Курс лекций по "Философии"

Близькосхідний тип характеризується пріоритетом натурфілософської  проблематики, тобто пошуками першооснови  всього сущого, переосмисленням природних  процесів, побудовою космогонічних  систем. У Єгипті і Межиріччі наприкінці III - початку II тис. до н.е. у таких пам'ятниках стародавньої культури, як „Пісня арфіста”, „Бесіда розчарованого зі своєю душею”, „Бесіда пана з рабом” висловлюються сумніви в істинності релігійно-міфологічних конструкцій, звучать ідеї автономності матеріального і духовного світів, проблеми життя і смерті, зазнає критики соціально-політичний устрій суспільства.

У Давній Індії філософія, що виникла на основі ведичної літератури, носила переважно інтравертний (спрямований  усередину) і песимістичний характер. Головне призначення філософії індуси вбачали у виробленні керівництва до дії, до поведінки. Вічний процес перероджень (сансара) здійснювався за законом віддяки (карми). Соціальний статус людини прямо залежав від його діянь „в минулому житті”. Філософські школи, що визнавали авторитет вед (Веданта (вивчення Вед), Вайшешика (пошуки матеріальної першооснови), Санкхья (число), Ньяя (логіка), Міманса (жертвоприношення), Йога (духовне і тілесне самовдосконалення) і т.п.) протистояли неортодоксальним напрямкам (джайнізм, буддизм, чарвака-локаята).

У Стародавньому Китаї, напаки, багата філософська традиція мала яскраво виражену соціальну  спрямованість і розглядала центральне положення людини як „середини” між  Небом і Землею. Найважливішим поняттям китайської філософії є категорія Дао, що означає одночасно закономірність, шлях, метод, істину, благий хід речей і людського життя. Серед філософських шкіл, вчення яких не стільки протистояли, скільки доповнювали одна одну, особливо слід виділити школу „інь” і „ян”, школу „виправлення імен”, конфуціанство, моїзм, легізм і даосизм.

Дещо пізніше  в Давній Греції виникає тип філософствування, що докорінно відрізнявся від  давньосхідних типів і заклав основи мислиннєвої культури Західної цивілізації. Сукупність філософських вчень, що розвинулись в Давній Греції і Давньому Римі з кінця VII століття до н.е. до VI століття н.е., називають античною філософією. Античний тип філософствування, таким чином, протягом 1200 років був пануючим в Середземноморському регіоні. Для нього були характерні:

- космоцентризм світосприймання,  у якому Всесвіт розглядався  в нерозривному зв'язку з людиною,  а людина розумілась як органічна  частина Всесвіту, його мікромодель  - „мікрокосм”;

- анропоцентризм, тобто спрямованість  філософської думки на людину, її внутрішній світ, його пізнавальні здібності;

- зв'язок з науковими  (математичними, природознавчими,  політичними) знаннями, а також  з міфологією і мистецтвом;

- величезне багатоманіття  напрямків і шкіл, що є джерелом  для всіх пізніших форм європейського філософствування.

Антична філософія пройшла  у своїй еволюції ряд періодів, серед яких слід виділити:

1. Докласичний період (VI-V ст. до н.е.). Матеріально-чуттєвий космос виступає тут і як об'єкт, і як суб'єкт філософської рефлексії. Основна проблема – пошуки першооснови всього сущого, прагнення вирвати Космос із „обіймів міфу”, знайти в ньому об'єктивну основу, яка у той же час була б і універсальним законом світового розвитку (Логосом). Представники цього періоду вбачали першооснову у воді (Фалес Мілетський), повітрі (Анаксимен), апейроні (Анаксімандр), числі (Піфагор), вогні (Геракліт), атомах (Демокріт) і т.д.

2. Класичний період (V-IV ст. до н.е). Починається із софістів і Сократа, які розділили об'єкт і суб'єкт пізнання і зробили поворот у філософствуванні від натурфілософської проблематики до вивчення людини, проблем гносеології, самопізнання, етичної антропології. Найвищим теоретичним синтезом натурфілософської й антропологічної лінії філософствування стали системи Платона і Арістотеля.

3. Період еллінізму (IV ст. до н.е. - I ст. н.е.). Занепад античної цивілізації. Людина все більше усвідомлює себе суб'єктом пізнання і самопізнання, тут розробляється колишня проблематика, але в ній домінує тенденція до суб'єктивізму. Школи: стоїцизм, скептицизм, епікурейство.

4. Римський період розвитку античної філософії (I-VI ст. н.е.). Тут єдність об'єкта і суб'єкта виявляється в тому, що людина сприймається як творче, аналітичне, рефлексуюче начало. Для римського періоду характерна еклектичність поглядів у школах неоплатонізму, скептицизму, епікуреїзму. Представники: Сенека, Епіктет, Марк Аврелій Антоній, Тит Лукрецій Кар, Цицерон.

В античній філософії  вже знайшли відображення такі течії  як матеріалізм і ідеалізм, діалектика і метафізика, раціоналізм і містицизм, агностицизм і скептицизм.

