Курс лекций по "Философии"

При цьому російська філософія  має ряд специфічних відмінностей, що не дозволяють ототожнювати її з західною. По-перше, на неї вплинули особливості російської ментальності. Як писав М.Бердяєв, «широта російських рівнин обумовила широту російської душі». Для російської філософії характерна широта постановки проблем, рефлексія питань світобудови, космосу, людського буття.

По-друге, на відміну від Західної Європи, у Росії християнське світорозуміння стало не стільки непорушною основою  життя, скільки болісною проблемою, від вирішення якої залежав сенс життя і окремої людини, і всієї нації, але яка ніколи не була вирішена остаточно.

По-третє, на перший план філософських міркувань виходять дві тісно  пов'язані проблеми: 1) сутності і  сенсу людського буття і 2) закономірностей  історії.

По-четверте, у розумінні світу, людину та історії був присутній граничний дуалізм: «людина в одному вимірі укорінена у вічному, духовному бутті, в іншому вона належить матеріальному, тимчасовому буттю»⁵ . Цим пояснюється паралельний розвиток матеріалістичної й ідеалістичної традицій.

По-п'яте, російська філософія наполягала на недостатності односторонньо раціоналістичного підходу. У ній образне, художнє, інтуїтивне відношення до світу співіснує – а в деяких філософів і переважає – з абстрактно-раціональним його освоєнням. Цільне філософське знання припускає єдність раціонального, релігійного, етичного, естетичного начал. Таке розуміння не могло не вплинути на концепцію істини – морально невдосконалій людині істина не дається.

У своєму розвитку російська філософія  пройшла ряд етапів, включаючи дохристиянську епоху, архетипи якої зафіксовані в епосі, що відбив основні риси давньоруської культури: її язичеські корені і вірування, соціально-психологічні особливості її субетносів, характер їх комунікації із суміжними народами, особливості моральної свідомості, натурфілософії і т.п.

Перший етап інституювання  російської філософії пов'язаний з  іменами О.Новікова, О.Радищева, із самобутньою, опозиційною “академізму” творчістю Г.Сковороди. Створення російської філософської школи пробудило інтерес до досягнень закордонних колег – представників філософії Просвітництва, німецької ідеалістичної діалектики, французького матеріалізму, а також до містичних і ірраціоналістичних вчень. Характерні риси російської філософії цього періоду – гострий соціальний критицизм, чітко виражені гуманістичні настрої, аксіологічні домінанти, інтуїтивний пошук шляхів і перспектив розвитку національної духовної культури.

Водночас в надрах природознавства, що зароджується, у  цей період визріває і матеріалістичний напрямок, пов'язаний, насамперед, з ім'ям М.В.Ломоносова. Енциклопедична ерудиція, широта поглядів цього вченого, його прагнення до створення «повної системи природи» супроводжувалися атомістичним трактуванням світобудови, вимогою автономії наукового і релігійного знання. В епоху Просвітництва матеріалістичну філософію розвивали Д.С.Анічков, Л.П.Козельский, С.Е.Десницький. В подальшому даний природничонауковий матеріалістичний напрямок у вітчизняній філософії був представлений такими мислителями як В.Г.Белінський, В.П.Боткін, А.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, Д.І.Менделєєв, В.І.Вернадський та ін.

У XIX ст. складається основна  опозиція російської філософії, зовнішнім  чином “знята” пізніше, але така, що не втратила свого значення й  донині. Предмет суперечки між  «західниками» і «слов'янофілами», зафіксований у назвах цих напрямків, прийняв форму питання про способи входження Росії у світову культуру. Західники (серед них – П.Чаадаєв, декабристи, революційні демократи-різночинці, ліберали і марксисти) відстоюють європейський шлях розвитку країни. Їм протистоять слов'янофіли, які вважають, що російська культура має унікальність, і що її “ідея” – “єдність православ'я, самодержавства і народності” – не підлягає якому-небудь перетворенню. Маніфестація їхніх поглядів дана в роботах О.Хом’якова, І.Аксакова, К.Аксакова, І.Кіреєвського, П.Кіреєвського, у яскравій полемічній формі вона виражена у Ф.М.Достоєвського.

Кінець XIX-перша чверть ХХ вв. знаменується розквітом російської філософії, що іменується іноді її “срібним віком”. Спектр напрямків і систем, що його репрезентують,  простирається від консервативної академічної філософії (О.Новіцкий, С.Гогоцький, П.Юркевич) до ліберальної філософії права (Б.Чичерін, Л.Петражицький) і від філософської антропології В.Розанова, що передбачила окремі ідеї фрейдизму, до філософії російського космізму М.Федорова.

