Оособливості формування зовнішньоекономічних конкурентних позицій підприємств

Певною мірою у нас теж  спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок різкого  падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності підприємств.

У деяких випадках українська продукція  виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних  сертифікатів якості або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим  у світі.

Не справджуються надії на те, що роздержавлення підприємств сприятиме  підвищенню їх інноваційної активності. Недержавні підприємства відмовляються  впроваджувати дорогі прогресивні  технології та обладнання, віддаючи перевагу миттєвій вигоді. Із усіх підприємств  недержавної форми власності в 1998 році лише 18,4% займалися підвищенням технічного рівня виробництва та продукції.

Незважаючи на незначні масштаби інноваційної діяльності, позитивний вплив впроваджених інновацій на економічні показники  виробництва очевидний: більше 90% підприємств, що впроваджували інновації, змогли одержати приріст продукції, підвищити  її конкурентоспроможність та розширити  ринки збуту.

Оцінка потенційних можливостей  окремих галузей економіки України  щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і  виробництва, які повинні узяти  на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом й зайняти ключові  місця в її структурі. Для України  це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого  комплексу (металургійна, хімічна, будівельних  матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної  техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств  цих галузей вже зарекомендували  себе конкурентоспроможними суб’єктами зовнішнього ринку, але їх позиції  там поки що не досить стійкі через  внутрішні проблеми і коливання  кон’юнктури на світовому ринку.

Підсилення конкурентних позицій  в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто  тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і  нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники  їх діяльності, власне ефективність, суттєво  залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна  більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних  ресурсів набуває надзвичайного  значення.

Поряд з внутрішніми шляхами  мобілізації фінансових ресурсів (розвиток фінансового і фондового ринків, відповідна податкова і кредитка політика) було б доцільно знайти хоча б часткове розв’язання цих проблем, спираючись на економічний потенціал  країн СНД і, в першу чергу, Росії. Мова йде не про прямі фінансові субсидування, на першому етапі досить створити сприятливий режим у міждержавних відносинах щодо розвитку опорних галузей, уникнувши через це форсованого розв’язання інвестиційних проблем на шкоду соціальним.

За розрахунками МЕК СНД потенціал  країн Співдружності оцінюється приблизно у 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів - близько 25%, експортний потенціал - 4,5%, науково-технічний  потенціал, виражений у формі  інтелектуальної власності, складає  не менше 500 млрд.дол.США, а платоспроможний  попит на наукоємну продукцію  до 2010 року може досягти 150-200 млрд.дол.США.

Конкретна взаємодія між країнами СНД може набувати форми як багатосторонніх, так і двосторонніх відносин. Важливо  те, що для цього є спільні передумови: порівнянні технологічні уклади та їх відставання від розвинутих країн; взаємодоповнюючий склад економік; досить висока матеріало-, енерго- і  капіталоємність виробництва при  неефективному розподілі праці; відсутність інвестиційних ресурсів для здійснення корінних структурних  змін; відсутність вільних і прийнятних для цих країн ніш світового  ринку через низьку конкурентоспроможність; взаємні втрати, що їх зазнають країни через неузгодженість економічної  політики.

Умови конкурентного середовища, які  склалися в промисловості України, значною мірою притаманні більшості  країн СНД. Особливості простежуються  лише по окремих галузях залежно  від того, які види мінерально-сировинних та енергетичних ресурсів має в достатній  кількості та чи інша країна, винятком тут може бути хіба що Росія, де є  майже всі види ресурсів.

Загальним для країн СНД є  й те, що всі вони при розробці промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення  виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в умовах превалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх "проїданням". На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в Україні, так і в інших країнах СНД.

Звідси витікає висновок, що для  більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі  виробничі фонди і не вистачає інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але  підстави для такого висновку виникають  лише в разі конкуренції з високорозвинутими  країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то успішна конкуренція  між ними не тільки можлива, а й  необхідна, бо саме вона спонукатиме  національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого апарату, впровадження новітніх методів і  технологій, освоєння сучасних галузей  виробництва. Адже щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не опинитися  на периферії світового господарства, країнам СНД потрібно на початку  ХХІ століття впровадити як мінімум 10-12 макротехнологій із 50-ти, що нині визначають потенціал 7-ми провідних  розвинутих країн світу.

