Шпаргалка по "Філософія"

Отже, філософські школи та духовні  рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: • початок буття, • будова світу, • особливості людини, • роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

 

Філософія давнього і середньовічного Китаю.

Духовним каноном життя  Стародавнього Китаю є так  зване "П'ятикнижжя"("У-цзінь"), яке складається із:

Ші-цзінь (Книга пісень або віршів)

І-цзінь (Книга змін)

Чунь-цю (Книга літописів)

Шу-цзінь (Книга історій)

ЛІ-ШУ (Книга оитуалів)

У "П'ятикнижжі” в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення.

На Небі панують ідеальні закони буття, на Землі навпаки —  панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це "Серединне царство", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Все на світі є результатом  взаємодії двох протилежних початків буття —Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий);

Внаслідок взаємодії  Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: ^ вогонь, ^ воду, ^ землю, ^ дерево та ^ метал. Може здатися, щ6 перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна "— цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність (“де”): "Небо породило в мені де."

Погляди Конфуція на людину:

1. Шляхетна людина:

– вибудовує свою поведінку  відповідно до волі Неба

– у її душі діє доброчинність

– живе за принципами поваги до батьків, людинолюбства. виконання  ритуалів

2. Низька людина:

– немає внутрішніх переконань

– діє під впливом  юрби або безпосередніх життєвих потреб

– дбає лише про зиск

 

Отже, шляхетна людина у  своїх діях внутрішніми чинниками  має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є: «жень» — людинолюбство: «сяо» — повага до батьків (старших); «лі» — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так їв межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть  низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шляхетний муж дбає про обов'язок, й низька людина - - про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому".

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного  та державного жаптя. Держава і сім 'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: "Том, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем ". І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю ЇЇ". Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен ": "Правитель завжди буде правителем, слуга—слугою, батько—батьком, а син—синам". Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися , тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього прин-. ципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У II ст. до Р.Х. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу важливу школу  Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси — і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. Їм 'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що немає імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує...

Як звичайно, ці рядки  коментують так: під "дао" розуміється  єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, То "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є Відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність інь та ян. Інь та ян — два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне — загалом жіноче начало. Ян, відповідно, — активне, ділове, сухе, світле, тобто »чоловіче начало. Їх об'єднання дає частину "ці" — щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян — ян-ці. Взаємодія інь-ці та Ян-ці утворють уже згадані п'ять стихій: • вогонь, • воду, • землю, • дерево та • метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.

Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать  також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом. що поєднує шлях та голову людини.

Конкретні виявлення "дао" в речах та процесах позначають як "де", котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини—осягнути "дао" (своє і космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння "дао" випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: "Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий: не діє, але досягає успіху".

У державних справах  Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.

Філософські школи  Стародавнього Китаю:

Даосизм ("Дао-де-цзя ")

Конфуціанство ("Жу-цзя")

Інь-Янь-цзя (натурфілософістська)

Моїсти ("Мо-цзя ")

Легісти ("Фа-цзя ")

Софісти ("Мін-цзя ")

Досократівська антична філософія

Слово "античний” в  перекладі з латинської означає  «давній». Але у звуженому й  усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії.

Етапи розвитку античної філософії:

– натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII- V ст. до Р.Х.).

– висока класика (V-IV ст. до. Р.Х.)

– пізня класика або  завершальний цикл античної філософії.

До нього входять  періоди:

• елліністична філософія (ІV—1ст.до Р.Х.).

• олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.—V-VI ст.).,:

• римська філософія (І—VI ст.).

 

Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії  збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.

Особливості античної філософії:

– Набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру  розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву.

– Посіпала відкритою  та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися  філософією

– Терпимо ставилась  до різних ідей та позицій (окрім атеїзму)

– Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень

– Була надзвичайно динамічною у розвитку (саме тому. що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем)

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

– географічно-кліматичні —розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат: наявність різноманітних природних зон (гори. долини, ріки. морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності

–  культурно-історичні  — Стародавня Греція перебувала в  інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була «цивілізацією другого порядку»

– соціальні — високий  рівень розвитку соціальних стосунків  та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)

– відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини

– талановитість, активність та рухливість стародавніх греків

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" - лат.).

Грецькою мовою слово  природа звучить як "фізис ", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною ", а філософів цього періоду — "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" — найпершого, або давнього.

Отже, на першому етапі  розвитку античної філософії природа  постала як її об 'єкт, а першою проблемою цієї філософії — проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624— 526 рр. до Р.Х.).

Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про псршопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.