Методи регулювання зайнятості в економіці

        Маршавін Ю. у своїй статті «Державне регулювання ринку праці України: теоретико-методологічний аспект» в журналі «Соціальний захист» №3/2005 зазначає, що під державним регулюванням ринку праці, слід розуміти сукупність цілеспрямованих форм,  методів і напрямів активного впливу держави (в особі державних органів різного рівня) на співвідношення попиту і пропозиції робочої сили, умови її продажу та використання.

    

      Втручання держави в регулювання купівлі-продажу робочої сили та її раціонального використання зумовлено неспроможністю ринкової економічної системи забезпечити виробництво робочої сили необхідної якості – її загальноосвітні та кваліфікаційні характеристики, зменшити безробіття, а також забезпечити значну частину безробітних засобами для існування. 

     У сучасних економічних системах, коли економіка вільної конкуренції не спроможна справитися з рядом економічних  та соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання, який складається з суб’єктів та об’єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.

         До суб’єктів ринку праці відносяться носії, виконавці та виразники господарсько-трудових відносин.

       Носії – соціальні  групи, які відрізняються один  від одного за рядом ознак: за майновим станом, за доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Зокрема, це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Кожна з цих груп має свої інтереси, обумовлені їх соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності. Звертаючись індивідуально до державного апарату, окремі представники цих груп формують першу лінію зв’язку. 

       Виразники господарсько-трудових  інтересів – об’єднання носіїв  господарсько-трудових інтересів в спілки, асоціації, серед яких найбільш відомі профспілки, спілки роботодавців, фермерів, різних торговців, банківських установ та інші. Вини взаємодіють на ринку праці, здійснюючи власні концепції соціально-економічної політики, прагнучи максимально вплинути на державні структури та один на одного. Вони мають свої друковані видання, значні фінансові кошти, центри підготовки кадрів і зв’язків з громадськістю. Як правило, в тісному зв’язку з виразниками інтересів діють різні партії, які виражають соціально-економічні, політичні, релігійні, культурні, екологічні, специфічні регіональні інтереси частіше всього від імені нації. Консультації, поради, рекомендації, меморандуми та інші різні засоби впливу на органи державного економічного регулювання складають другу лінію зв’язку на ринку праці.

       Виконавці господарсько-трудових  інтересів – органи трьох гілок  влади, побудовані за ієрархічним  принципом, зокрема, Міністерство праці  та соціальної політики, Державна  служба зайнятості та її підрозділи, відділи та управління праці та соціального захисту населення. Вони покликані запроваджувати у життя програму державної економічної політики і складають третю лінію зв’язку.

       Носії  та виразники господарсько-трудових інтересів використовують різні інструменти та засоби впливу на  державну економічну політику: органи масової інформації, демонстрації, маніфестації, збір підписів, звернення у суди, кампанії громадянської непокори тощо. В свою чергу органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв та виразників господарсько-трудових інтересів: трудове та господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи  тощо.

       Об’єкти державного регулювання ринку праці – це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не розв’язуються автоматично, в той час як розв’язання їх терміново потрібно для нормального функціонування економіки  і підтримання соціальної стабільності. До них відносяться: соціальні відносини між роботодавцями і працюючими за наймом; трудові відносини між роботодавцями і найманими робітниками, включаючи оплату і охорону праці, найм та звільнення працівників; зайнятість, включаючи регулювання пропозиції робочої сили та пропозиції робочих місць; допомога по безробіттю; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників; розподіл та перерозподіл робочої сили.

      Розглянемо види регулювання, які здійснює держава в межах ринку праці:

• захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних груп населення;
• заохочувальне, направлене на створення умов, в яких можуть здійснюватися і розвиватися певні форми діяльності;
• обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або груп таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими;
• директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення;
• регулювання за допомогою економічних фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростання зайнятості.

        Отже, оскільки стан ринку праці визначається попитом та пропозицією на робочу силу та її ціною, то головною  умовою регулювання ринку праці в Україні є проведення ефективної політики зайнятості населення.

              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Основні напрямки та принципи державної політики щодо регулювання зайнятості населення

 

Регулювання зайнятості в умовах ринкової економіки здійснюється в основному державою у відповідності до прийнятої політики (концепції) зайнятості. Основними напрямками сучасної політики більшості країн є сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення і надання допомоги в профпідготовці та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.

