Шпаргалка по "Философии"

Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у  якому ми живемо (тобто природному і суспільному), теж не може бути прийнятою як істинна хоча б тому, що вона не враховує індивідуальні якості людини, котрі здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення. Своєрідною “золотою серединою” є погляди багатьох мислителів і письменників (Г.Сковорода, Ф.Достоєвський, Л.Толстой та інші), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над самою собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою. 
Отже, як висновок: і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Природне начало в людині (а до нього належать також і особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків. 
Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми “спустимося” на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії.

Тому вкрай необхідним є аналіз також соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіди та соціальні групи людей або людські спільноти (класи, чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є людина. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.

19. Українська філософія як культурно-історичний  феномен

Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує  загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах самого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, сприяв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий індивідуалізм – це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця – це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканого. Історичний взірець такого суб'єкта свободи –  вільнолюбний козак і козаччина в Україні.

Ідея необмеженої свободи  українців іноді ставала на шляху  створення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, приєдналися до союзу з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світоглядної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі – лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше – є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля – не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька - Україна, що переживається глибокими почуттями. У ній радощі й печалі кожного, доля, існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі  – своєї матері, яка дає йому непереможну силу.

Антеїзм – важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи – відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). Їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократне оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм – ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української ментальності так чи інакше властиві всій історії філософії України.

20. Російська релігійна філософія  ХІХ-ХХ ст..

У своїй синтетичній  філософії Всеєдності Володимир  Соловйов описав світовий процес через 3 фази. Квінтесенція цієї ідеї при аналізі його творчості чудово подана іншим видатним філософом руського космізму, що 10 років тому назад відійшов із матеріального життя, - нашим духовним сучасником Олексієм Лосєвим: “Перша фаза світового процесу - це космогонічний процес із наступними трьома його щаблями: механічна єдність усесвітнього тяжіння невагомих фізичних сил (тепло, світло, електрика) і органічна єдність тваринної сили. Таким чином, тут відбувається перетворення природи світу з хаосу в космос і готування умов, необхідних для появи людини. Друга фаза світового процесу - це історичний процес, що починається з появою людини. Тут не тільки хаос перетворюється в космос, але починається так само його внутрішнє перетворювання, тому що в людині утвір, - принаймні, ідеально, у свідомості возз'єднується з Богом. Людина, таким чином, є посередником у справі звільнення природи і людства від негативних сил возз'єднання з Богом. Боголюдський процес є завершення, останній або вірніше передостанній щабель всього історичного процесу. Людство неминуче рухається до абсолютного перетворювання і возз'єднання з Богом” .

В одній з останніх своїх робіт - “Російська ідея”, через  піввіку після написання Соловйовим “Трьох розмов”, (і що не маловажно, уже після двох світових війн, які, по суті, передбачив видатний російський філософ - косміст у цій роботі), інший видатний російський філософ Микола Бердяєв дав дуже критичну оцінку сутності есхатології соловйовської концепції апокаліпсичної історіософії: “Під кінець життя настрій Володимира Соловйова дуже змінюється, він робиться похмуро - апокаліпсичним. Він пише “Три розмови”, до них додається “Повість про антихриста”. Він остаточно розчаровується у своїй теократичній утопії, не вірить більш у гуманістичний прогрес, не вірить у своє основне - у боголюдство, або, вірніше, ідея боголюдства для нього страшно звужується. Ним опановує песимістичний погляд на кінець історії, який він почуває що наближається <...> Історія кінчається, і починається надісторія. <...> Між теократичною ідеєю та есхатологією існує протилежність. Теократія, здійснена в історії, виключає есхатологічну перспективу, вона робить кінець як би іманентним самій історії <...> Я не розділяю думки тих, хто чи ледве не вище усього у Володимира Соловйова ставлять “Повість про антихриста”. Вона дуже цікава, і без неї не можна було б зрозуміти шлях Володимира  Соловйова. Але повість належить до помилкових та застарілих тлумачень Апокаліпсиса, у котрих занадто багато чого належить часу, а не вічності. Це пасивна, не активна і не творча есхатологія. Немає чекання нової епохи Святого Духу. У кресленні образу антихриста помилковим є те, що він зображується людинолюбцем, гуманітаристом, він здійснює соціальну справедливість. Це як би виправдовувало найбільш контрреволюційні й обскурантські апокаліпсичні теорії. У дійсності, говорячи про антихриста, вірніше сказати, що він буде цілком нелюдським, і буде відповідати стадії крайньої дегуманізації <...> Учення Володимира Соловйова про боголюдство, доведене до логічного кінця, повинно було б привести до активної, а не пасивної есхатології, до свідомості творчого покликання людини наприкінці історії, що тільки й уможливить настання кінця світу і друге пришестя Христа. Кінець історії, кінець світу є кінець боголюдський, він залежить і від людини, від людської активності. У Володимира Соловйова не видно, який же позитивний результат боголюдського процесу історії. Раніш він помилково уявляв собі його занадто еволюційним. Тепер він вірно уявляє собі кінець історії катастрофічним.

