Державне регулювання діяльності та стійкості комерційних банків

· уведення нового порядку касового виконання державного бюджету.

Основним фактором розвитку економіки до жовтня 2008 року були сприятливі зовнішні умови. Зростання світових цін на ринку металів було основним фактором розвитку промисловості України, яка. будучи локомотивом економічного зростання, стимулювала розвиток супутніх галузей економіки (транспорт, торгівля тощо). Одним з найважливіших факторів цінової конкурентоспроможності українського експорту були нижчі ціни на імпортований газ порівняно з європейськими та нижчі витрати на оплату праці.

Рішення щодо надання рефінансування Національний банк України приймав з урахуванням наданої банкам інформації про причини втрати ліквідності, зокрема щодо обсягів відпливу депозитів, неповер-нених кредитів, у т.ч. підприємств будівельного сектору, агропромислового комплексу та іпотечних кредитів, наданих фізичним особам.[5, ст. 37]

Здійснюючи підтримку ліквідності банківської системи через механізми рефінансування. Національний банк України сприяв банкам у вчасному виконанні ними своїх зобов'язань, у тому числі за вкладами населення.

Комерційні банки можуть отримувати від НБУ як банку останньої інстанції кредити через кредитні аукціони (тендери), ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів. Ці кредити поділяються на коротко- і довгострокові. До ломбардних, як відомо, відносяться кредити, отримані від НБУ під забезпечення державних цінних паперів, які відповідають вимогам НБУ.

НБУ надає комерційним банкам короткострокові кредити в межах коштів на здійснення первинної кредитної емісії (випуску в обіг платіжних засобів). Такі кредити НБУ надає як безпосередньо, так і через свої регіональні управління комерційним банкам, які дотримуються економічних нормативів, встановлених НБУ для їх діяльності, та попереднього аналізу кредитоспроможності банків, тобто визначення гарантій повернення кредиту.

Використовується також такий різновид короткострокових кредитів як овердрафт за кореспондентським рахунком комерційних банків у НБУ (за умови існування відповідної угоди).[11, ст. 38]

У першій половині 2001 р. структура платіжних засобів, що були випущені в обіг НБУ для рефінансування комерційних банків, мала такий вигляд: усього випущено в обіг платіжних засобів — 100%, у тому числі через кредити "овернайт" — 88,4%, кредити, продані на тендері — 0,8%, операції РЕПО — 10,8% (у 1997 р. структура платіжних засобів для рефінансування комерційних банків була інша: кредитні аукціони — 38,4%, ломбардне кредитування — 37,1%, операції РЕПО — 16,4%, інші механізми — 8,1%). Рефінансування означає отримання комерційними банками від НБУ позик з метою надання кредитів своїм клієнтам. Головна мета рефінансування — забезпечити належну ліквідність діяльності комерційних банків. Середня відсоткова ставка за кредитами НБУ, наданими комерційним банкам у першій половині 2001 р., становила 23,75% річних, у тому числі за кредитами "овернайт" — 23,98%, кредитами, проданими на тендері — 21,0%, операціями РЕПО — 22,0%.

Національний банк може надавати стабілізаційний кредит банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який взяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та висновків відповідного територіального управління Національного банку. Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови його забезпечення заставою високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінними паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості, які перебувають у власності комерційного банку і не обтяжені іншими зобов'язаннями) або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку або фінансової установи. Здійснення банком операцій із надання кредитів за рахунок коштів стабілізаційного кредиту не дозволяється.

Правила проведення кредитних тендерів затверджуються Правлінням НБУ. Тендер Національного банку — це форма задоволення попиту на грошові кошти при рефінансуванні, яка передбачає надання Національним банком кредитів банкам, що потребують підтримання ліквідності шляхом відбору за критеріями, які встановлюються Національним банком. Ціна тендера — ціна надання кредитів НБУ, сформована в процесі тендера, є пропозицією учасника тендера процентної ставки за кредит, з якою погодився організатор тендера. Банк може подати тільки одну заявку на участь у тендері. Під забезпечення кредиту банк може запропонувати тільки однорідну заставу (або державні цінні папери, або векселі). Не дозволяється пропозиція різних видів забезпечення в одній заявці.[12, ст. 38]

Відповідальність за повернення кредитів та відсоткових виплат за ними в зазначений строк покладається на банки-покупців, що обумовлюється в кредитному договорі, а контроль за своєчасне їх повернення — на регіональні управління НБУ. Придбані на тендері кредити не повинні приводити до порушення встановлених для діяльності комерційних банків економічних нормативів і не підлягають пролонгації.

