Історія виникнення та становлення екологічної етики

На думку О. Леопольда, екологічна етика є вкрай важливим фактором в сучасному природоохоронному русі, так як лише вона змінює роль людини і перетворює людину із варвара в рівноцінного члена гармонійної спільноти природи. Ця спільнота є енергією, що "струменить крізь коло з ґрунтів, рослин і тварин". Погляд О. Леопольда на Землю як геобіоцент-ричну спільноту є етичним твердженням стосовно Землі, що є своєрідним провісником зміни ставлення людини до природи. Людині потрібно лише відчути себе членом спільноти, що вміщує весь земний світ. "Етика землі просто розширює межі спільноти, яка тепер містить ґрунти, водні ресурси, рослини, тварини, об'єднаних словом земля"23.

У концепції мислителя наявні кілька позицій, необхідних для гармонійного ставлення людини і природи. Так, річ вважатиметься правильною тоді, коли в неї наявна тенденція до збереження цілісності, стабільності і краси біологічного співтовариства, вона хибна, коли має зворотну тенденцію.

О. Леопольд виходить за межі антропоцентриського погляду, так як закликає людей навчитися "думати, як гора" і дозволяти дикій природі розвиватися самій по собі не лише на цій "горі", а й по всьому світу. Земля - організм, а види флори і фауни функціонують як органи цього організму.

О. Леопольд виділяє такі принципи екологічної етики:

принцип збереження (головний) - розглядає природу як систему, в якій все взаємопов'язано; благо окремої частини залежить від блага системи взагалі;

принцип збереження біорізноманітності - полягає у збереженні всіх частин природного механізму, так як всі ці частини взаємозалежні;

принцип цілісності - виступає основою для розвитку екологічної свідомості і нового образу землі екології природного механізму, бо наша поведінка може бути етичною тільки стосовно чогось, що ми можемо бачити, відчувати, розуміти, любити, у що ми можемо вірити;

принцип поваги до природи - виявляється у "я не можу собі уявити, щоб етичне ставлення до землі було можливе без любові, пошани до природи і без дбайливого ставлення до її дарів";

принцип відповідальності - обов'язок громадської відповідальності поширюється до меж відповідальності за природу, адже всі обов'язки є безглуздими без щирого почуття відповідальності. На думку О. Леопольда, екологічна освіта не виправдовує свого призначення, так як "не визначає рамки добра і зла, не покладає на людину ніяких обов'язків, не закликає до будь-яких жертв, не припускає жодних змін в існуючій системі цінностей" .

"Етика  благоговіння перед життям" А. Швейцера

На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";

по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.

Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його часто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уявлення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.

Світ - це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, "людського" та "не-людського";

o ідея біосферного егалітаризму (рівність) - наголошує на рівноправності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаманною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише поверхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;

o ідея екологічного самозабезпечення - проти подальшого розвитку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина може використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.

Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня психологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рівноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємодії з нею над прагматичним.

Біорегіоналізм (К. Сейл, Д. Додж) як напрям екологічної етики особливої ваги надає біологічним системам, що виступають основним джерелом фізичного існування та основою для формування духовності людини. Згідно з даним напрямом, здоров'я людини як психічне, так і фізичне залежить від біорегіонів та віри в цілісність людських спільнот, прагнення до оновлення людства через цінності та значущості будь-якого життя на землі.

Екогуманізм є всеохоплюючою течією екологічної етики, яскравими представниками якої є американські екофілософи Б. Калліот, В. Айкен, X. Рольстон III. Так, В. Айкен вважає, що екогуманізм намагається поєднати наголос на гармонізації людської діяльності згідно з законами екології і сприянні добробуту біосфери.

Екогуманісти наголошують на першопочатковому значенні людини, де перевага надається інтересам людини, коли виникає конфлікт між інтересами людини та інтересами інших істот або біосфери загалом. Екологічний гуманізм є своєрідним компромісом між екохоліз-мом і антропоцентриським гуманізмом, який вважає, що природа має бути збережена лише задля задоволення потреб людини, а збереження цілісності екосистем дозволять забезпечити майбуття інших людей. Таким чином пріоритетом є спрямування на екогуманізм, що в своїй основі має насамперед добробут людини без завдання шкоди іншому живому.