У відповідності до рекомендацій Міжнародної організації праці і нормативних актів про зайнятість населення при здійсненні державної політики зайнятості необхідно керуватись такими принципами:

- забезпечення рівних можливостей всім громадянам, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, відношення до релігії, в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;

-    сприяння забезпечення ефективної зайнятості, яка запобігає безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

-  добровільність праці, у відповідності  до якої зайнятість ґрунтується  на вільному волевиявленні громадян;

-   сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов’язано з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та професійної підготовки з врахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки, а також з формуванням в психології людей орієнтації на безперервне вдосконалення професійної майстерності, пошук найбільш відповідної сфери для прикладання своїх здібностей, готовність до перенавчання в разі необхідності;

• єдність відповідності. Означає наявність чотирьох умов: координації діяльності в області зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики, включаючи соціальне забезпечення, зростання і розподіл доходів, попередження інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців в розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління; міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості, включаючи професійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян в країні. 

     Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:

- законодавче встановлення умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працюючого, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

- створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

- створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаштуванні, консультаціях, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;

- створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;

- розроблення програм державної допомоги у підготовці кадрів, розроблення програм державної допомоги у створенні нових і підтримці діючих робочих місць в окремих галузях і районах;

- розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;

- створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

 

 

 

 

 

2.3. Методи стимулювання зайнятості населення

 

Цілі, принципи і напрямки  регулювання зайнятості населення становлять теоретико-методологічні засади для  розроблення конкретного механізму регулювання ринку праці. Сучасний механізм регулювання зайнятості – це поєднання ринкового механізму саморегулювання економічних процесів і системи заходів щодо державного сприяння зайнятості. До системи державного регулювання має входити законодавче, нормативно- правове та інформаційне забезпечення політики зайнятості, а також економічні, соціально-політичні й організаційно-адміністративні важелі її реалізації.

Конструктивні особливості механізмів регулювання зайнятості населення, як і вплив держави на цей процес, значною мірою визначаються:

• розробленням механізмів регулювання зайнятості населення, що відповідали б чинним міжнародним нормам соціального розвитку, соціальної політики й політики зайнятості, які зафіксовані в документах ООН, МОП;
• удосконалення чинних і розробкою нових законодавчих й нормативних актів України з питань соціальної політики та політики зайнятості населення.

       Державне регулювання зайнятості, забезпечуючи  зміни в її рівні та структурі, мусить створити умови для послідовних переміщень трудових ресурсів з урахуванням справжніх розмірів і глибини диспропорцій в їх розподілі, покласти в основу цих переміщень критерій економічної доцільності та ефективності господарювання. Такий підхід зумовлює принципи розроблення конкретних механізмів і важелів державної системи регулювання зайнятості, а їх ефективність визначається сприянням формуванню умов для досягнення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості.

          Так, 1 березня 1991р. було прийнято Закон України «Про зайнятість населення». Він визначає правові, економічні  та організаційні засади зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

 

       Для реалізації  політики зайнятості населення  створено державну службу зайнятості, діяльність якої фінансується  з Державного фонду сприяння  зайнятості населення. Послуги цієї  служби надаються безплатно. Для сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінет Міністрів України і місцеві Ради народних депутатів розробляють річні та довгострокові державні й територіальні програми зайнятості населення. Так, державна програма передбачає такі заходи щодо сприяння зайнятості та соціального захисту населення:

• створення додаткових робочих місць шляхом розвитку малих підприємств, сімейного та індивідуального підряду, фермерських господарств, організації оплачуваних громадських робіт тощо;
• професійна підготовка і перепідготовка вивільнюваних працівників;
• організація роботи з професійної орієнтації;
• забезпечення зайнятості тих, хто потребує соціального захисту (жінок, молоді, інвалідів);
• надання матеріальної допомоги безробітним.

 

Аналізу ринку праці та методів регулювання зайнятості населення присвятив свою книгу «Ринок праці та зайнятість» В.М.Петюх. За його визначенням методи щодо регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні. До активних методів відносяться:

1. створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць в приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування, організація суспільних (громадських) робіт, створення умов для самозайнятості громадян тощо);

                Одним із пріоритетів служби зайнятості є сприяння розвиткові підприємницької ініціативи безробітних, орієнтування їх на започаткування власної справи. Тим, хто хоче організувати підприємницьку діяльність, державна служба зайнятості одноразово виплачує допомогу по безробіттю. Служба зайнятості підтримує осіб, які вирішили започаткувати власну справу, не лише матеріально. Для них проводяться тематичні семінари і курси цільового призначення. Відвідуючи ці заходи, безробітний має можливість зорієнтуватись щодо вибору майбутнього виду діяльності та отримати корисні поради фахівців.