В Україні робилися спроби використати механізм рефінансування комерційних банків з боку НБУ для стимулювання вітчизняного народного господарства. Так, у 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони з продажу кредитних ресурсів комерційним банкам для державної кредитної підтримки тих вітчизняних підприємств, що здійснювали структурну перебудову та санацію виробництва, нарощували обсяги випуску та реалізації продукції, здійснювали закупівлю товарів українських виробників для подальшої реалізації споживачам. На жаль, ці заходи з кредитної підтримки вітчизняних товаровиробників не дали необхідного ефекту.

При наданні ломбардного кредиту комерційний банк передає на тимчасове користування в НБУ цінні папери. Сума кредиту залежить від двох основних чинників: вартості державних цінних паперів і термінів їх погашення.

Ломбардний кредит є важливим інструментом рефінансування комерційних банків. Це — позика, забезпечена державними цінними паперами (в даному випадку). Ломбардні кредити можуть отримувати комерційні банки, діяльність яких відповідає встановленим НБУ вимогам (одержали ліцензію на здійснення банківської діяльності; дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, нормативів обов'язкових резервів, правил ведення бухгалтерського обліку та не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ).

Ломбардні кредити за дорученням НБУ можуть надавати регіональні управління Національного банку України, в яких відкрито кореспондентські рахунки комерційних банків. Термін погашення державних цінних паперів не повинен припадати на термін користування ломбардним кредитом.

Рефінансування комерційного банку у вигляді ломбардного кредиту здійснюється на підставі кредитного договору, який укладається між даним банком та регіональним управлінням Національного банку України за дорученням НБУ на основі заяви позичальника.

Після настання строку погашення ломбардного кредиту регіональне управління НБУ стягує суму наданої позики з кореспондентського рахунка комерційного банку в порядку, встановленому кредитним договором. У разі відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом та відсотки за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації НБУ цінних паперів, наданих йому під забезпечення відповідно до чинного законодавства. Відразу ж після погашення ломбардного кредиту та відсотків за його користування комерційний банк отримує право проводити вільні операції із закладеними раніше державними цінними паперами.[2, ст. 37]

У забезпечення ломбардного кредиту приймаються державні цінні папери, що рахуються на балансі комерційного банку і які тимчасово передаються Національному банку. Як забезпечення ломбардного кредиту приймаються державні цінні папери, що включені в ломбардний список НБУ.

НБУ щоквартально визначає граничну суму ломбардного кредиту і встановлює ліміти для регіональних управлінь НБУ. Ломбардний кредит надається за ломбардною відсотковою ставкою, яку встановлює Правління НБУ залежно від ситуації на національному грошово-кредитному ринку.

Важливим інструментом рефінансування вітчизняної банківської системи є операції РЕПО — угоди з продажу державних цінних паперів із зобов'язанням наступного їх викупу.[17, ст. 38]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Стійкість комерційних банків

