного зв'язку  й обумовленості всіх матеріальних систем і структурних рівнів;

- багатоманіття взаємних  перетворень форм матерії, що  рухається;

- історичного розвитку  матерії, виникнення живих і  соціально організованих систем  на основі менш складних форм;

- наявності у всіх форм руху  певних загальних властивостей і підпорядкуванні їх універсальним діалектичним закономірностям.

Власні варіанти рішення  проблеми єдності світу передбачає й ідеалістична філософія, у якій постулюється єдність через духовну (мислячу) субстанцію, через універсалії культури (Істина, Добро, Краса), через метафізику свободи і творчості, через прагнення до абсолютної мети буття («вічний світ»).

Істотними моментами  проблеми єдності світу є:

• у світоглядному відношенні – створення універсальної картини світу;
• у пізнавальному плані – проблема міждисциплінарного синтезу науки і ненаукових форм знання;
• в антропологічному ракурсі - проблема єдності людини і природи;
• в історіософському аспекті – проблема єдності Людства.

У будь-якому випадку, конкретизація  проблеми єдності світу і спроби її вирішення впираються в проблему мінливості,  становлення або розвитку. Остання має самостійну «історію» і в найбільш загальному вигляді представлена в діалектиці як філософській теорії розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 5

ДІАЛЕКТИКА ЯК ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ

 

1. Історичні форми і види діалектики.

2. Поняття зв'язку і розвитку. Принципи і закони діалектики.

3. Категорії діалектики.

4. Діалектика як метод. Альтернативи діалектики.

 

1. Історичні  форми і види діалектики. У буденному житті людина має справу переважно з речами стійкими, визначеними, несуперечливими. Відповідно, звідси виникає підтверджена здоровим глуздом вимога до несуперечливості нашого мислення. Не випадково у формальній логіці існують закони «тотожності», «несуперечності», «виключеного третього» і «достатньої підстави». Однак, прагнення повніше пізнати світ  рано чи пізно приводить до того, що людина зіштовхується з суперечностями, з необхідністю їх осмислення і виведення висновків, що стосуються перспектив зміни досліджуваного об'єкта. Ще в більшій мірі формально-логічний підхід виявляє свою обмеженість у сфері наукового знання, де явища і процеси розглядаються в їх взаємозв'язку, взаємопереході і розвитку. У науці цей формально-логічний підхід породжує чимало розумових утруднень і колізій. Гегель навіть запропонував розмежовувати зони дії людського розсудку буденним мисленням, а розуму – діалектичним.

Під діалектикою він розумів вчення про загальні зв'язки, про найбільш загальні закони розвитку мислення і буття.

Однак, таке розуміння прийшло не відразу. На самому початку діалектика трактувалося як мистецтво діалогу, суперечки, однак згодом в античній філософії визріло розуміння світу як вічного процесу зміни, рушійною силою якої є боротьба протилежностей (Геракліт, Емпедокл, Сократ, Платон). Антична діалектика носила стихійно-інтуїтивний характер і спиралася на спостереження, була першою спробою узагальнення фактуального зрізу реальності.

У німецькій класичній філософії діалектика постає вже у вигляді стрункої системи знання. Вона еволюціонує від кантівської невирішуваності антиномій розуму через системи Фіхте і Шеллінга до визнання Гегелем суперечності як джерела розвитку. «Суперечність є критерій істини, відсутність суперечності – критерій омани». За Гегелем, діалектика є вчення про саморозгортання Абсолютного Духу, про саморух понять. Сформульована ним теза про тотожність мислення і буття дозволила упритул підійти до такого способу пізнання реальності, при якому світ пояснюється не з нашої голови, а з нього самого.

Однак остаточно цю місію  виконали мислителі діалектико-матеріалістичного напрямку в європейській філософії (К.Маркс і Ф.Енгельс). Вони підкреслювали, що діалектика характерна не тільки для людського мислення, але і для об'єктивних процесів і явищ природи і суспільства. Виходячи з логіки саморозгортання власного предмета для перетворення класичної філософії в науку Маркс був також необхідний після Гегеля, як сам Гегель необхідний після Канта. Подальший свій розвиток діалектичний матеріалізм одержав у роботах В.І.Леніна, Г.В.Плеханова, радянських (П.В.Копнін, Е.В.Іл'єнков, В.О.Босенко) і західних філософів-марксистів (А.Грамші, П.Тольятті, Д.Лукач) та ін.

Усі три названі вище історичні форми діалектики мають  свою онтологічну і гносеологічну  складові, що дозволило Ф.Енгельсу зробити висновок про наявність двох видів діалектики: об'єктивної і суб'єктивної. «Так звана об'єктивна діалектика, - писав він у «Діалектиці природи», - панує у всій природі, а так звана суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення, є тільки відображення пануючого у всій природі руху шляхом протилежностей, які і обумовлюють життя природи своєю постійною боротьбою і своїм кінечним переходом одне в одного, або в більш високі форми».

Таким чином, можна резюмувати, що в найзагальнішому вигляді під діалектикою розуміється сукупність об'єктивно обумовлених,  суб'єктивно усвідомлюваних і практично вивірених пізнавальних прийомів і навичок суспільно-перетворюючої діяльності людини.

2. Поняття зв'язку  і розвитку. Принципи і закони  діалектики. Разом з тим, які б історичні форми і види не набувала діалектика, у центрі її уваги завжди була проблема розвитку. Для розуміння сутності процесу розвитку в діалектиці використовуються такі фундаментальні категорії як «відношення», «зв'язок», «взаємодія»,