Російській філософії  в цілому притаманне загострене почуття  реальності. Ще слов'янофіли стверджували, що пізнання реальності є безпосереднім (А.Хом'яков пише про «живознання»). Для позначення такого типу пізнання російські філософи використовували поняття «віра». Різні форми інтуїтивізму в гносеології розроблені В.Соловйовим, М.Лосським, П.Флоренським, О.Лосєвим та ін. Створюючи вчення про розуміння Бога, російські філософи вважали, що релігійна віра є найбільш досконала форма пізнання. На відміну від кантівського гносеологічного ідеалізму російський інтуїтивізм є формою гносеологічного реалізму. Зворотною стороною цього реалізму є довіра російських філософів до містичної інтуїції, що дає пізнання методологічних принципів. Вони розглядали пізнання як органічну всеосяжну єдність, аналізували його чуттєву, інтелектуальну і містичну інтуїцію. Тільки зібравши в єдине ціле усі свої духовні сили – чуттєве сприйняття, раціональне мислення, естетичну перцепцію, моральнісний досвід і релігійну свідомість – людина починає розуміти істинне буття світу, осягати надраціональні істини про Бога, а її знання стає цільним. Людина як осередок цих чуттєвих і духовних актів постає як повноцінний суб'єкт буття і діяльності. На відміну від односторонньо-раціональних пізнавальних процедур західної людини, людина, що володіє цілісним знанням, здатна знайти сенс вселенського існування. Особливий акцент робився на антропологічних і етико-аксіологічних питаннях.

Слід особливо підкреслити, що російська релігійна філософія, що оформилась як самостійна течія в середині ХІХ століття, не була повторенням середньовічної схоластики. Вона активно використовувала досягнення сучасної науки і філософії, особливо гносеології, тому, будучи прогресивним явищем в історії російської філософії, вона багато в чому передбачила чимало філософських ідей Заходу. Християнські системи російських філософів є реалістичними, вони уникають однобічного моралізування і суб'єктивізму церкви.

Особливе місце серед цих систем належить “філософії Всеєдності” В.С.Соловйова. Історико-культурний зміст і зовнішній пафос її полягав в “діалектиці тотожності” – синтезі різнорідних напрямків західної науки, східної містики, образно-символічного світу мистецтва і досягнень самої філософії на базі розробленої мислителем оригінальної філософії “софійности”. На відміну від гегелівської системи, з якою полемізував Соловйов, його теорія базувалася не на абстрактній, «холодній» ідеї історії, а на живому, часом драматичному житті народів і держав. Її смисловим ядром стала етика, “онтологія добра”, що прагнула гармонізувати суперечливі соціальні відносини, зокрема, відносини між Сходом і Заходом. Моральнісно-гуманістична домінанта філософії Соловйова дозволяє вважати цю систему характерним зразком російської філософії, логічним підсумком її попереднього ідеалістичного розвитку.

Для російської релігійної філософії  характерне вчення про Софію - мудрість, так званна софіологія (В.Соловйов, П.Флоренький, С.Булгаков, В.Зеньковський). В її основі лежить визнання наявності онтологічних зв'язків між всіма істотами у світі – зв'язків, що переборюють усі перешкоди в часі і просторі. В російській філософії стверджується ідея соборності, сполучення єдності цілого і свободи особистості на основі їх  загальної любові до Бога й абсолютних моральних цінностей.

У ХХ ст. основні тектонічні розломи російської філософії різко  змінюються, відбиваючи головний політичний конфлікт епохи. Опозиційні марксизму  російські філософи, за рідкісним  винятком, опиняються в змушеній еміграції. Далеко від Батьківщини розробляє свою систему християнського екзистенціалізму і “антроподицею” М.Бердяєв, ведуть філософські дослідження М.Лосський, І.Ільїн, С.Франк, Л.Карсавін, В.Зеньковський, продовжують філософський самоаналіз російської культури спадкоємці “зміновіховського” руху, формується молоде покоління російських філософів-емігрантів.

Серед тих, хто залишився в країні, в явній чи прихованій опозиції марксизму  розробляють свої оригінальні ідеї П.Флоренський, О.Лосєв. У рамках марксизму протистоять його відвертій догматизації О.Богданов, М.Бухарін, М.Бахтін, а в другій половині ХХ століття – видатні дослідники  О.Зінов'єв, Е.Іл'єнков, М.Мамардашвілі та ін.

З кінця 80-х рр. у Росії відроджується  відкритий діалог філософських систем, вільне висловлювання альтернативних думок, отримують новий і інтенсивний розвиток “російська ідея”, проблеми “євразійства”, “російського космізму”, ноосферології, проводяться лінгвістичні, семіотичні, культурологічні дослідження. У 2003 р. російські філософи взяли активну участь у Всесвітньому філософському конгресі в Стамбулі, продемонструвавши закордонним колегам високу професійну культуру, активність життєвої позиції і готовність успішно вирішувати творчі задачі, що стоять перед людством глобальні проблеми в ситуації соціальних криз.

