Філосовські вчення Платона

ВСТУП

 

 

Платон один з найвидатніших філософів в  історії людства, походив з афінського аристократичного роду. Його погляди  глибоко продумані і складають  систему до якої входять: вчення про  буття; вчення про Бога; вчення про  походження світу; вчення про душу; вчення про пізнання; вчення про моральність і вчення про суспільство та державу. Зробив спробу дати відповідь про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що загальні поняття – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідеї, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей. Концепція Платона – це класичний варіант об’єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.

Актуальність  дослідження зумовлено у необхідності аналізу філософських концепцій Платона його вплив у формуванні світової філософської думки і значення в культурному, духовному, науковому житті всього світу.

Об’єкт  дослідження є антична філософія періоду класики (\/ - І\/ ст.. до н.е.).

Предметом дослідження є філософські вчення Платона про «ідеї», пізнання, діалектику, вчення про душу, вчення про державу та суспільство та про етику та естетику у системи поглядів.

Мета дослідження є вивчення філософських поглядів Платона та виявити його значимість для подальшого розвитку філософської думки у системі філософських знань.

Завдання  дослідження:

• зібрати та опрацювати літературу з даної теми;
• простежити життя та творчий шлях Платона;
• розкрити систему поглядів, яку склав Платон;
• проаналізувати основні питання філософії Платона;
• окреслити вплив філософських поглядів Платона на розвиток Європейської світової філософії.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПЛАТОНА

 

 

1.1. Біографія Платона

 

Платон (427 – 347 до н.е.) – давньогрецький філософі письменник засновник об’єктивного ідеалізму, справжнє ім’я Арістокл. Народився та помер в Афінах учень Сократа. Він походив з старовинного аристократичного роду: по батькові – від останнього аттічного царя Кодра, по матері – від відомого законодавця \/І ст.. до н.е. Солона. Платон з юних років був всебічно обдарованою людиною, і , можна сказати, у ньому втілилось уявлення класичного грека про так звану калокагатію, тобто ідеальне поєднання в людині фізичної і моральної краси. Замолоду Платона захоплювала не лише філософія, а й він був і драматургом, і поетом, музикантом, живописцем, атлетом. Проте всі ці  заняття Платона припинилися після зустрічі його з Сократом і поступились філософії. У 366 – 365 та 361 рр. подорожує до Сицилії на запрошення тирана Сіракуз Діонісія Молодшого. У 387р. засновує Афінську Академію. Після загибелі Сократа (399 р.) багато подорожує. По своєму соціальному стані відбувався з афінської рабовласницької аристократії. І звичайно ж був своєю людиною в Сократовському крузі. В молодості був слухачем гуртка прихильника навчання Геракліта – Кратила, де познайомився з принципами об'єктивної діалектики, на нього також вплинула і тенденція Кратила до абсолютного релятивізму. У 20 років він готувався брати участь у змаганні як автор трагедії і випадково перед театром Діонісія почув дискусію, у якій брав участь Сократ. Вона настільки його зацікавила, що він спалив свої вірші і став учнем Сократа. Було це приблизно в той час, коли афінський флот одержав останню значну перемогу в Перепелонскій війні [1, с.130].

Платон розділяв із усім гуртком відразу до афінської демократії. Після осуду і смерті Сократа, у період, коли демократи знову повернулися до влади, Платон відправляється до одного зі старших учнів Сократа – Евкліду – у Мегару. Однак незабаром він знову повертається в місто і бере активну участь у її громадському житті. Після повернення в Афіни він почав першу подорож в Південну Італію і на Сицилію. Він намагається реалізувати свої ідеї і взяв участь у політичному житті на стороні місцевої аристократії, очолюваної тоді Діоном, зятем Діонісія Старшого. Діон був послідовником піфагорійської філософії й у своїй громаді представляв вкрай реакційне крило. Політична діяльність Платона не була успішною. Діонісій видав його, як військового, послу Спарти. На ринку рабів його викупили друзі і він повертається в Афіни.

В Афінах Платон інтенсивно працює в області філософії. Під час своїх мандрівок він познайомився з Піфагорійською філософією, що надалі вплинула на нього. Діоген Лаертський вважає, що навчання Платона є синтезом навчань Геракліта, Піфагора і Сократа. У цей же період Платон у саду, присвяченому напівбогу Академу, засновує свою власну філософську школу – Академію, що стає центром античного ідеалізму.

У період правління  в Сіракузах тирана Діонісія Молодшого Платон знову намагається включиться в політичну боротьбу. І цього разу його прагнення провести свої думки в життя не знаходять очікуваного розуміння. Подавлений політичними невдачами він повертається в Афіни де і вмирає у віці 80 років.

 

 

1.2. Літературна діяльність Платона

 

Літературна діяльність Платона має приблизно три періоди:

Перший починається після смерті Сократа. Він створює перші діалоги і трактат “Апологія Сократа”. Форма всіх діалогів цього періоду подібна, в них завжди виступає Сократ, що говорить з кимсь з видних афінських чи других громадян. Сократ задає питання тому хто вважається знавцем предмета. Мистецьки підібраними питаннями Сократ заставляє опонента точніше формулювати свої відповіді і результат виявляється цілий ряд “протиріч” і безглуздостей. Сократ же послідовно, зважуючи всі “за” і “проти” робить визначені висновки.