Матеріалізм, зокрема, походить з атомістичних уявлень про будову світу Левкіппа і Демокріта. Світ складається з невидимих атомів (у перекладі з грецької атом – „неподільний”) і порожнечі. Атоми мають різну форму і знаходяться в стані вічного руху за певними траєкторіями. З'єднуючись один з одним, вони створюють макротіла. Душа людини також складається з атомів ідеально круглої і гладкої форми.

Матеріалістичної  „линії Демокріта” протистоїть ідеалістична „лінія Платона”. У відповідності з поглядами Платона, існує особливий світ вічних і незмінних форм – „ейдосів” або ідей. Платон визнає первинність світу ідеальних сутностей. Земний світ – лише копія, «тінь» світу ідей, він мінливий, рухливий, кінцевий. Душа людини – також ідея, що існувала в особливому світі ідей до її вселення в тіло. Звідси випливає платонівське уявлення про істинне пізнання як „пригадування” того, що бачила душу в цьому ідеальному світі. З онтології і гносеології Платона органічно випливають його психологічні погляди, вчення про суспільство і державу. Сказане дозволяє вважати Платона засновником і класиком об'єктивного ідеалізму.

Батьком стихійної діалектики вважається Геракліт Ефеський, що запропонував розглядати речі в їх постійному русі. Визнаючи діалектику стихій („весь світ – вогонь, що часом спалахує, часом згасає”, „все тече, все змінюється”, „безсмертні смертні, одні живуть за рахунок інших”), Геракліт не вважав, що діалектика пізнання повинна копіювати діалектику природи. Навпаки, діалектика чуттєвого сприйняття внаслідок розмаїтості чуттєвого світу заважає розуму пізнати єдиний порядок – Логос («Осли солому обрали б замість золота»).

Основи метафізичного методу були закладені Арістотелем, внесок якого в античну філософію важко переоцінити. Будучи універсальним вченим, він став автором геоцентричної космогонічної системи, що проіснувала довгі століття аж до відкриття М.Коперника. Арістотель критикував Платона за розрив матеріального й ідеального світів, однак вважав матерію лише пасивною можливістю буття. Для актуалізації цієї можливості необхідна дія на матеріальну речовину ідеальної форми. При цьому матерія розумілася як пасивне утворення, що оживляється активною формою. Врешті решт створена Аристотелем ієрархія форм доходить до свого вищого, всесвітнього прояву – так званої ентилехії (проблема першодвигуна чи деміурга). Арістотелем була розроблена перша філософська система категорій, закладені основи формальної логіки, включаючи закони і змінні, якими ми користуємося і нині.

Таким чином, антична філософія багато в чому обумовила специфіку європейського світогляду. Раціоналізм Арістотеля став тією основою, на якій ґрунтується вся філософська культура Західної Європи, в той час як візантійська і східноєвропейська традиція тяжіє до вчення Платона з його сакральністю знання і культом мудрості. Після розпаду Римської імперії на Західну і Східну дана тенденція отримала політичне закріплення. У 529 році н.е. римським імператором Юстиніаном було прийняте рішення про закриття платоновської Академії в Афінах, тим самим фактичний захід античної філософії одержав своє юридичне закріплення. Подальший розвиток європейської філософії пов'язаний з християнським віровченням, що отримало поширення в епоху Середніх віків.

2. Філософські ідеї  Середніх віків і епохи Відродження. Філософія Середньовіччя охоплює тисячолітній період від розпаду Римської імперії до епохи Відродження. Це була епоха виникнення і розквіту світових релігій. Інший (на порівняння з античним) тип філософствування був обумовлений принципово іншим типом цивілізації, розвитком феодальних відносин, нових соціально-політичних умов.

Середньовічна філософія за своєю  світоглядною сутністю теоцентрична. Реальність, що означає все суще, виводиться не з природи, а з Бога. Зміст монотеїстичних релігійних вчень, і в першу чергу - іудаїзму, християнства, мусульманства - визначив появу особливого типу філософа: філософа-священнослужителя.

Розглядаючи західноєвропейську філософську  традицію, необхідно виділити такі риси середньовічної філософії:

1) Вторинність філософських істин відносно догматів католицького віросповідання, в основі якого лежать два принципи: креаціонізм і одкровення. Перший з них (створення світу Богом) став основою середньовічної онтології, другий – середньовічної гносеології. Слід особливо підкреслити, що творінням Бога вважається не тільки природа, але і Біблія як зосередження мудрості Слова.

2) Раціоналістичне обґрунтування  догматів церкви, а на ранніх  етапах - боротьба з язичеством, патристика (вчення “батьків церкви”). В  міру того, як католицизм ставав пануючою ідеологією Західної Європи, філософія стала використовувати для апологетики (захисту віри) положення античних філософів, у першу чергу, Арістотеля.