Стійкість комерційного банку залежить від багатьох аспектів його діяльності і має складну структуру. Головними її елементами є такі :Капітальна стійкість банку. В її основі - обсяг власного капіталу, що забезпечує достатню суму грошових коштів, яку при необхідності можна використати для повернення депозитів, сформувати резерв для погашення непередбачених збитків чи боргів.  
Комерційна стійкість банку. Цей вид стану фінансової установи виражає: 
• рівень зв’язків банку з іншими суб’єктами ринкової інфраструктури; 
• розвиненість і міцність взаємовідносин із державою; 
• інтегрованість у систему міжбанківських відносин із державою; 
• якість співробітництва з кредиторами, дебіторами, клієнтами і вкладниками; 
• залежність банківської сфери вид стану економіки в цілому; 
• міцність зв’язку між обсягом грошового капіталу банку і його реальним капіталом; 
• концентрацію частки активів і приватних вкладів у розпорядженні одного фінансово-кредитного закладу; 
• контроль значного обсягу фінансових потоків у країні. 
          Організаційна стійкість банку. Організаційна структурна стійкість комерційного банку визначається функціонально-технічною документацією, що регламентує всі аспекти його діяльності, які стосуються як організаційної структури, так і специфічних банківських операцій. 
Функціональна стійкість банку. Вона, по-перше, залежить від рівня спеціалізації банку в обмеженому колі послуг та продуктів, що дає змогу спеціалізованому банку раціональніше й ефективніше управляти власним і залученим капіталом. По-друге, універсалізація банку (або розширення його операцій ) також веде до підвищення функціональної стійкості, оскільки це сприяє тому, що багато хто з клієнтів має можливість задовольнити весь асортимент своїх потреб у банківських продуктах і послугах в одному банку 
          Фінансова стійкість банку. Ця характеристика діяльності банку вміщує зазначені вище основні показники, що розкривають і синтезують результативність інших складових стійкості фінансово-кредитного закладу, насамперед обсяг і структуру власних засобів, рівень доходності і прибутковості, норму прибутку на власний капітал, дотримання встановлених показників ліквідності, мультиплікативну ефективність власного капіталу, обсяг створеної додаткової вартості. 
Підтримання банком фінансової стійкості дає змогу зберегти конкурентоспроможність на кредитному ринку. Проте це дуже складне завдання. Фінансовій стійкості комерційних банків України на сучасному етапі найчастіше загрожують такі негативні фактори: 
• триваючий цілеспрямований підрив їхньої ділової репутації; 
• недосконала система набору кадрів для комерційних банків; 
• надання клієнтам недостовірної інформації; 
• використання фальшивих векселів, цінних паперів і гарантійних листів; 
• неповернення виданих кредитів, правова неврегульованість цієї проблеми у сфері банківської діяльності; 
• недосконала оцінка кредитних ризиків; 
• відсутність систематизованих даних про несумлінних позичальників; 
• маніпулювання кредитними картками, банкоматами; 
• шахрайське вторгнення до банківських комп’ютерних мереж; 
• витік конфіденційної інформації; 
• недосконалість структур, що забезпечують внутрішню та зовнішню безпеку банківських установ. 
У підтримці фінансової стійкості комерційного банку зацікавлений не лише він сам, а й банківська система країни в цілому. Регулювання цього процесу перебуває у центрі управлінської діяльності центральних банків фактично всіх розвинутих країн.[15, ст. 38]

Банківська діяльність супроводжується низкою ризиків.

Класифікація банківських ризиків.

Зовнішні ризики:

1) Політичний ─ ризик імовірності зміни законодавства, громадянської війни чи війни з іншою державою; відмова уряду виплачувати борги держави.

2) Економічний ─ спад виробництва, структурні кризи, інфляція тощо.

3) Соціальний ─ зміни в структурі населення (наприклад, висока народжуваність або старіння населення), майновому статусі клієнтів (швидка диференціація населення за доходами, яка збільшує соціальну напруженість).

4) Природний ─ стихійні лиха (землетруси, посухи, повінь).

5) Системний ─ ризик, пов'язаний з діяльністю банківської системи в цілому.

Внутрішні ризики:

1)Комерційні ризики (характерні не тільки для комерційних банків, а й для будь-якої підприємницької структури):

- конкурентний ─ пов'язаний зі зниженням конкуренто-спроможності банку, втратою через це клієнтів та відтоком ресурсв;

- валютний ─ ризик валютних збитків через зміну курсу національної валюти стосовно іноземної валюти під час проведення зовнішньоторговельних, кредитних операцій;

- кадровий ─ некомпетентність або недобросовісність персоналу банку;

- диверсифікаційний ─ незбалансовані вкладення активів банку або залучення ресурсів. Цей ризик стосується кредитного та інвестиційного портфелів банку.