ТЕМА 3

РОЗВИТОК  ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ в УКРАЇНІ

1. Світогляд Київської Русі. Докласичний період української філософії.

2. Класичний період розвитку української філософії. Києво-Могилянська Академія. Г.С.Сковорода.

3. Розвиток філософської думки в Україні в ХІХ – ХХ століттях.

1. Світогляд  Київської Русі. Докласичний період  української філософії. Звертаючись до даної теми, слід виходити з того, що українська філософія є органічною складовою світового історико-філософського процесу. Історія української філософської думки в тій чи іншій мірі перегукується з основними етапами розвитку європейської філософії.

Разом з тим, сама українська філософія може бути сприйнята через самобутність свого ідейного змісту, що, у свою чергу, з'являється як раціональне вираження духовно-світоглядних пошуків народу України, його культурної самосвідомості.

Сам історико-філософський процес в Україні доцільно диференціювати на три етапи:

- докласичний (ХI –  XVII ст.);

- класичний (XVII- серед. XІХ ст.);

- посткласичний (серед. XІ – XХ ст.).

Зрозуміти специфіку  української філософії неможливо  без аналізу джерел світогляду протоукраїнського  суспільства. Вітчизняна філософія виникає у вигляді оригінального і слабо розчленованого сплаву світоглядних форм, характерного для докласичної фази розвитку будь-якої регіонально-етнічної філософії. Міф, релігія і світська мудрість перших філософів існували в культурній єдності життєвих проблем людини і суспільства язичеської і християнської епохи Київської Русі – першої держави східних слов'ян.

Докласична вітчизняна філософія, як тип світогляду, що змінює давній міф («кощюну»), заявляє про  себе в ході історико-культурної самоідентифікації предків українського етносу. Філософія такого самовизначення займає цілу епоху. Подальше поглиблення та ускладнення народного життя призвели до появи прошарку грамотних книжників (з ХІ століття) і до відносного розмежування колишніх світоглядних форм, що існували раніше в синкретичній єдності.

Офіційне прийняття Київською  Руссю візантійського православ'я  в Х столітті привело до світоглядної революції. Новий світогляд зміцнювався  на ґрунті  ранньофеодальної цивілізації. Воно активно вбирало ідеї античної і християнської мудрості, адаптуючи до них язичеську культурну спадщину. Світським елементом філософської мудрості стають, як і в Елладі, афоризми і сентенції з місцевого східно-слов'янського і закордонного культурного досвіду. Багато  з них назавжди ввійшли у вітчизняну світоглядну культуру і народну (фольклорну) філософію.

Важливим елементом нової картини  світу стали християнсько-філософські  уявлення: про устрій видимого –  земного і невидимого – горнього світів; про будову людської душі і тіла; про співвідношення добра і зла, Божого промислу і життя людини, його долі і призначення; про співвідношення церковної і світської влади.

Зіткнення і реальна взаємодія  християнської і язичеський релігійно-міфологічної традицій стимулювало плюралізм і розмаїття  філософських позицій у культурі Київської Русі. Формування філософської думки відбувалося в специфічній ситуації творчого діалогу києво-руської міфологічної свідомості з візантійським християнським світоглядом і домінуючими в ньому  елементами платонізму і неоплатонізму. Якщо в західноєвропейській культурі переважала "платонівсько-арістотелівська" лінія філософії, що формувала тип мислення, який прагне до осягнення незалежної від людини істини, то в протоукраїнській культурі переважає "александрійсько-біблейська" лінія, орієнтована на осягнення істини як результат пошуку людиною сенсу власного буття. Можливо, саме тому в українській культурі логіко-технічна філософська освіченість, абстрактні теоретизування, вишуканий "гносеологізм", категоріальна системотворчість не пускають глибоких коренів. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, де "любомудр"-філософ не обмежується осмисленням об'єктивно-безособової дійсності, а переломлює її через власну долю. Філософське знання спрямоване не стільки на зовнішній світ, як кінцеву мету пізнання, скільки на осягнення через цей світ божественної істини, що є таємницею людського буття. Мудрість у цьому плані виступає своєрідним разгадувачем таємниці власного "Я". Відповідно до цього виробляється і розуміння призначення філософа і філософії. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто осягає сенс людського існування, а перетворює осягнену істину в керівництво для власного життя.

У рамках цих уявлень  розвиваються натурфілософські ідеї, зароджуються наукові методи пошуку знань про природу, формується гносеологічна проблематика. Яскравим проявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у філософії Київської Русі є культ книги, писаного Слова, книжної науки в житті людини. "Книжність" осмислюється як одна з вищих чеснот людини, як запорука мудрості. Акцентування уваги на ролі розуму в пізнавальній діяльності людини є характерною і яскраво вираженою в києво-руській духовності тенденцією до інтелектуалізму.