Курс лекций по "Философии"

Спадкоємцями місії слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія стають митрополит Ілларіон, літописець Нестор, князь-мораліст Володимир Мономах. До ідей саме цих людей і їх послідовників неодноразово повертається вітчизняна філософська традиція, яка пізніше підніметься до висот відрефлексованної, класичної філософії.

Зв'язавши поняття «філософії»  і «філософа» із з'ясуванням смислу «книжних слів» і пропагандою  величі Божої, києво-руські книжники зберегли обережне ставлення до попередньої, античної (язичеської) філософії. Літописець Нестор вважав, що «філософ» відданий язичеській скверні і не може бути справжнім християнином. Викладаючи Платона й Аристотеля, Климент Смолятич підкреслював, що він «філософа із себе не будує»⁶. Його філософія, роз'ясняв він, у тому, щоб, викладаючи євангельські чудеса, розуміти їх іншомовно і духовно. Поширеним було відоме визначення філософії Іоанна Дамаськіна і Михайла Пселла, у якому філософським знанням вважається знання речей невидимих («божественних») і видимих (людських). Філософія «вчить людину справами (своїми) бути за образом і подобою того, хто сотворив її». В «Ізборнику 1073 року»  присутній аналіз філософських понять «сутність», «суще», «єство» (природа), «випадкове».

Існував й інший підхід до предмета (і методу) філософії. Відповідно до Сократа, філософія є знання того, як правильно задавати головні для людини питання. Тому Володимир Мономах риторично перелічує такі питання: «як небо влаштоване, або як  сонце, або як  місяць, або як зірки, і темряво і світло, і земля на водах покладені». Відповідь, звичайно, дається в богословському ключі — «промислом Бога», але з урахуванням рівня знань і побутової поінформованості того часу.

Земний світ бачиться мудрецю-християнину  ареною боротьби світлого і темного  начал, добра і зла, вічного і  минущого, краси і потворності, священного і буденного, християнського і язичеського («поганського»). Ця боротьба відбувається, насамперед, у серці і душі людини. Бо людина складна і в тілесному, і в духовному вимірах. Душа людини, відповідно до Никифора, знаходячись у голові, «по всьому тілу діє через п'ять слуг своїх, тобто через п'ять чуттів...»⁷. Розум вище інших душевних здібностей людини: він старший над волею і почуттями, відрізняє людину від тварини і спрямований на розуміння істин Бога і пізнання його створінь. Разом з тим розум амбівалентний: розумними були і язичники Гомер, Платон, Арістотель, розумним був і «темний», занепалий ангел, який розум використовував для підступу проти Бога і для нанесення втрат людині.

У структурі душевних сил особистості  відзначається дія волі, «серця», як вмістилища любові до Бога, і соціальних почуттів — смирення, благовірності, ревного ставлення до Бога. Особливе місце відведено словесній функції «душі» - слову як засобу спілкування людей і Слову як Посереднику між Богом і людиною.

Аналізуючи погляди давньоруських мислителів на сутність людини, сенс її життя не можна не відзначити специфічний антропоцентризм їх поглядів. Їм уже притаманний погляд на людину не як на частину природного космосу, що завершує ряд природних утворень, а як на створіння, що стоїть над природним космосом, який і  створений відповідно до Божого задуму для послуг людини. Людині віжводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом і створеним ним світом.

Не менш складною філософською проблемою того часу у визначенні сутності людини стала проблема співвідношення в ньому індивідуально-особистісних і колективних "соборних" начал. З одного боку, стосовно Бога людина мислилась як індивід, що особисто відповідає за свої земні вчинки. Однак, такий принцип персоналізму суперечив характерним для тодішнього громадського життя традиціям ієрархізму і корпоративності, відповідно до яких кожній людині відводилась чітко визначене місце в соціальній структурі суспільства і жорстко визначені рамки поведінки. Тому індивідуальні начала зіштовхувалися з "колективною особою", де індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, родиною і т.п. Що стосується протоукраїнського етносу, то для нього було характерне посилення індивідуальних начал. На світоглядному рівні це знайшло свій прояв у домінуванні екзистенціальних мотивів в українській філософській думці.

У новому світогляді трансформуються історичні погляди києво-росів. Автор «Слова о полку Ігорове» пам'ятає дохристиянську давність Київської землі, героїчні віки Трояна і часи Бусови. Однак і нинішні князі виявилися на висоті своєї місії і підняли статус молодої держави до рівня імперії («каганату»). Тому автора поеми тривожать відцентрові тенденції міжусобиці удільних князів, він закликає їх до об'єднання в ім'я збереження історичного існування рідної землі. Києво-руська практична філософія перетворюється таким чином у джерело історичного оптимізму, що дозволив пізніше пережити нашим предкам страшне потрясіння ординського іга.

Першим власне історіософським  твором вважається «Слово про закон і благодать» Ілларіона, у якому з'являється уявлення про свого роду цілісність світового історичного процесу і його рушійні сили.

Підводячи підсумки сказаному, слід підкреслити, що в Київській Русі сформувався  тип світогляду, який зіграв істотну роль у розвитку філософської культури українського народу. У вітчизняній літературі світового рівня зберігається і понині спадкоємний шар світоглядних образів, почерпнутих у фольклорно-християнській народній філософії. Києво-руська філософська думка вийшла за рамки своєї епохи. Вона проповідувала мир, міжетнічну згоду, патріотизм, віру в добрі начала в людині й оптимістичну переконаность в майбутньому свого народу і країни. Строго кажучи, докласичний період є передфілософським. Філософія ж у власному значенні слова формується в наступний період, що одержав назву класичного.

