Шпаргалка по "Философии"

Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явиш від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.

Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик  світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності.

Типологія світу, в якій людина – це мікрокосм, а Всесвіт  – макрокосм,   бере початок  з міфологічного ототожнення  природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний.

24. Категорія „рух” і „розвиток”  в історії

Всі об'єкти знаходяться  в постійній зміні, русі та розвитку. Рух є формою існування матерії, інколи його визнають як зміну взагалі, починаючи від простого перенесення у просторі та закінчуючи мисленням. Рух і матерія нерозривні. Рух абсолютний, а спокій – відносний. Спокій – повторюваність змін, що утворює певну якість. Виділяють два типи руху: 1)Рух, що позначає перехід від старого до нового, виникнення цього нового; 2)Рух як зміна, що не виходить за рамки певної якості. Щодо руху матерії, то перші методологічні принципи виділення основних його форм були створені Ф. Енгельсом. До основи класифікації основних форм руху матерії покладене наступне: 1. Форми руху співвідносні з певним матеріальним рівнем організації матерії, себто кожному рівню має відповідати своя форма руху.  2. Між формами руху існує генетичний зв'язок, себто форми руху виникають на базі нижчих форм.  3. Вищі форми руху якісно специфічні і не можуть бути зведені до нижчих. Є п'ять основних форм руху: 1)Просте пересування тіла у просторі (механічний рух); 2)Фізичний рух (електрони); 3)Хімічний рух (асоціація та дисоціація атомів); 4)Біологічний рух (існування живої матерії); 5)Соціальний рух (процеси існування та розвитку суспільства, суспільного життя).  У розгляді взаємозв'язку основних форм руху матерії є два однаково неприйнятні підходи: 1)Редукціонізм (механіцизм) – зведення вищого до нижчого; 2)Заперечення генетичного зв'язку вищих форм руху матерії з нижчими. Константа електромагнітної взаємодії (стала тонкої структури) – безмірна величина, числове значення якої 1/137. Якби вона була іншою, складні утворення не могли б виникнути. Антропний принцип: у Космосі закладені можливості виникнення життя.

25. Філософська категорізація світу; система категорій – її зміст і форма

Категорії — це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.

Основними категоріями  діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина, наслідок, форма і зміст, закономірність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент тощо.

У категоріях філософії  знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності.

Ці загальні ознаки виділяються  людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення.

По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання.

По-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а  це в свою чергу дає змогу в  процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна справа. Людина має п'ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі.

26. Проблема єдності світу

Знання про світ – складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок з іншими людьми. Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ – це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер. Поняття "світ" як світоглядна категорія формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності. У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил. Тому світ – це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування. Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи. Зрозуміло, що світ – це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

Зміст і кордони світу  не є чимось незмінним. З оволодінням  природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності. Таким чином, світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ – світ людського буття.

Категорія "світ" разом  з іншими категоріями філософії  утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явиш від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.

33. Історичні типи філософських вчень про людину

Людина – унікальне  творіння Всесвіту. Вона важкодоступна  для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія  не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин. Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі. У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем – “його рід”): це птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, але там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини. Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос.

34. Життя і смерть в духовному  досвіді людини

Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають.

Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення – в першому разі діяльність самої людини, в другому – ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, – у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому – до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо. Феномен смерті. З самого моменту свого виникнення філософія була націлена на розкриття таємниці смерті. Так. легендарний Піфагор, котрий, імовірно, ввів у обіг саме поняття «філософія», поєднує заняття останньою із запозиченою на Сході вірою у переселення душ (метемпсихоз). Платон, вбачаючи в посмертному існуванні душі запорук" її причетності до істинного світу ідей, висловлює у діалозі «Федон» думку про те, що справжні філософи взагалі «зайняті, по суті, тільки одним – вмиранням і смертю». Культурно-історичний аспект проблеми смерті. Як платонівський, так і епікурівський погляди на смерть знаходили собі прихильників упродовж тисячоліть. Перевагу, однак, європейська культура наступних часів віддавала все ж точці зору, висловленій Платоном (пізніше вже в християнському її тлумаченні), що передбачала настійну увагу до смерті («пам'ять смертну») духовно виважене, позбавлене надмірної екзальтації н сприйняття.

Смерть як чинник сучасного людського життя. Одним із наслідків тривалого замовчування проблеми смерті, про яке йшлося вище, є переконання в тому, що зустріч із нею не породжує для людини якісно специфічних проблем, потребуючи лише певного медично-юридичного оформлення. Ц", у свою чергу, не могло не позначитися як на поводженні з умираючими, так і на ставленні до вже померлих. Щодо перших, показово, що виключну турботу про людину з передсмертному стані протягом останніх століть бере на себе медицина. Безперечно, це примножило можливості збереження і продовження людського життя. Разом з тим цілковите зосередження на природному для медицини завданні збереження життя призводить до того, що у випадку, коли засоби медичної боротьби зі смертю виявляються вичерпаними, людину у певному розумінні залишають напризволяще: ті, хто безпосередньо оточує її в цей момент, здебільшого виявляються не в змозі належним чином підготувати її до самого прийняття смерті. Внаслідок цього, згідно з авторитетним судженням видатного представника сучасної танатології (науки про смерть) Е. Кюблер-Росс, «вмирання зараз у багатьох відношеннях стало процесом огиднішим, більш самотнім, більш механічним і дегуманізованим», ніж раніше.

37. Свідомість, як гносеологічний, онтологічний та соціологічний  феномен

Свідомість – це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів.

Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними. Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Сприймаючи слова або речення, сказані чи написані кимсь іншим, людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості. Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише індивідуальної свідомості, тобто у формі понять або ідей якоїсь окремої людини, але й у формі групової (наприклад, національної чи класової) та суспільної свідомості. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі спадові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

Духовне виробництво (онтологія) здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне  виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Суспільна свідомість (гносеологія), таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.