21. Філософський сенс проблеми  життя

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості. Всезагальні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.  Для будь-якої живої системи (ЖС), у тому числі і для людського індивіда, як організму, основною, вищою метою, що належить до індивідуальних ієрархічних систем цінностей (ИСЦ), є самозбереження. Це основне усвідомлюване призначення будь-який ЖС,  як  організму.  Але чи є це призначення єдиним, а головне,  яка  мета,  зміст цього призначення? Інакше кажучи, чи існує більш вища мета? Чи існує деяка вища ієрархічна система цілей, у  яку  ИСЦ  будь-яких ЖС, у тому числі людських індивідів входять як  підсистеми?  І, нарешті, чи має яке-небудь призначення, чи мета зміст  існування всього живого, усієї біосфери Землі, чи ж  життя  випадкове,  аномальне явище у Всесвіті і тому приречене на зникнення? Не знаючи  природу генезису живих систем, важко, якщо взагалі  можливо,  хоч  у  якомусь ступені знайти відповіді на ці численні питання. Усі відомі представники живих систем, крім людини, обходилися й  обходяться  без відповідей на ці питання. Ці питання поставлені людиною і тільки завдяки тому, що він, з якоїсь причини, виявився наділений самосвідомістю.

22. Категорія „матерія” в історико-філософському  процесі

Поняття матерії є основною категорією у філософії, воно означає сутність світу, визнання об'єктивної реальності, існування незалежно від свідомості людини.

Грецькі філософи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр та ін.) прийшли  до висновку, що існує матеріал, з  якого складаються всі речі (це пізніше було названо субстанцією).

Фалес вважав, що все складається  з води; Анаксимен – з повітря; Геракліт – з вогню; Емпедокл – визнавав 4 стихії: вогонь, воду, повітря, землю; Анаксимандр вважає, що основу світу складає неспостережуваний речовинний початок – апейрон; Демокріт – все складається з атомів і порожнечі; Піфагор – з чисел (матеріалісти).

Атоми мають різну  форму: кулясту, незграбну, гачкоподібну.

Погляди філософів Стародавньої Греції носили наївний, але діалектичний характер.

Платон – в основі світу лежать ідеї, які він визнавав цеглою матеріального світу, але  наділяв їх не фізичними, а геометричними властивостями. Властивості атомів залежать від того, яку геометричну форму вони мають і якими математичними ідеями вони породжуються (ідеалісти).

Філософи вважали, що субстанцію світу або його плотську  основу складають конкретні елементи, і в цьому полягає фізичний підхід до розуміння матерії.

У зв'язку з революцією в природознавстві в кінці  ХIХ – початку ХХ ст. з'являється філософський підхід до  розуміння матерії: матерія – це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них.

У філософському понятті  матерії можна виділити 3 аспекти:

логічний – матерія  як філософська категорія;

онтологічний – матерія як об'єктивна реальність;

гносеологічний –  матерію можна пізнати через  копіювання, фотографування, відображення;

завершальне формулювання: матерія може існувати незалежно  від наших відчуттів.

У філософській категорії  матерії можна виділити ще декілька аспектів:

матерія – це те, що прямо  або побічно викликає відчуття;

матерія – це те, що існує  зовні і незалежно від свідомості людини;

матерія – це те, віддзеркаленням  чого є свідомість, мислення.

23. Філософський зміст категорії  „світ”

Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ – це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер.

Поняття "світ" як світоглядна  категорія формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності.

У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил.

Тому світ – це єдність  природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.

Людину необхідно уявляти  не просто у світі, а в світі  історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи.

Зрозуміло, що світ –  це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи  і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі  активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого  буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу  і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

Зміст і кордони світу  не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності.

Таким чином, світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює  власний світ – світ людського  буття.