2. Класичний  період розвитку української  філософії. Києво-Могилянська Академія. Г.С.Сковорода. Становлення на Україні професійної філософії, як самостійної складової частини культури українського народу, відноситься до XVII століття і нерозривно пов'язаноий з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року - академії), названого так на честь Петра Могили – видатного просвітителя і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була представлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, І.Гізель, И.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. Саме з цього періоду філософія стає навчальною дисципліною.

Аналізуючи їх філософські  погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмета філософії. Якщо мислителі києво-руського періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обгрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи.

На філософські позиції  «академіків» відчутний вплив зробили  такі західноєвропейські течії, як гуманізм, реформація і раннє просвітництво, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, обумовив формування культури українського барокко. Починаючи з 30-х років XVII ст. і до кінця XVIII ст. саме культура барокко визначала своєрідність духовного - у тому числі філософського - життя більшості українських мислителів.

Центральним об'єктом  дослідження «бароккової філософії» стала сучасна людина, "героїчна особистість", яка, однак, втілювала в собі ідеал, цілком досяжний у реальному, земному житті. Перед новою філософією постає насущне завдання дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити її зв'язок із природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від усього навколишнього в мінливому і нескінченому світі. У київських академіків превалював запозичений з античності підхід до людини як "мікрокосмосу", існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмосу. Людина - невід'ємна частина природи, підпорядкована законам останньої. Однак, людині властивий субстанціональний елемент, що визначає виняткову роль  людини в навколишньому світі. Це - мислення.

Сказане обумовило підвищений інтерес до гносеологічної проблематики. У курсах психології і логіки велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, мисленнєвої діяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, використовувана для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмета, який воно означає.

У навчальному процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов'язані з розумінням свободи і необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, яка ототожнювала розум і волю, тим самим розуміючи волю як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність і взаємозв'язок розуму і волі, чітко їх розділяючи. На їхню думку, воля не вільна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи  об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму.

Опосередкованою ланкою, що з'єднує  розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок відбувається завдяки розуму, який придушує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, то він може бути досконалий фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації обраної життєвої мети. Тим самим, актуалізувалась надзвичайно гостра для епохи українського барокко проблема сенсу життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи "фізичну" і "моральну" цілі людини. В уявленні києво-могилянських академіків "моральна" ціль пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага в реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але в кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина змушена постійно переборювати такі стани, які примушують її доходити до крайнощів. Істинна чеснота - у золотій середині, але її дотримання  породжує внутрішній конфлікт. Однак такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, тому що вносить у неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.

Завершення епохи барокко  в Україні було відзначено появою видатного філософа і поета, співака  і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовича Сковороди (1722-1794). Вихованець Києво-Могилянської академії, він обрав неспокійну долю мандрівника, демонструючи дивну відповідність переконань і способу життя. Саме тут виявляється протест філософа проти дисгармонії реального буття. Не випадково він заповідав на своїй могилі написати: «Світ ловив мене, але не піймав».

Усі, хто вивчав життєвий шлях філософа, пишуть про нього  як про трудолюба, енциклопедиста-подвижника, аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди  сформувались під впливом античної, святоотцівської середньовічної, західний новоєвропейської традицій філософствування.

Основою онтологічного  вчення Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, - це гармонічна взаємодія макрокосмосу, у якому живе все породжене; мікрокосмосу - людини і символічного світу (світу книги чи Біблії).

Великий світ (макрокосм) – це увесь світ речей, Всесвіт, Сковорода  часто називає його по-латині «Універсумом». У макрокосмі перебуває все породжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічний і безмежний. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; а вслід за Коперником визнає множинність світів, вічних у часі і безмежних у просторі.

Малий світ (мікрокосм) –  це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди  – це центр, у якому сходяться  і здобувають своє значення всі символи  макрокосму і Біблії. Вчення про  малий світ є стрижень всієї антропологічної  філософії Сковороди.

Нарешті, третій світ – світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, яка забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється  людині.

Усі три світи мають  дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть; невидима натура – Бог, Дух. Важливо підкреслити, що ці дві натури містяться і в Біблії. Сковорода відкидає істинність зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і сказань, вважаючи, що в Біблії схований глибинний, алегоричний зміст.

Як і увесь світ, так і людина має дві натури: зовнішня, видима, тлінна - це емпірична (тілесна) сутність людини; внутрішня, істинна "натура" людини - його душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде схована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі самопізнання відкриває в собі «невидиму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження в людині «нового серця».

У визначенні сутності людського  буття - індивідуальна неповторність  філософії Г.С.Сковороди. Філософія  подібна смужці Аріадни, що допомагає  вибратися з життєвого лабіринту  і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалювання людини. Філософа цікавило питання: як люди розуміють щастя, як домагаються його, і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав "внутрішній світ, сердечну веселість, душевну міцьність". Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Усі люди створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, порох. Категорії любов і віра мають у Сковороди і глибокий пізнавальний зміст: "крізь любов і віру людина пізнає себе". "Пізнай самого себе" - сократівський заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.