У найближчі роки внаслідок світової фінансової кризи, що триває, очікується звуження світового ринку товарів. Тому особливої актуальності набуває  розширення торгівлі між Україною та Росією.

Для цього, насамперед, необхідно гармонізувати  законодавчі акти, що регулюють торгівлю між нашими країнами і запровадити, нарешті, зони вільної торгівлі за принципами СОТ.

В плані конкретної взаємодії України  та Росії у розвитку виробництва  конкурентоспроможних товарів і  збільшення їх експорту як між собою, так і в інші країни світу, найбільш перспективним і реальним вважається подальший розвиток міждержавної виробничої кооперації на основі поновлення доцільних старих і налагодження нових зв’язків на ринкових умовах.

Така кооперація тим більше корисна, якщо врахувати, що багато як українських, так і російських товарів і  послуг неконкурентоспроможні на світових ринках, але вкрай необхідні для  нормального функціонування національних економік.

З теорії та практики міжнародної  торгівлі відомо, що розвиток виробництва  імпортозаміщуючої продукції мізерно  збільшує прибутки держави і продуцентів. Набагато ефективніше в даному ракурсі  розвивати випуск експортоорієнтованої продукції, у виробництві якої дана країна має ресурсні або науково-технічні переваги, одночасно імпортуючи ту продукцію, у виробництві якої мають  переваги інші.

В зв’язку з цим українсько-російську  кооперацію слід орієнтувати на виробництво, перш за все, експортної продукції, конкурентоспроможної на світових ринках, та відмовлятися від  розвитку виробництва імпортозаміщуючої  продукції, залишивши тільки ту, відсутність  якої загрожує військовій або економічній  безпеці держави.

Перед набагато конкурентоспроможнішими  економіками розвинутих країн світу  Україні та Росії необхідно не стільки конкурувати між собою, скільки взаємодіяти на світових ринках з метою виграшу максимальних переваг перед третіми країнами. Тому доцільно розробити спільну  програму підвищення конкурентоспроможності експорту наших товарів та послуг, у якій передбачити усунення дублювання, закріплення за кожною країною спеціалізації  по найбільш розвинутих напрямах з  подальшим взаємообміном розробленими технологіями і поділом ринків збуту.

Державна політика у створенні  конкурентних переваг має зосереджувати  зусилля, насамперед, на тих напрямах, де роль держави незамінна, - на розвитку загальної інфраструктури, освіти, науки, створенні цивілізованого нормативно-правового  поля конкуренції. Загальний ефект  від цього для країни в цілому буде набагато більшим ніж для окремого підприємства чи продуцента.

У справі розвитку конкурентоспроможності підприємств промислова політика має  бути спрямована на розв’язання наступних  завдань:

- вдосконалення нормативно-правової бази розвитку конкурентного середовища, недопущення проявів монополізму на внутрішньому ринку і створення рівних умов для конкуруючих суб’єктів;

- розвиток вимогливого попиту на продукцію і послуги шляхом введення прогресивних стандартів якості, розширення правової бази споживчих товариств, поширення достовірної інформації про товари та послуги;

- стимулювання підприємств до проведення глобальної стратегії щодо перспектив розвитку, підвищення ефективності, конкурентоспроможності та розширення експорту;

- постійний розвиток і вдосконалення інфраструктури - транспорту, телекомунікацій, зв’язку, освіти, охорони здоров’я і науки;

- проведення узгодженої структурної політики між країнами СНД щодо розвитку конкурентоспроможності підприємств і забезпечення рівних умов конкуренції.

Конкуренція як комплексна категорія  дає змогу ввести в дію великий  потенціал ринкових стимулів ділової  активності, які поки що використовуються недостатньо. Проводячи активну  промислову політику, інструментом якої є добросовісна конкуренція, можна  досягти бажаного узгодження інтересів  держави і суб’єктів господарювання.

Необхідно підкреслити, що держава  тільки створює відповідні умови  для виникнення і поліпшення чинників конкурентних переваг, а безпосередньо  створюються ці переваги товаровиробниками. Тому державні зусилля по створенню  набутих або спеціалізованих  чинників конкурентних переваг можуть бути зведені нанівець, якщо не прив’язати їх до конкретних галузей і підприємств, - через повільність державних  структур та їх нездатність своєчасно усвідомити нові напрями діяльності або потреби конкретних галузей.

