Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Декабря 2013 в 11:10, курсовая работа
Мета дослідження є вивчення філософських поглядів Платона та виявити його значимість для подальшого розвитку філософської думки у системі філософських знань.
Завдання дослідження:
зібрати та опрацювати літературу з даної теми;
простежити життя та творчий шлях Платона;
розкрити систему поглядів, яку склав Платон;
Поточне мовлення перейняло термін платонівської (або ж, мовиться, "платонічної") любові в зубоженому, чисто негативному значенні позбавлення себе чуттєвих пожадань стосовно тілесних предметів; для Платона, натомість, надчуттєва любов справді була ціллю, але чуттєва любов була щаблем до неї. По через цілі реальні, скінченні, дочасні можна досягти цілей ідеальних, безвідносних, вічних – ось сенс платонівської теорії любові.
Теорія та була не тільки етичною теорією, але й психологічним описом людських стремлінь. Той опис далеко відходив від такого, який бачить у людині тільки егоїстичні й гедоністичні схильності. Платон не заперечував, що душа має і такі пожадання (недарма вона зв'язана з тілом), але твердив, що вона має також потяг до речей надчуттєвих, вічних і безвідносних. Через них людина здатна вирватися поза вузькі межі, в яких замкнене її реальне життя. Через свою любов до ідей душа стає посередницею між реальним і ідеальним світом: належать до світу реального, вона сягає ідей. І через те в платонівській етиці, особливо в його вченні про любов, криється подолання дуалізму, який має в собі його онтологія. Два різні світи стають щаблями, що їх душа може і повинна почергово пройти.
Етика Платона, а надто його вчення про любов, попри свій поетичний політ і патос, було найпозитивнішою частиною його філософії; трансцендентними для неї були не сутності, а цілі, співвідношення ж ідей і явищ було не співвідношення двох світів, а співвідношенням цілей і засобів. Тут платонівський ідеалізм мав найбільш високолетний, а водночас найменш метафізичний образ.
У стремлінні до ідеї блага Платон знайшов визначальну рису чесноти. Сократ окреслив її як знання, але для Платона це окреслення було вже не можливе до прийняття. Він міг, натомість, замінити його новим: адже стремління до ідеальної цілі відрізняє чесноту від усіх інших людських стремлінь, бо всі інші мають реальні цілі.
Вчення про благо має в філософи Платона особливу вагу: адже ідея блага стоїть на чолі його системи і мас першість супроти всіх інших ідей. Ця перевага, яку він надавав ідеям. Про ідею блага Платон пише, що вона подібна сонця, яке не тільки освітлює речі. але й уможливлює їм життя саморозвиток і зростання; так само й ідея блага зумовлює існування всіх ідей, хоч сама вона вже понад чи поза існуванням. Цими словами, які він сам назвав "божественною гіперболою", але які знайшли могутній відгомін у пізнішій, містично настроєній філософії, Платон, найпевніше, хотів передав, що благо, ідея якого перевищує навіть ідею існування, є основою всякого існування. Благо є початком і кінцем у системі Платона: воно є першим началом, принципом, за яким виник світ, та остаточною ціллю, до якої він змагає.
Естетика. Погляд Платона на мистецтво був непростий. Він і сам був митцем і поетом принаймні так само, як філософом, мав довіру до натхнення, над усе цінував творчість. У поезії він убачав божі "шал", у поеті — "божественного мужа", посередника між богами і людьми ,через котрого промовляють боги.
Але, з іншого боку, він не визволився від еллінського погляду, що мистецтва, особливо такі як малярство чи скульптура - це за природою своєю тільки вміння, а митець, маляр чи скульптор - ремісник. І так само в поезії, оскільки вона не є справою божественного натхнення. Він перейняв відому вже софістам думку, що основою мистецтв є наслідування. А наслідування завжди нижче від того, що воно наслідує: тож мистецтво – від’ємний чинник, воно не підносить дійсності, а понижує її. Тим паче, що воно наслідує реальні речі, які й самі вже були, за Платоном, наслідуванням ідей: тож воно є наслідуванням другого ступеня. І от, з одного боку, Платон бачив у мистецтві, а саме в мистецтві поета, найвищу із функцій людини, а з іншого. Засуджував мистецтво, саме наслідувальне, і хотів усунути митців зі своєї ідеальної держави. Тим-то його вплив на прийдешність був двоякий: він навчив бачити в мистецтві віщуна-пророка і навчив бачити в ньому наслідувача. Поклав початок двом різним напрямкам у філософії мистецтва: з одного боку містичному, а з іншого, натуралістичному його трактуванню. Містичне розуміння мистецтва як віщунства та джерела найглибшого пізнання відтоді раз у раз поверталося в історії, а розуміння натуралістичне, як наслідування, було протягом багатьох століть найбільш розповсюджених з етичних теорій [1, с.135].
ВИСНОВКИ
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.
На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.
Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