3) На противагу містиці метафізична  методологія апелювала до формальної логіки і схоластики. Термін «схоластика» походить від грец. сhola – «школа»: подібно тому, як у середньовічній школі учні зазубрювали напам'ять священні тексти без права власної оцінки, так і філософи некритично відносилися до цих текстів. Схоласти вбачали шлях осягнення Бога в логіці і міркуванні, а не в чуттєвому спогляданні.

4) Дискусія про природу універсалій,  тобто загальних понять, що червоною  смужкою пройшла через усе  середньовіччя, у якій знайшло  відображення ставлення філософів  до вчення про Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син і Святий Дух). Позиції опонентів у цій суперечці тяжіли до двох полюсів – реалізму і номіналізму.

Відповідно до тверджень реалістів, істинно реальними є тільки загальні поняття, а не одиничні предмети. Універсалії існують до речей, являючи собою сутності, ідеї в божественному розумінні. Як бачимо, реалізм мав чимало загального з платонізмом. До числа реалістів слід віднести Августина Блаженного, Іоанна Скота, Ансельма Кентерберійського, Фому Аквінського.

Номіналісти, навпакии, вважали, що універсалії суть імена (від лат. nomen – «ім'я»), дані людиною, у той час як конкретні речі існують реально. Номіналізм представляли такі філософи як Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам, Дунс Скотт.

Як крайній номіналізм, так і  крайній реалізм знайшли осудження з боку церкви. Більш заохочувально вона ставилася до помірних проявів обох течій, що знайшли відображення в працях П'єра Абеляра і Фоми Аквінського.

Систематизатором ортодоксальної схоластики цілком слушно вважається Фома Аквінський. Основним прийомом його філософії є апеляція до здорового глузду при аналізі догматів католицизму. Вслід за Арістотелем, він закріпив розуміння співвідношення ідеального і матеріального як співвідношення „принципу форми” з „принципом матерії”. Сполучення форми і матерії породжує світ конкретних речей і явищ. Душу людини також є формотворним принципом (сутністю), але своє закінчене індивідуальне буття вона одержує лише при з'єднанні з тілом (існування).

Фома Аквінський виразив ідею гармонії розуму і віри. У роботі „Сума теологій” він навів п'ять доказів буття Бога, обґрунтовував думку про безсмертя душі, а людське щастя розглядав як пізнання і споглядання Бога. У 1323 році Фома Аквінський був проголошений святим, а в 1879 році його філософія стала офіційною доктриною католицької церкви.

Панування релігії в Середні  віки було настільки всеохоплюючим, що навіть соціальні рухи мали релігійний характер (численні єресі, Реформація). А інтелектуальна опозиція католицизму  періодично закликала до обмеження  ролі віри відносно знання, що знайшло відображення в появі теорії двоїстої істини, деїзму і пантеїзму.

Починаючи з XIV століття, на зміну середньовічному  застою приходить деяке пожвавлення  у всіх сферах суспільного життя, яке називають епохою Відродження. Новий «ренесансний» тип філософствування був спрямований на відродження античних традицій у розумінні цілісності людини (звідси і термін – Відродження). Разом з тим, якщо для античної філософії характерний космоцентризм, для середньовічної – теоцентризм, то для філософії Ренесансу властивий антропоцентризм світосприймання. Іншими словами, у центрі філософії виявлявся не Бог, а людина, що трактувалась як вінець еволюції життя, творець власної долі.

Найбільш яскраве вираження  філософствування епохи Відродження  одержало естетичними засобами. Умовно можна виділити три «проблемних кола» ренесансної філософії:

1. Гуманізм – ідейне вчення, що проголосило людину вищою цінністю і метою розвитку суспільства. Представниками гуманізму є Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Леонардо Бруні, Колуччіо Салутаті, Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський, Мішель Монтень і ін. Для гуманізму характерна віра в нескінченні сили людської особистості (титанізм), її унікальність, автономність (індивідуалізм), вимоги «звільнити» людину для реалізації нею своїх цілей і можливостей.
2. Натурфілософські вчення, у рамках яких геоцентрична система, що панувала раніше, була замінена на геліоцентричну. Починаючи з цієї зміни, наука поступово звільняється від релігійної картини світу. Земний світ тепер розглядався не як єдиний, а як один з безлічі світів у вічному і нескінченному Всесвіті. Сутнісною ознакою натурфілософських уявлень Ренесансу був пантеїзм – (дослівно – «Бог скрізь») – ідея розчинення Бога в природі. Видатними представниками натурфілософії були Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Йоганн Кеплер, Микола Кузанський, Парацельс, Галілео Галілей, Джордано Бруно.
3. Соціально-філософські концепції по-новому, виходячи з антропоцентричних настанов, пояснювали процеси, що протікають у суспільстві. Ніколло Макіавеллі виділив політику в самостійну сферу, звільнивши її від релігійного і морального змісту. Томас Мор і Томазо Кампанелла створили перші твори, у яких описували ідеальні соціальні устрої, поклавши тим самим початок жанру «утопічної» літератури і такій течії як утопічний соціалізм.