3.2. Перспективні напрями розвитку молочної галузі в Україні

Для підтримки  і розвитку молочного скотарства в Україні розроблені і впроваджуються програми, як державні, так і з  залученням іноземного та приватного капіталу.

Наказом Міністерства аграрної політики України  та Української академії аграрних наук №886/128 від 10.12.2007  була затверджена  галузева «Програма розвитку молочного  скотарства України до 2015 року».

Основні завдання Програми:

• збільшити поголів'я молочних корів до 4,4 млн. голів за рахунок його збільшення в сільгосппідприємствах з 0,7 млн. голів до 1,8 млн. голів;
• досягти в 2015 р. середньої продуктивності корів у всіх категоріях господарств 4300-4500 кг;
• довести обсяги виробництва молока орієнтовно до 20 млн. т;
• довести частку заготівель молока з сільськогосподарських підприємств до 50% з часткою вищого ґатунку - 80% і першого ґатунку - 20%.

Пріоритетний  напрямок коштів державної підтримки  на стимулювання розвитку великих молочних підприємств, прискорене нарощування  поголів'я корів і підвищення їх продуктивності в сільськогосподарських  підприємствах пропонується досягти  шляхом:

• власного розширеного відтворення;
• стимулювання закупівлі племінних ресурсів, перш за все у вітчизняних племінних господарствах, а також за імпортом;
• стимулювання закупівлі ремонтного молодняку у господарствах населення для створення нових великотоварних ферм;
• впровадження з 2008 р. на весь період виконання Програми виплати бюджетної дотації сільськогосподарським товаровиробникам за реалізоване молоко класу "Екстра" і вищого сорту і наявне поголів'я корів молочного напряму продуктивності;
• виділення дотації сільськогосподарським товаровиробникам за посів кормових культур для тваринництва;
• розширення переліку техніки і обладнання, а також введення в нього племінної молочної худоби, які поставляються сільськогосподарським виробникам на умовах фінансового лізингу з залученням вітчизняних та іноземних лізингодавців;
• впровадження відшкодування сільгоспвиробникам витрат з державного бюджету на внесення щорічно не менше 8 т органічних добрив на 1 га ріллі.

Програмою пропонується стимулювати приріст  поголів'я корів в особистих  господарствах населення та фермерських  господарствах. Вважати часткову компенсацію  понесених витрат на осіменіння худоби в особистих господарствах населення  одним з найбільш дієвих та необхідних коштів державної підтримки.

З метою  збільшення надходження інвестицій диференціювати існуючі системи  кредитування та оподаткування шляхом віднесення до пріоритетних напрямів виробництво молока на великотоварних спеціалізованих підприємствах  з урахуванням чисельності поголів'я  та фермерських господарствах з  поголів'ям не менше 15 корів. Розширити  доступність середньострокових (до 3 років) і довгострокових (до 8 років) кредитних ресурсів на будівництво  і модернізацію молочних тваринницьких  комплексів (ферм) за рахунок виділення  коштів державного бюджету для часткової (до 75%) компенсацію ставки за користування кредитами комерційних банків.

Також Програмою  передбачається:

• зниження ПДВ промисловим підприємствам-інвесторам, які вкладають кошти в розвиток молочного скотарства;
• забезпечення відшкодування ПДВ за ввезення племінних (генетичних) ресурсів;
• збереження часткової компенсації вартості складного технологічного обладнання вітчизняного виробництва за рахунок коштів державного бюджету в розмірі 40%. Розширити його перелік шляхом включення технологічного обладнання та техніки, що використовується у молочному скотарстві;
• скасування ввізного мита і ПДВ на технологічне обладнання для тваринництва і кормозаготівельну техніку, які не мають вітчизняних конкурентоспроможних аналогів.
• встановлення обсягів квот і митних зборів на м'ясо-молочну продукцію, яка ввозиться в Україну, для захисту вітчизняних товаровиробників за умови ринкової конкуренції з імпортованою продукцією. 
         Крім того, Програмою пропонується вести пільгове кредитування проектів будівництва та реконструкції комплексів і ферм, відібраних на тендерній основі, термін кредиту - 7 років, початок відшкодування тіла кредиту - з 3-го року. Розробити механізм поетапного забезпечення кредитом. У якості застави прийняти самі комплекси. На тендерній основі здійснювати відбір типових сучасних моделей молочних комплексів від 1000 до 3000 голів корів.