Другий період збігається з першою подорожжю в  Італію. Він відходить від власне сократичного ”етичного ідеалізму” і закладає основи об'єктивного ідеалізму. У цей період у мисленні Платона дещо підсилюється вплив філософії Геракліта і піфагорійського підходу до світу. В другій половині цього періоду, що приблизно можна обмежити першою і другою подорожжю в Сіракузи, Платон дає цільний позитивний виклад своєї системи. Велику увагу в цей період Платон приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін “діалектика” і прирівнює цей метод до тертя дерева об дерево, що зрештою приводить до виникнення іскри пізнання.

Початок третього періоду вважають діалог “Парменид”. Він переоцінює своє колишнє розуміння ідеї, раціоналізує його, додаючи йому характер спільності. Розуміння ідеї здобуває визначену відсталість (застиглість). У ньому, діалектика ідей визначена конфліктом буття і небуття, що відбувається прямо в царстві ідей. Тим самим у царство ідей вводиться рух і розвиток. Діалектика ідей була покликана підтримати ідеалістичний монізм Платона, у якому полягає вершина його раціоналізму. У наступних працях усе більше виявляється вплив піфагорійської філософії, що підсилює його містицизм і ірраціоналізм.

До нас дійшло понад 40 творів Платона, більшість із них  написана у формі діалогів. Теми їх або запозичені в Сократа («сократичні діалоги»), або пов’язані з учінням самого Платна про ідеї, його роздумами щодо державного устрою, соціально-політичних проблем. Учення його поділяються на дві частини – метафізику буття і теорію політики й держави. Твори Платона збереглися, настільки відомо, цілісності. Найповніше їх зібрання передав Трассіл – грек, що жив у Римі за часів Тиберія. Те зібрання охоплює тридцять п’ять діалогів та низку листів – разом тридцять шість писань, що їх Трас сіл поділив, на подобу трагедій, на дев’ять тетралогій; містить, проте, й кілька писань сумнівної автентичності.

Найважливіші  суть: «Апологія Сократа», «Лафет» (діалог про відвагу). «Хармід» (про розважливість), «Евтіфрон» (про благочестя). «Протагор» (про чесноту), «Горгій» (діалог про риторику, який містить критику егоїзму гедонізму), «Кратіл» (діалог про мову, який є водночас критикою гераклітизму і номіналізму), «Менон» (діалог про те, що можна вчитися чесноти, з важливим епістемологічним епізодом), іФедр» (алегоричній опис відношення душі до ідеї), «Федон» (про безсмертя душі), «Учта» (про любов), «Теайтет» (про пізнання), «Держава» (великий твір у десяти книгах про ідеальну державу, який містить погляди Платона у всіх важливих для нього питаннях). «Парменід» (показ діалектичного методу), «Софіст» (про буття), «Філеб» (про блага, особливо про співвідношення насолоди і мудрості), «Тімей» (філософія природи у формі опису створення світу), «Закони» (повторений виклад теорії ідеальної держави). - Заголовки цих діалогів беруться, як правило, від імені одного із співбесідників. Про теорію ідей, яка є ядром поглядів  Платона, не трактує спеціально жодне його писання, натомість більшість нею послуговуються: «Федон» застосовує її у психології, «Теайтет» у теорії пізнання, «Держава» у теорії держави, «Тімей» у філософії природи. При нагоді накреслювалося саме вчення про ідеї: на її докладніше — в «Державі» і «Федоні», в поетичній метафорі — у «Федрі», самокритику теорії ідей містив «Парменід» [13, с.12].

То легенда, що Платон нібито, окрім виданих  творів, писав ще езотеричні твори для втаємничених. Натомість він час від часу мав в Академії лекції, які подекуди у змісті відрізнялися від видаваних ним писань.  Про характер тих лекцій ми  знаємо від Аристотеля.

Писання Платона, з огляду на свою форму, унікальні в історії філософського письменства.  1) Всі вони, крім декількох, — діалоги; на цю форму вплинув, мабуть, сократичний метод, а також бажання наблизити письмо до мови, у вищості якої був переконаний Платон письмо (писав про це у «Федрі») 2) Платон був не тільки мислителем, алей чудовим письменником; його діалоги мають вартість творів літературного мистецтва, їх відзначає неординарна здатність створювати настрій, характеризувати людей і ситуації, вживатися у способи мовлення і мислення. 3) В діалогах Платона слово беруть сучасні йому представники науки, політики і найрізноманітніших професій, сам він ані одного речення не говорить від себе. Звідси складність відрізнити власні погляди Платона. Назагал, хоч і не завжди, погляди автора висловлюються устами Сократа. 4) Композиція діалогів має жвавість плинної розмови, що далеко відбігає від нормального наукового трактату, в них переплітаються розмаїті питання, повно відхилень і побічних епізодів Стрижневі питання, зокрема теорія ідей, не є основною темою жодного діалогу, а обговорюються при на годі і стосовно до пагоди. Найважливіші справи подаються часто тільки у метафорах, мітах і натяках. А серйозні тези не завжди легко відрізнити від іронії і жарту.