2) Специфічні  ризики (пов'язані з особливостями банківської діяльності):

- кредитний ─ пов'язаний із невиконанням (несвоєчасним виконанням) своїх зобов'язань постачальником; невиконанням своїх зобов'язань перед іншими кредиторами тощо;

- процентний ─ пов'язаний зі зміною процентних ставок за вкладеннями та зобов'язаннями (ціновий ризик) або з невиплатою процентів позичальником тощо;

ліквідності ─ пов'язаний із нездатністю банку своєчасно задовольнити вимоги вкладників і кредиторів та виконати інші свої зобов'язання.

Мінімізація ризиків ─ умова забезпечення фінансової стійкості комерційного банку.

 
 

Статична фінансова стійкість ─ дотримання параметрів діяльності банку (капітал, ліквідність, платоспроможність, прибутковість, рівень проблемних активів тощо) в допустимих межах.

Динамічна фінансова стійкість ─ врівноважене і збалансоване зростання позитивних та зниження негативних параметрів діяльності банку в межах допустимого ризику відповідно до визначеної системи стратегічних і поточних цілей функціонування банку.

Регулювання ─ заходи, спрямовані на досягнення певних параметрів діяльності комерційного банку.

Стабілізування ─ заходи, спрямовані на підтримання характеристик банківської діяльності на певному рівні.[16, ст. 38]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3: Підтримка комерційних банків в Україні іншими країнами

3.1 Регулювання діяльності  комерційних банків у зарубіжних  країнах

 

Банківська діяльність у країнах з ринковою економікою набула свого правового виявлення в численних законодавчих і нормативних актах різної юридичної сили.

Ці джерела банківського права надзвичайно різноманітні за змістом, формою і значенням у правовому регулюванні банківських правовідносин. З одного боку, основою банківського законодавства в зарубіжних країнах є система статутних законів, тобто таких, які визначають правове становище банків (центрального і комерційних банків), а з іншого — це група законів та нормативних актів, що регулюють різні аспекти банківської діяльності, встановлюючи режим здійснення банківських операцій на території відповідної держави.

Для банківського права зарубіжних країн характерним є використання широкого спектра різних за юридичною природою джерел, що визначається специфікою суб’єктів, об’єкта і методів банківського регулювання. До джерел банківського права слід віднести:

1. Національне банківське  законодавство, що становить систему  нормативних актів, норми яких  регулюють банківські правовідносини. Це насамперед закони. Наприклад, у США діє розвинена система  законодавчих актів, що характеризується  ретельністю правової регламентації  всіх сторін банківської діяльності. Це Закон про національну валюту (1863 р.). Закон про діяльність національних  банків (1864 р.), Закон про Федеральний  резерв (1913 р.). Закон Єджа про міжнародні  банківські операції (1919 р.), Закон  Макфеддена про діяльність іноземних  банків (1927 р.), Закони про фінансову  діяльність (1933 р,, 1935 р.). Закон про  емісію цінних паперів (1933 р.), Закон  про кредитування власників житла (1933 р.). Закон про банківську холдингову  компанію (1956 р.), Закони про злиття банків (1960 р., 1966 р.). Закон про вірогідну інформацію в кредитуванні (1968 р.). Закон про рівні кредитні можливості (1974 р.), Закон про правильне погашення кредиту (1977 р.). Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.), Закон про дерегулювання депозитних установ і контроль за грошовим обігом (1980 р.). Закон про Федеральну резервну систему США (1995 р.) тощо Найбільшим за обсягом законодавчим актом, де значна частина статей присвячена регулюванню банківських угод, є Єдиний торговий Кодекс США (1962 р.), який називають “кодексом банкірів”.

Слід зазначити, що законодавство США, регулюючи банківську діяльність, протягом півстоліття залишалося незмінним, тобто характеризувалося стабільністю і консерватизмом правових актів. Лише в 70-80-х роках законодавчі органи США переглянули правові обмеження і надали банкам можливість більш ефективно працювати в умовах жорсткої конкуренції. Деякі зміни банківського законодавства щодо його лібералізації було проведено останніми роками.