"Етика  виживання" (німецько-американський філософ Ганс Ио-нас) - напрям екологічної етики, що дотримується монологічної відповідальності людини за все живе на землі, де сформовані такі етичні імперативи екологічного спрямування: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувались з неперервністю істинного людського життя на Землі"; "Чини так, щоб наслідки твоєї дії не зруйнували б можливого життя у майбутньому як такого"".^

Висуваючи ці імперативи, Г. Ионас зазначав: "Нам потрібна така етика, яка б стримувала надмірні сили людства, яка б впорядковувала діяльність людини для регулювання її могутності"25. Існує безумовний обов'язок людства щодо збереження свого існування, адже ми відповідальні за дії перед прийдешніми поколіннями. Г. Ионас наголошує на тому, що у людства є один основний обов'язок - здатність відповідати цьому обов'язку, здатність дбати про обов'язок стосовно майбутніх людей. Тільки тоді зміст цих обов'язків можна буде звести в етику солідарності, симпатії, справедливості і навіть співчуття.

Комунікативна філософія - один із напрямів, що також звертається до етики відповідальності (представниками є німецький філософ К. Апель, німецький філософ та соціолог Ю. Хабермас, німецький філософ Гьосле, український учений Ярмоленко), який доречно приєднати до "етики виживання".

Комунікативна філософія прагне застосувати теорію комунікації в усіх сферах людської діяльності (політиці, економіці, праві) та впливати на них, доводить необхідність обґрунтування моральних норм та визначає принципи права людини і справедливості як необхідні чинники в соціальному і моральному розвитку людини, формуванню її ціннісних орієнтацій. Передбачає рівноправну участь всіх людей у вирішенні та обґрунтуванні соціально-правових та моральних норм та знаходить своє відображення у принципі універсалізації, згідно з яким Ю. Хабермас формує принцип значущості норм: "Кожна значуща норма повинна відповідати умовам, що наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування, при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками"26. Отже, комунікація постає як етична категорія, адже його учасники є рівноцінними суб'єктами у досягненні порозуміння в усіх проявах людської діяльності.

"Глибинна  екологія" - напрям екологічної етики, що вийшов за межі перерахованих напрямів у боротьбі проти знищення природи (В. Дівалл, Дж. Мейсі, А. Нейс, Дж. Сід). Принципи глибинної екології вперше були сформовані у 1985 р. норвезьким екофілософом Арне Нейсом. Наголошують на необхідності сутнісної переорієнтації всієї цивілізації висуваючи головний екологічний принцип: самоцінність життя на Землі - все життя на Землі - цінне, визнаючи цінність живої природи і взагалі всього живого іншого незалежно від корисності та способу використання, а також ставлять основне завдання для сучасної людини - навчитися не перешкоджати життю іншого.

Ототожнюючи навколишню природу і власне природу людини, висувають вісім основних тез глибинної екології, розширюючи межі людського "я" до екологічної антології:

o благо і  процвітання життя на Землі  має власну цінність;

o різноманітність  форм життя сприяє реалізації  властивої їм цінності;

o людина  не має права на принесення  шкоди будь-якому життю, за винятком  задоволення важливих потреб;

o розквіт  людського життя, культури та  інших істот вимагає обмеження  чисельності населення планети;

o сьогоднішнє  втручання людини у світ природи  є надмірним;

o необхідність  змін в ідеології та політиці;

o нагальна  необхідність оцінки якості життя;

o всі, хто  приєднується до цих положень, має втілювати їх у життя. Глибинні  екологи прагнуть до ототожнення  людини з природою, щоб

шкода, яку ми завдаємо їй, сприймалася нами як шкода самим собі.

"Глибинна  екологія" не є етичною теорією, це заклик до перетворення  настанов і принципів наших  відносин з природою. Такими настановами  і принципами є повага всіх  життєвих форм; співчуття до живого  Іншого; максималізація різноманіття життя людини та Іншого живого.