Діалоги  Платана - всупереч давнішим поглядам - не становлять циклу;з багатьма винятками, кожен становить окрему цілість. Є питання, які Платон обмірковував у багатьох діалогах і розв'язував за кожним разом інакше тому усталеності черговості діалогів – справа великої ваги. Завдяки. історикам XIX ст. вдалося усталити черговість якщо не окремо взятих діалогів, то їхніх груп. Отож-бо є три групи: діалоги раннього, середнього і пізнього періоду, відомі також як діалоги сократичні, конструктивні та діалектичні.

1) Діалоги раннього періоду суть а) сократичні, тобто ставлять собі завданням, за прикладом Сократа, окреслювати етичні поняття; б) еленктичні, тобто показують , яких окреслень приймати не слід, але позитивних розв’язків переважно не дають; в) збивають чужі розумування їхньою власною зброєю, не висвітлюючи позиції самого Платона; г) не висловлюють і, здається, взагалі не знають поглядів, які вважаються найтиповішими для Платона, себто теорію ідей;

г) пізніші з них спрямовані проти софістів. До цієї першої групи належать «Евтіфрон», «Лахет», «Хармід», І книга «Держави», «Протагор» і «Горгій»; в'яжеться з ними також «Апологія Сократа».

2) Діалоги середнього періоду суть: а) конструктивні, тобто будують власні позитивні теорії, які сполучаються одна з одною в систему; 6) містять дуалістичні формулювання вчення про ідеї, які вважаються типово платонівськими; в) мистецьки найбагатші і мають найбільший поетичний політ; г) носять помітні риси містичного орфізму і через те відступають від певної тверезості ранніх і пізніх діалогів. Перехід до цієї групи становлять «Менон» і «Кратіл», які містять лише зачатки вчення про ідеї, зате виразно належать до неї: «Федр», «Федон», «Учта», II-X книги «Держави» і «Теайтет».

3) Діалоги пізнього періоду суть: а) діалектичні у своєму методі; б) не містять дуалістичного подання вчення про ідеї;в) мають порівняно мало мистецьку форму; г) мають вишукану і повну особливостей мову та незвичний порядок слів; г) Сократ перестає, за винятком «Філеба», бути в них виразником поглядів Платона. До цієї групи належать кілька діалогів, які з'являлись у наступному порядку: «Парменід», «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей» («Тімайос»), «Крітій», «Закони» [11, с. 185].

Головним  попередником Платона був Сократ: він надихнув логіку й етику Платона. А другий, майже так само важливий мотив його філософії походив од пітагорейських учених, вплив котрих особливо проявився у філософії природи. Обидва мотиви разом допровадили Платона до ідеалізму.

Поза тим, Платон використав погляди ні є інших філософів попередньої епохи: дійсність розглядав у дусі Геракліта (посередником був гераклітеєць Кратіл, учитель Платона), і в той же час шукав, услід за елеатами, незмінного буття; з Анаксагором поділяв думку про духовний червень, що зрушує світ; був і підо впливом містичних сект, особливо орфічних. Натомість із релятивістами типу Протагора або матеріалістами, представниками спостережного йонійського знання, як Демокріт, позаяк вони займали полярно протилежні позиції, порозуміння не було для нього можливе.

Філософська орієнтація Платона була подвійна: етична і математична; в лад із тими двома царинами він формував свої філософські погляди. Мав різнобічні математичні знання, тогочасні фізичні й астрономічні відкриття, особливо піфагорійцями, були йому теж відомі і знаходили в ньому палкого шанувальника [12, с.90].

РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ПЛАТОНА

 

 

2.1. Онтологічне вчення Платона

 

Від Парменіда  і Зенона Платон засвоїв встановлену  цими філософами різницю між тим, що існує  на справді, і тим , що не має істинного буття. Цю різницю  між становленням і буттям, явищем і сутністю Платона розповсюджує на всі предмети дослідження. Серед них велику увагу він приділяє дослідженню прекрасного. У всіх діалогах, присвячених проблемі прекрасного, Платон роз’яснює, що предметом прекрасного є не те, що здається прекрасним, і  те , що лише буває прекрасним, а те, що за істиною є прекрасним, тобто прекрасне само  по собі, сутність прекрасного, яка не залежить від випадкових, тимчасових і відносних проявів. Але Платон не тільки ставить задачу визначення прекрасного, як такого що вимагає речі бути безвідносно прекрасними, безвідносно значними, безвідносно бодроми та ін.. він стверджує, що ця задача хоча і тяжка, але все ж таки її можна розв’язати. Вона така, що можна розв’язати зокрема, тому що предмет дослідження – «ідея», «вид» - існує об’єктивно, в самій реальності. Повна характеристика «виду», чи «ідеї», була розвинута Платоном при дослідженні тієї ж сутності прекрасного.